|
Промова Тараса Возняка
Представлення Оксани Пахльовської
Представлення Андрія Содомори
Фоторепортаж
Вручено ордени «За інтелектуальну відвагу» 2009 року
19 грудня 2009 Капітула Незалежного культурологічного часопису Ї традиційно
провела церемонію вручення своїх відзнак. Цьогоріч срібний орден «За інтелектуальну
відвагу» зробили честь прийняти пані Оксана Пахльовська і пан Андрій
Содомора.
Оксана Пахльовська – професор Римського університету „Ла Сап’єнца”,
де завідує кафедрою україністики при департаменті європейських та інтеркультурних
студій, провадячи секцію славістики на факультеті літератури і філософії;
доктор філологічних наук (2000 року захистила докторську дисертацію, присвячену
концептуалізації української літератури як невід’ємної частини європейської
цивілізації); перекладач і дослідник італійської, іспанської та провансальської
літератур; автор численних студій, надрукованих в Україні й за кордоном
різними мовами, зокрема книг „Civiltа letteraria ucraina” [Українська
літературна цивілізація] та „ Ave, Europa!”;член багатьох академічних
товариств і редколегій; лауреат премії ім. Василя Симоненка (1989) та
Олени Теліги (2005), а тепер ще й ордену Капітули „Ї” „За інтелектуальну
відвагу”.
Андрій Содомора – український перекладач, письменник, науковець.
Кандидат філологічних наук, професор Львівського національного університету
ім. І. Франка. Автор перекладів з давньогрецької творів Менандра, Арістофана,
Софокла, Есхіла, Евріпіда; з латинської творів Горація, Овідія, Лукреція,
Сенеки; прозових творів «Жива античність», «Наодинці зі словом», «Під
чужою тінню», «Сивий вітер», «Лініями долі»; поетичної збірки «Наодинці
зі Львовом». Лауреат премії імені М. Рильського та премії Антоновичів.
2009 року Незалежному культурологічному часопису Ї виповнилося 20 років.
То ж на церемонії відзначили особливими срібними значками тих, хто у різний
час і у різний спосіб долучилися до діяльності цієї громадської організації.
 Тарас
Возняк
Дорогі друзі,
Цього року ми традиційно зібралися, щоб вшанувати інтелектуальних сміливців.
Хоча, можливо, вони на позір виглядають людьми скромними. Однак і за нашими
сьогоднішніми лауреатами, і за лауреатами попередніх років – огром праці
та щоденного посвячення.
Але так само і ті, що є не на подіумі, а у залі, за ті 20 років, які
ми розбудовували проект Журналу "Ї", здійснили свої часто набагато
масштабніші і суспільно значимі проекти. Проекти у різних сферах. А найкращі
наші проекти літають окрилені Святим Миколаєм по цій залі з крильцями.
Якоюсь мірою, збираючись щороку до цієї малої зали, ми неначе звітуємо
і самі собі, що ще є людьми справними, зарадними і навіть успішними. Успішними
не лише для самих себе, але й для суспільства, яким ми, зрештою, і є.
Тобто у цій залі збирається, може, й невелика, однак репрезентативна
частинка сучасного українського чи галицького суспільства.
Свого часу, коли ми з Олесем Пограничним задумували встановити нагороду
"За інтелектуальну відвагу", ми мали на меті пов'язувати покоління.
Покоління таких, як Шевельов чи Кочур, з тими, кому було близько тридцяти.
Не всіх ми встигли вшанувати. А разом з тим – самі наблизилися до віку
наших лауреатів. І свідченням цього є ці діти, яких все більше на цьому
нашому святі. Раніше ми самі були дітьми.
Але ми наблизились до цього подіуму не лише в сенсі віку, але й здобутків,
які так чи інакше кожен з нас має, бо інакше, певно, не був би у цій залі.
Тобто попри те, що ми є на вершині справності та зарадності, ефективності
та успіху, ми все більше наближаємося до вершини, яка свідчитиме, що ми
люди, які відбулися, які реалізувалися.
А разом з нами і реалізувалося й українське суспільство. Таке українське
суспільство, яким воно є. Іншого не буде. Так само, як інших українців,
що жили в наш з вами час, не буде. Бо сьогодні Україна – це і ми, як не
помпезно це звучить.
Зрозуміло, що реальна Україна має різні свої прояви. Не всі нам подобаються.
Не всі співвітчизники та їхні діяння нам подобаються. І це нормально.
