26 грудня 2009 року відійшов у вічність один з найвидатніших вчених ХХ століття українського роду Ігор Іванович Шевченко (10.02.1922 – 26.12.2009). Людина, що в світовій науковій спільноті стояла поруч з такими велетнями українства, як Володимир Вернадський, Юрій Шевельов, Омелян Пріцак.

Попри те, що він ніколи не жив в Україні, Ігор Шевченко відчував тісний зв`язок з нею.

Та й для України, яка мала б гордитися такого рівня вченим, він почав відкриватися нещодавно.

За кілька днів до свого відходу, на жаль, так пізно, він зробив честь українській інтелектуальній спільноті і прийняв нагороду Журналу "Ї" – Орден "За інтелектуальну відвагу".

Гадаю, що українська громада має право знати, якої втрати вона зазнала, а тому дозволю собі оприлюднити некролог, який підготувала Спільнота Українського католицького університету:

26 грудня 2009 року в Кембріджі, штат Массачусетс, о 17:30 за місцевим часом після важкої хвороби упокоївся в Господі заслужений професор класичної філології Гарвардського університету, вчений-візантиніст світової слави Ігор Іванович Шевченко.

Ігор Шевченко народився 1922 р. в містечку Радосць (тепер дільниця Варшави) в родині офіцера і члена уряду УНР в еміграції. Свою блискучу освіту він здобув у Варшавській ґімназії та ліцеї ім. А. Міцкевича, де вільне володіння трьома слов’янськими мовами – українською, польською та російською – доповнив солідними знаннями греки і латини; у Карловому університеті в Празі, де запізнався зі світом німецької гуманітарної науки, оволодів німецькою та чеською мовами і здобув докторський ступінь; в Лювенському католицькому університеті, де здобув ще один ступінь доктора в галузі класичної філології та візантиністики тепер у франкофонному середовищі; і, нарешті, у Візантійській фундації проф. Анрі Ґреґуара в Брюсселі, де був слухачем його семінару. Тривала формація і багатогранна підготовка в різних європейських університетах зробила Ігоря Шевченка непересічним науковцем масштабу ренесансного вченого з кількома рівноцінними обличчями дослідника-класика, візантиніста і славіста, здібним поліглотом, елоквентним промовцем, майстром вишуканого писаного слова і блискучим ерудитом.

У 1949 р. Ігор Шевченко здійснив непростий крок у своєму житті. Покинувши повоєнну Європу, він подався на еміграцію до Сполучених Штатів. Блискуча ерудиція і вагомий багаж знань молодого вченого знайшли за океаном застосування у різних американських університетах – Берклі (Каліфорнія), Мічіґанському та Колумбійському. Ігор Шевченко був провідним ученим в центрі візантинологічних досліджень Дамбартон Оукс у Вашинґтоні. У 1973 р. він став професором візантійської історії та літератури в Гарвардському університеті і пропрацював на цій посаді двадцять років.

Спеціалізуючись з історії культури Візантії, агіографії, критичного видання візантійських текстів, візантійсько-слов’янських культурних зв’язків, візантійської епіграфіки та грецької палеографії, вчений викладав і провадив наукові дослідження в численних університетах Європи і Північної Америки – у Мюнхені, Кельні, Оксфорді, Барі, Парижі, Будапешті, Варшаві та ін. Після виходу на пенсію 1992 року Ігор Шевченко продовжив активну наукову та організаційну діяльність. Упродовж двох каденцій проф. Шевченко був Президентом, а згодом – Почесним президентом Міжнародної асоціації візантиністів, Почесним президентом Української вільної академії наук (УВАН), членом редколегій наукових журналів та академічних видавничих серій, таких як Byzantinische Zeitschrift, Corpus Fontium Historiae Byzantinae, Harvard Ukrainian Studies, Византийский Временник, Palaeoslavica та ін. Американська академія наук і мистецтв, Британська академія, Австрійська академія наук, Національна академія наук України, Національна академія Лінчеї (Рим), Понтаніанська академія (Неаполь), Академія Палермо, Академія гуманітарних досліджень (Москва), Американське філософське товариство, Міжнародний комітет грецької палеографії, Товариство болландистів (Брюссель), Наукове товариство ім. Шевченка, Товариство християнської археології (Атени) – це далеко не повний перелік академій і наукових товариств, членом яких був проф. Ігор Шевченко.

