Промова Тараса Возняка
Представлення Александри Гнатюк
Представлення Мойсея Фішбейна
Представлення Ярослава Грицака
Фоторепортаж із святкової церемонії
Лауреати нагороди «За інтелектуальну
відвагу» 2010 року
15 грудня 2010 Капітула Незалежного культурологічного часопису Ї традиційно провела церемонію вручення своїх відзнак. Цьогоріч срібний орден "За інтелектуальну відвагу" зробили честь прийняти пані Александра Гнатюк, пан Ярослав Грицак і пан Мойсей Фішбейн.
Александра Гнатюк - (польск. Aleksandra Hnatiuk; 1961) -
польська дослідниця в галузі українознавства, перекладачка та
популяризаторка української літератури, співробітниця Інституту
славістики Польської академії наук. Авторка часто підписується
як Оля Гнатюк (Ola Hnatiuk).
Видала збірки поезії Ігора Калинця, Василя Голобородька, есе та повісті Юрія Андруховича та Історію України Наталії Яковенко. Авторка дослідження Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність, в якому прослідковується історія становлення української ідентичності за останні декілька років. Авторка впорядковує та класифікує дебати українських інтелектуалів. Книжка зосереджена не на політичних, а на культурних аспектах творення української ідентичності.
Ярослав Грицак - (нар. 1 січня 1960 р. у селі Довге Стрийського району Львівської
області) -
доктор історичних наук, професор Львівського національного університету
ім. І. Франка. Директор Інституту історичних досліджень Львівського
державного університету ім. І. Франка., гість-професор Центрально-Східного
Інституту у Будапешті, Сенатор та завідувач кафедри історії
України, з 2008 - професор кафедри світової історії Українського
Католицького Університету (м. Львів), Перший віце-президент
Міжнародної асоціації україністів. Співредактор наукового річника
"Україна модерна", член редакційної колегії часописів Ab Imperio,
Критика, член наглядової ради журналу Harvard Ukrainian Studies.
Почесний професор НаУКМА.
Ярослав Грицак є одним з найбільш активно і продуктивно працюючих
істориків України (понад 400 публікацій), він відомий також своїми
публіцистичними творами.
Мойсей Фішбейн - (1 грудня 1946, Чернівці) -
визначний український поет і перекладач,
автор сімох поетичних збірок.
1979 року (внаслідок відмови від співпраці з КДБ) був змушений
еміґрувати до Ізраїлю. 1980-81 рр. кореспондент українського
літературного і загальнополітичного журналу "Сучасність", що
видавався українською діаспорою у США та Німеччині. З 1982 року жив
у Німеччині, де в 1982-95 роках працював в український та російській
редакціях радіостанції "Свобода" кореспондентом, коментатором,
редактором.
У 1984 році в Нью-Йорку вийшла книга поета "Збірка без назви".
Книга складалася з трьох розділів: 28 власних віршів, добірка віршів
для дітей та об'ємний розділ перекладів з французької (Шарль Бодлер),
німецької (Генріх Гайне, Райнер Марія Рільке, Ґеорґ Тракль, Гуґо фон
Гофмансталь, Пауль Целан, Ганс Карл Артманн та інші), івриту
(Єгуда Га-Леві, Хаїм Нахман Бялік), Манфред Вінклер, ідиш (Меер Харац),
російської (Максиміліан Волошин, Олександр Твардовський) та інших мов.
1989 року здійснив свою акцію: першу поїздку чорнобильської дітвори
за кордон - до Держави Ізраїль (січень 1990).
2003 року повернувся в Україну.
Академiк Iван Дзюба назвав його Поетом з Божої ласки. Про Мойсея Фiшбейна
пишуть свiтовi енциклопедiї.
Член Українського центру Міжнародного Пен-клубу та Національної спілки
письменників України. Лауреат премії імені Василя Стуса та премії журналу
"Сучасність". Кавалер ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня й ордена
Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня.
 Тарас Возняк
Дорогі друзі
Шановні Пані та Панове
Відкриваючи наше щорічне відзначення інтелектуально відважних, завжди задумуюсь над тим, а що справді посутнього я мав би і можу сказати цього року. Бо виголошувати неістотні речі сенсу немає. Ніхто ні вас, ні мене не змушує здійснювати тут якісь ритуальні дійства, як от державні святкування, які до чогось зобов'язують.
Тут зібралися вільні і навзаєм не залежні люди. А тому маємо змогу говорити вільно і саме про те, що справді слід сказати. Для нашої країни це стає все більш актуальним. Вікно вільного і справді істотного слова все більше затягується памороззю зовнішньої і внутрішньої цензури, шкаралущею бездумності і глупоти.