Однак Україною є і ми, є і ви. І ми нікуди не щезнемо. Гадаю, що саме
це дає ту надію, якої так мало сьогодні, коли здається, що нас загнано
у глухий кут, кут без вибору і без виходу.
Були часи безнадійніші – 30-ті, 50-ті, 70-ті, 90-ті (епоха Кучми). На
наше покоління випали не такі вже й страшні випробування, якщо порівнювати
з випробуваннями, яких зазнали наші діди та батьки. А вони вижили. І вижила
Україна.
Отож більшість з нас вже заслужила собі право щонайменше на певну самоповагу,
яку інакше можна назвати гідністю. А саме її найбільше бояться і ті, які
не зичать добра Україні, і ті, які пробують її вкотре обдурити, принизити,
ті, які докладають титанічних зусиль, щоб перетворити українців у юрбу
примітивних споживачів дешевої політичної і неполітичної тандити.
Якщо глибше осмислити суть того, що відбувається сьогодні у цій залі,
то на загал вона зводить до того, що ми зводимо підмурівки самоповаги.
Вшановуючи достойних серед нас, ми відновлюємо і розбудовуємо ресурс гідності
у цілому суспільстві. Тому, коли ми просимо наших сьогоднішніх лауреатів
прийняти нашу відзнаку, ми не робимо їм милості. Вони люди, що повністю
реалізували себе і тому самодостатні.
"Жалують" нагороди лише у суспільстві невільному, або ж бездумному,
як-от у сучасній Україні, де почасти втратили сенс, що ж таке вручення
і прийняття нагороди. Інколи це виглядає як садистична перверзія чи гримаса,
як-от, коли Ющенко нагороджує Ківалова. Картина з обох боків негідна.
Натомість, даючи згоду прийняти нашу нагороду, наші лауреати роблять
честь, додають гідності тим, хто просить їх прийняти цю відзнаку. Ми,
що тут зібралися, насправді є пошановувані тими, хто згодився прийняти
наш орден.
Можливо, комусь ці міркування здаватимуться дивними. Однак саме такою
є філософія справжніх давніх орденів як лицарських організацій. Коли до
грона дванадцяти чи вісімнадцяти лицарів долучався ще один, то це був
ще один коштовний камінь у колі вільних і достойних лицарів. Корона ордену
здобувала ще один діамант.
Отож, долучаючи сьогодні до корони нашого ордену ще дві коштовності,
насправді ми розбудовуємо твердиню гідності України, в опорі на яку ми
можемо і далі відстоювати честь та гідність не лише загалу, але й кожного
з нас як до цього причетного і цього гідного.
Я сказав.
 Представлення
Оксани Пахльовської
Високоповажні Пані та Панове!
Представляти Оксану Пахльовську дуже почесно, дуже приємно і водночас
дуже важко. Якщо перелічувати усі її титули і посади, занудьгуєте ви.
Якщо упустити щось важливе – може образитись наша гостя. Спробую знайти
„золоту середину”.
Спершу сухі анкетні дані. Оксана Пахльовська – це:
- професор Римського університету „Ла Сап’єнца”, де завідує кафедрою
україністики при департаменті європейських та інтеркультурних студій,
провадячи секцію славістики на факультеті літератури і філософії;
- доктор філологічних наук (2000 року захистила докторську дисертацію,
присвячену концептуалізації української літератури як невід’ємної частини
європейської цивілізації);
- закінчила Московський університет ім. М. В. Ломоносова за спеціальністю
“італійська мова і література” (1980) та аспірантуру Інституту літератури
НАНУ (1986);
- перекладач і дослідник італійської, іспанської та провансальської
літератур;
- автор численних студій, надрукованих в Україні й за кордоном різними
мовами, зокрема книг „Civiltа letteraria ucraina” [Українська літературна
цивілізація] та „ Ave, Europa!”;
- член багатьох академічних товариств і редколегій;
- лауреат премії ім. Василя Симоненка (1989) та Олени Теліги (2005),
а тепер ще й ордену Капітули „Ї” „За інтелектуальну відвагу”.
А тепер трошки тепла. Оксана Пахльовська – це наш добрий Приятель.
Це – Почесний Консул України в Італії, але не за формальним призначенням,
а за покликом серця й відвагою інтелекту. Загалом п. Оксана – це втілення
одвічної української мрії, а саме: „вибитись в люди”, що в сучасних цивілізаційних
умовах означає: влитися у світовий контекст, додати свою синьожовту смальту
до мозаїчного панно Європи.