Упродовж усього життя постійно перебуваючи на еміграції, Ігор Шевченко віддавав багато наукових та адміністративних зусиль розвиткові та поширенню українознавчих студій на Заході. Разом з проф. Омеляном Пріцаком Ігор Шевченко був співзасновником Українського наукового інституту Гарвардського університету (УНІГУ). Годі перебільшити значення для україністики постання потужного наукового центру в одному з найвпливовіших університетів світу. Коли українська культура і наука зазнавали особливих переслідувань у 1970-их роках, Гарвардське ім’я виносило українську тематику в найвищі ешелони світового академічного життя. Культурне і наукове, а водночас і політичне значення високоякісних міждисциплінарних досліджень, конференцій і публікацій УНІГУ було широко відчутним. Тонкість і точність, стиль і стриманість Ігоря Шевченка, зокрема в ідеологічних питаннях, надавали Гарвардській україністиці особливого авторитету і ваги. Праця на посаді заступника директора Українського наукового інституту Гарвардського університету впродовж понад півтора десятка років, курси лекцій з української історії у цьому ж університеті, діяльна участь в організації представницьких міжнародних наукових форумів, як-от Міжнародного конгресу з нагоди 1000-ліття християнства в Русі-Україні 1988 р. в Равенні, редакційна праця в журналі Harvard Ukrаіnіаn Studies, численні наукові українознавчі публікації, пошук фінансової підтримки для окремих вчених, дослідницьких проектів і наукових бібліотек – це лише частина заслуг Ігоря Шевченка перед українською наукою і культурою.

Служіння своїй історичній батьківщині було цілком природним для проф. Шевченка. Прийшовши на світ у середовищі варшавської міжвоєнної еміграції українських державотворців, він ще з батьківського дому виніс глибоку відданість і критичну любов до свого народу і культури. Ця неприхована українськість, яку Шевченко завжди засвідчував гідно і спокійно, починаючи від правопису свого імені в різних західних мовах, природно поєднувалася з абсолютною відкритістю на різні культури і, що найголовніше, на об’єктивну, науково доведену правду.

Ігор Шевченко залишив нащадкам сотні статей, рецензій та інших публікацій, зокрема книги Суспільство та інтелектуальне життя пізньої Візантії (1981), Ідеологія, література і культура у візантійському світі (1982), Візантія і слов’яни в літературі та культурі (1991), Україна між Сходом і Заходом (1996). Нове критичне видання Хронографії Продовжувача Теофана з англійським перекладом і коментарями вченого – остання вагома цеглина наукового доробку вченого, що вийде друком в Німеччині наступного року. Наукові праці Ігоря Шевченка відзначаються унікальною ерудицією, оригінальними, свіжими перспективами, критичним підходом, життєвим реалізмом і, нерідко, тонким гумором. Проф. Шевченку вдавалося поєднувати риси, які нелегко поєднати історикові-філологу – прискіпливу увагу до найдрібніших деталей і широкі ревеляційні висновки й гіпотези. Елегантністю, силою та різноманітністю своїх праць і досліджень Ігор Шевченко здобув такий авторитет в гуманітарних науках, якого, мабуть, не має жоден інший українець другої половини двадцятого століття.

Ігор Шевченко від самого початку був щирим приятелем Львівської богословської академії і згодом Українського католицького університету. Не тільки тому, що до відновлення цього закладу вирішально спричинився, а згодом очолив як ректор його колишній учень і вихованець – о. д-р Борис Ґудзяк. Проф. Шевченко постійно заохочував серйозні навчальні програми з класичних мов, що від самого моменту відродження ЛБА/УКУ стали візитівкою нашого закладу, адже він завжди підкреслював що лише класично освічені люди можуть стати авангардом та елітою європейського суспільства. Він щиро подивляв успіхи і швидкі темпи розвитку нашого університету. Охоче відвідував наш заклад, беручи участь в наукових конференціях, семінарах та літніх школах, і завжди був для нашої академічної спільноти найбажанішим гостем. Чимало зусиль доклав проф. Шевченко для формування фондів університетської бібліотеки. Без його опіки і особистих зв’язків бібліотека УКУ навряд чи володіла би сьогодні приватною книгозбірнею видатного німецького візантиніста Ганса-Ґеорґа Бека, повним комплектом The Loeb Classical Library, повною повоєнною серією журналу Byzаntinische Zeitschrift та іншими цінними виданнями. Особливим виявом українських пріоритетів Ігоря Шевченка і знаком дієвої підтримки Українського католицького університету з його боку є княжий дар його особистої бібліотеки, яку професор заповів університетові і яку невдовзі буде перевезено до Львова.