Кандидатура Оксани Пахльовської не викликала жодного сумніву. Її інтелектуальна
відвага очевидна.
Оксана – речник новітнього прорубування вікна в Європу – точніше, зривання
тих дощок, якими Петро І наглухо заколотив українське вікно, прорубуючи
вікно петербурзьке. Хтось може спитати: яка вже там відвага: Рим, Італія,
розкоші туристичного раю. Отож процитую саму п. Оксану про її працю в
Римі: „Буквально крок за крок доводилось будувати україністику, в жахливих
умовах, було несприйняття. Будь-яка українська тема, окрім квітів та вишиванок,
сприймалась як націоналізм. Радянська схема спрацьовувала, а звідки взятись
іншій, якщо нема фахівців, щоб забезпечували процес, якщо немає інтересу,
джерел...”
Це також набатний (може, навіть кассандрівський) голос з Європи: „Щойно
Захід переконається в безперспективності України як ‘европейської держави’,
він віддасть Україну Росії, спростивши собі тим самим
політичну тактику в реґіоні”.
Проте це також і голос з-середини українського національного єства:
„Народ несе відповідальність за все те, що відбувається в державі. Гітлер
би не втримався при владі, якби добропорядні фрау не опускали завіски
на вікнах своїх вілл, коли валив дим з крематоріїв Дахау і Бухенвальда”.
Або: „Ще довгий час в Україні інтелектуали не зможуть бути людьми незаангажованими.
Для мене інтелектуал – це той, хто здатен морально й етично рятувати країну
за всіх умов”.
Оксана Пахльовська має відвагу говорити про громадянську незрілість
українського суспільства. Це суспільство і сьогодні продовжує часто
мислити непродуктивними абстракціями, надчасовими мітологемами, „приблизними”
поняттями, що неминуче призводять до аберацій у сприйнятті сучасних реалій.
Фактично, ідеться про наше улюблене заняття: ображатися, а не діяти.
Оксана – натхненний речник відірвання “української ідеї” від “російської”,
припинення патологічної залежности першої від другої. Їй ідеться, цитую,
„про ‘українську ідею’ як своєрідний, але комплектуючий сеґмент ‘ідеї
европейської’, а не конче і/або виключний антипод ‘російської ідеї’”.
Згідно з одним із тверджень Оксани Пахльовської, „Україна може вийти з
макро-Бермудського трикутника Америка—Росія—Європа лише віднаходячи свою
європейську природу та віддаючи пріоритет своїй європейській політичній
і культурно-науковій стратегії”.
„Живу між Україною та Італією” – сказала якось наша почесна гостя.
Живе в умовах, коли, за її словами, „реальна зустріч між Україною
та Европою досі ще не відбулася”. Ми, галичани, добре знаємо, як це непросто
бути місточком поміж берегами, які норовлять розійтися.
Але вони все-таки зійдуться – і коли зійдуться, то в цьому буде заслуга
також і Оксани Пахльовської. Передумовою цього об’єднання буде те, що
так активно обстоює п. Оксана: „In libertate сопіипсtі” – „Об’єднані
свободою”.
Мирослав Маринович
 DVADVS
ALIS HOMO SVBLEVATVR A TERRENIS SIMPLICITATE SCILICET ET PVRITATE
«Два крила підносять людину над земним – простота і чистота».
Шановне товариство!
Мені сьогодні випала висока честь і особлива приємність виголосити лаудацію
до вручення ордена «За інтелектуальну відвагу» Андрієві Олександровичу
Содоморі, перекладачеві, оригінальному письменнику, свідомому Громадянину
свого міста і своєї країни. Як видавець 7 книг Андрія Содомори я хочу
сказати, що сьогодні Андрій Содомора постає перед нами в кількох іпостасях.
Андрій Содомора – перекладач. Я невипадково розпочав своє слово
про Андрія Содомору з латинського напису в Актовій залі наукової бібліотеки
Львівського національного університету імені Івана Франка. Саме простота
і чистота є характерною рисою найвидатніших українських перекладачів,
залюблених в античність: Миколи Зерова, Григорія Кочура, Йосипа Кобіва,
Бориса Тена, Андрія Содомори. Для нашого покоління Андрій Содомора є символом
людини-енциклопедії, завзятого бібліофіла, який здатний через Слово відчути
дух античного світу і який завдяки книзі вибудовує словесне мереживо єдності
нашої культури з основами європейської цивілізації. Сьогодні завдяки Андрієві
Содоморі український читач веде діалог через віки рідною мовою з Есхілом
і Софоклом, Евріпідом і Менандром, Арістофаном і Лукрецієм, Горацієм і
Овідієм, Тібуллом і Сенекою. Тільки людина, яка пірнула в глибини часу,
щоб торкнутися краси та естетики античного Слова, могла меланхолійно зауважити
(цитата Содомори):
«Джерелом найвищої насолоди для античної людини було поетичне слово.