В останніх тижнях і днях перед смертю Ігор Шевченко висловлював турботу за майбутнє української культури і держави. Він не втомлювався наголошувати на необхідності фундаментальних підходів у науці і радів, що молоде покоління вчених богословів, патрологів, істориків та філологів появляється в Україні і сумлінно працює. У цьому він добачав основи майбутнього нашого народу. Поручаємо його метод і підхід українським гуманітаріям, а душу Покійного молитвам ширшої спільноти.

Пам’ять про професора Ігоря Шевченка – нашого Приятеля і Учителя, всесвітньо відомого Вченого, блискучого Інтелектуала і відданого Українця – назавжди залишиться в наших серцях.

Вічная Пам’ять!

Спільнота Українського католицького університету.
Середовище Незалежного культурологічного журналу "Ї"

Згідно з рішенням Капітули Незалежного культурологічного часопису „Ї” у 2009 р. кавалером ордену «За інтелектуальну відвагу» став Ігор Шевченко – історик-візантолог, дійсний член НТШ, УВАН, член-кореспондент Американської Академії наук і мистецтв, Британської Академії, Австрійської Академії Наук, голова Міжнародної Асоціації Візантійських Студій, професор Колумбійського Університету, професор візантійської історії та літератури Гарвардського університету, доктор «Нonoris Сausa» Варшавського університету. Був директором Українського Наукового Інституту Гарвардського Університету. Провадив дослідницьку діяльність та викладав у Каліфорнійському, Мічіґанського університетах та університетах у Мюнхені, Оксфорді, Барі, Парижі та ін.

Ігор Шевченко написав понад 150 праць з візантології, історії візантійсько-словянських взаємин та з історії України, зокрема: «Etudes sur la polemique entre Theodore Metochite et Nicephore Choumnos» (1962), «Society and Intellectual Life to Late Byzantium» та «Ideology, Letters and Culture in the Byzantine World». У 1946 уклав «Англо-український словник з вимовою». Переклав «Колгосп тварин» Джорджа Орвела, зредагував листи Михайла Драй-Хмари французькою мовою. Автор низки статей про князя Святослава, «Изборник» 1073, святих Кирила і Методія, Петра Могилу.

Редактор-засновник англомовного журналу «Гарвардські українознавчі студії». Співредактор наукових журналів «The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.», «Harvard Ukrainian Studies», «Dumbarton Oaks Papers», та видання історичних джерел «Corpus Fontium Historiae Byzantinae».

Після виходу на пенсію у 1992 Ігор Шевченко продовжує активну наукову та організаційну діяльність.

Орден пану Шевченку вручив у США член Капітули Журналу Ї, отець-ректор Борис Гудзяк.

Ihor Sevcenko, Byzantine and Slavic Scholar, Dies at 87

By WILLIAM GRIMES

Published: January 5, 2010

http://www.nytimes.com/2010/01/05/world/europe/05sevcenko.html?partner=rss&emc=rss

Ihor Sevcenko, a leading scholar of Byzantine and Slavic history and literature who as a young man persuaded George Orwell to collaborate with him on a Ukrainian translation of "Animal Farm" for distribution to refugees, died at his home in Cambridge, Mass., on Dec. 26. He was 87.

Skip to next paragraph The cause was bone cancer, said his daughter Catherine.

Mr. Sevcenko (pronounced EE-gore Shev-CHEN-ko) was unrivaled among Byzantinists for the breadth of his linguistic expertise and the variety of his interests.