Горацій, опинившись серед нас, знову ж таки подивувався б, як часто віддаємо
перевагу окові над звуком: не так словам, як видовищам плещемо в долоні».
Андрій Содомора – письменник, автор оригінальних творів: «Жива
античність», «Наодинці зі словом», «Під чужою тінню», «Сивий вітер», «Лініями
долі», «Студії одного вірша», «Наодинці зі Львовом», «Пригорща хвилин»,
які поповнили золоту скарбницю українського красного письменства.
Андрій Содомора – свідомий Громадянин свого міста. Львів без
Содомори, з мого погляду, не був би у символічному значенні повновартісним
європейським містом, бо дух античного світу, який він оприсутнює своїми
чудовими перекладами та есеями у сучасній українській культурі, є органічною
складовою європейської ментальності. У чудовій збірці есеїв «Під чужою
тінню» Андрій Содомора так описує це магічне входження у інші мови та
культури як «плетиво стежок – до інших людей, до сéбе самого, де
вже не тільки час, а й простір не мають ваги, а «чуже» і «своє» так між
собою переплелись, що стежка до себе стає, врешті, стежкою до інших людей.
«Чужа» тінь стає затінком рідної оселі, вселюдського дерева».
Його цікавить місто передусім як середовище, де людина живе, зростає
і формується. Перший «прохід» Львовом – шістдесят років тому, коли батьки
фірою разом з сестрою привезли до міста. Той перший прохід пам’ятає й
досі: набив собі на лобі гулю об ліхтар.
Як ніхто інший вміє зачитуватися Львовом, мов найцікавішою книжкою.
Тому Горацій, співець золотої середини з нами, на площі Ринок, де є кам’яниці,
побудовані за принципом золотого перетину, а Сенека – у латинських висловах
на тих же кам’яницях.
Андрій Содомора – лицар духа. Наш час – це час кризи моральних
авторитетів, відсутності широкоформатних проектів, що мають духовну цінність
і суспільну значущість. Послідовна громадянська постава Содомори та його
подиву гідні цивільні чесноти, що полягають у щоденній кропіткій праці
над розбудовою храму українського слова і культури зміцнюють основи наших
духовних цінностей. Син священика з Вирова, продовжив батьківську місію
служіння своєму народу. 50 років невтомного подвижництва на педагогічній
ниві, на ниві перекладацькій і письменницькій увінчалися колоссям мудрого
слова, морального прикладу, етичного чину лицаря духа. Він з притаманним
йому аристократизмом показує як маліє сучасна людина, що стала заручником
речей, грошей, марнославства (цитата Содомори): «Античну людину, приміром
Діогена, сучасна людина найбільше подивувала б своєю залежністю від безлічі
речей. "Усе роблю для того, аби речі служили мені, а не я – речам",
– зізнавався колись Горацій. А ще Андрій Содомора наводить паралелі між
шляхетністю античних героїв та вдаваністю карликових акторів сучасного
політичного театру (цитата Содомори): «В Есхіла один із героїв відмовився
від щита, де було зображено різні страховиська для залякування супротивника:
"Хочу бути мужнім, а не вдавати з себе такого". Сучасній людині
чомусь нелегко провести межу між отим "бути" і "вдавати":
"імідж" – одне з напоширеніших нині понять.
У наш час по-своєму розуміють слово багатство. Україна зі своїми мільярдерами
є лідером серед країн Центрально-Східної Європи у списку найбагатших людей
за версією журналу «Форбс». Шкода, що немає списку найбагатших духовно
наших сучасників.
На львівській кам’яниці (площа Ринок, 28) є латинський афоризм «Хто
ж багач? Хто не має жадань. А хто вбогий? Захланний». З погляду вічності
щасливими є такі, як Андрій Содомора.
«Ми щасливі, що живемо в час Андрія Содомори», – сказав Ігор Калинець.
Я думаю, що всі присутні одностайно підтримують ці слова.
Михайло Комарницький
|
незалежний
культурологічний часопис «Ї» 