Ukrainian by background and Polish by upbringing, he had command of a dozen Slavic and Western languages in their ancient, medieval and modern forms. His elegantly written essays dealt with, among other topics, late Byzantine intellectual life, early Slavic history and literature, Byzantine saints' lives and epigraphy (inscriptions), and Byzantine-Slavic cultural relations.

Perhaps his most fascinating, if uncharacteristic, literary contribution came shortly after World War II, when he worked with Ukrainians stranded in camps in Germany for displaced persons.

In April 1946 he sent a letter to Orwell, asking his permission to translate "Animal Farm" into Ukrainian for distribution in the camps. The idea instantly appealed to Orwell, who not only refused to accept any royalties but later agreed to write a preface for the edition. It remains his most detailed, searching discussion of the book.

Ihor Ivanovic Sevcenko was born on Feb. 10, 1922, in the village of Radosc, not far from Warsaw. His parents were Ukrainian nationalists, and his father had served in the interior ministry of the short-lived independent Ukraine created after the Bolshevik revolution.

After graduating from the Adam Mickiewicz Gymnasium and Lyceum in Warsaw, where he began his studies of Greek, Latin and French, Mr. Sevcenko earned a doctorate in classical philology, ancient history and comparative linguistics from the Deutsche Karls-Universitat in Prague in 1945, adding German and Czech to his store of languages.

It was on April 11, 1946, that he approached Orwell for the first time. "About the middle of February this year I had the opportunity to read 'Animal Farm,' " he wrote. "I was immediately seized by the idea that a translation of the tale in Ukrainian would be of great value to my countrymen."

Orwell agreed, and in the special preface he wrote for Mr. Sevcenko, he explained the intentions and political ideas behind "Animal Farm." He also described the incident - the sight of a local farm boy whipping a horse - that gave him the idea of creating a fictional world in which oppressed animals rise up against their tormentors.

Orwell's English version of the preface has been lost. It exists today as a retranslation from Mr. Sevcenko's Ukrainian text.

Mr. Sevcenko, combining his father's first name and his mother's maiden name to form the pen name Ivan Cherniatyns'kyi, turned "Animal Farm" into "Kolhosp Tvaryn," one of the first translations of the book into any foreign language. About 2,000 copies were distributed to Ukrainian readers. The remaining 1,500 copies, to Orwell's disgust, were handed over by unwitting Americans to Soviet repatriation officers at the camps, who destroyed them immediately.

At the Universite Catholique de Louvain in Belgium, Mr. Sevcenko pursued further studies in classical philology and Byzantinology and took part in the renowned seminar in Byzantine history presided over by the great Byzantinist Henri Gregoire. In 1949 he was awarded a doctorate in philosophy and letters.

That year he came to the United States and, after teaching ancient and Byzantine history at the University of California, Berkeley, accepted a post in the department of Slavic languages and literatures at the University of Michigan.

He taught from 1957 to 1965 at Columbia University, when he was named a senior scholar at Dumbarton Oaks, in Washington, a center of Byzantine studies in the United States.

In 1973 he joined the classics department at Harvard as the Dumbarton Oaks professor of Byzantine history and literature. He retired in 1992.

His three marriages, to Oksana Draj-Xmara, Margaret Bentley and the art historian Nancy Patterson, ended in divorce. In addition to his daughter Catherine, of Alexandria, Va., he is survived by another daughter, Elisabeth, of Brooklyn, and three grandchildren.

Mr. Sevcenko once wrote that historians fell into two categories: "the brightly colored butterfly flitting about over a flower bed" and "the crawling caterpillar whose worm's-eye view covers the expanse of a single cabbage leaf."

He was both, a restlessly inquisitive but painstaking scholar whose wide-ranging interests embraced the cultural resurgence of late Byzantium, the literary (as opposed to documentary) qualities of Byzantine saints' lives, the editing of Byzantine texts, and the history and culture of Ukraine, which he addressed in the book "Ukraine Between East and West" (1996).

His essay collections include "Society and Intellectual Life in Late Byzantium" (1981), "Ideology, Letters and Culture in the Byzantine World" (1982) and "Byzantium and the Slavs in Letters and Culture" (1991). At his death he had completed, after 20 years, a critical edition and translation of "The Life of Emperor Basil I," the only secular biography in Byzantine literature.