Отож чим для нас був цей рік? Для мене - це, звичайно, рік поразки. І не тільки тому, що на посаду президента України було обрано людину, яка жодною мірою не відповідає моїм уявлення про здійсненння функцій президента. Зрештою, серед лідерів цих виборчих перегонів і не було людини, яку можна було б такою вважати. Хоча це не є найістотнішм аспектом поразки.
Так само суть поразки полягає навіть не в тій блискавичній узурпації всіх можливих і неможливих гілок влади. Меншість, яка проголосувала за чинну владу, повністю узурпувала все і вся у моїй країні. А тому ситуацію у моїй країні назвати інакше як окупаційною я не можу.
Суть поразки у тім, що більшість впала у повний ступор. Не веду мову про так звану політичну опозицію, яка в створеній попереднім президентом оранжереї повністю перетворилася у домашніх навіть не тварини, а рослин. А веду мову про тих, хто не голосував чи голосував за когось іншого і розраховував, що з його самотнім голосом чи мовчанням будуть рахуватися. На жаль ні.
То що ж робити. Сьогодні наша країна стала глухим завулком. Тупиком історії. Ми не знаємо, куди буде рухатися "Країна для людей". Тверезо мислячий розуміє, що про жоден Євросоюз йтися не може. Що ж стосується Євразійської безодні, то й тут перспектив немає. Про зріст добробуту, як того обіцяли сьогоднішні власть імущі, взагалі не йдеться. І кожен це вже відчув.
Єдине, чого слід очікувати, то це безжального грабунку країни. І якщо хтось гадає, що сховається у своїй квартирці чи фірмочці, то помиляється - і там його дістануть з допомогою різного роду кодексів. Гряде Великий Дерибан. Очевидно, що на найближчі роки нас очікує просто безчасся. Іншою мовою - безперспективність. Таке собі животіння - східноєвропейське Сомалі до якого нікому немає жодного діла. На радість як нашим європейським, так і нашим євразійським сусідам, які й допомогли нашій глупоті забрести у цей глухий завулок.
Буде соромно і за себе, і за свою країну. Потрібно буде переосмислювати і наше бачення народу, і його уявлення про майбутнє.
Якоюсь мірою ситуація для тих, хто бачив Україну іншою, дещо нагадує ситуацію ХІХ сторіччя, коли ми були під владою кількох імперій, коли перспектива політичного визволення була примарною, коли все закостеніло, а змін годі було чекати.
Що ж робити в країні табачників, які свідомо жалять у найбільш болюче місце? Впадати в розпач? Емігрувати всередину себе чи вслід за сімома мільйонами наших співгромадян? Багато хто вибрав і цей шлях. Особливо серед молоді, молоді обдарованої.
Нічого оригінального і я на жаль не пораджу. Можу лише сказати, що для себе, як і інші, я теж мушу зробити якийсь вибір. Напевно для еміграції я вже маю забагато років. Внутрішню еміграцію моє покоління вже пережило у своїй юності. Залишається кропітка щодення праця. Вона ще можлива. Хоча працювати стає все важче.
А тому тепер час звернути увагу на свою працю, на свою конкретну працю. Осмислити, чи має вона сенс. Час звернути увагу на своє місто, можливо - на свій край - нашу малу батьківщину. Чи тут все у порядку? Чи все у порядку з нашими краянами тут у Галичині і поза нею? І тільки після того - чи все у порядку з такими різними українцями по всіх усюдах? Може ми маємо ілюзії щодо них. І напевно, що маємо.
Наш сьогоднішній захід - це не тільки передріздвяний бал, не тільки відзначення дійсно інтелектуально відважних. Це ще й робота. Робота як тих, хто його організовував, так і тих, хто згуртувався вдесяте у цій залі. Надіюсь не востаннє.
 Представлення
Александри Гнатюк
Шановні пані та панове!
Шість десятиліть тому визначний український філософ
Микола Шлемкевич у книзі лекцій і роздумів "Загублена українська людина",
яка вийшла друком у Нью Йорку, задекларував на зламі епохи Бароко процес
народження сучасної української людини. Він писав, що в період ліквідації
залишків української державности "горда, самовпевнена колись, провідна
козацька верства, козацька старшина [...] тепер догоряла в тихих хуторах,
осторонь великих доріг історії. Найбільшою журою тієї верстви стало: - А що
ми покушали б, матушка? Так розкладалася та провідна верства в житті
старосвітських поміщиків [...] Та старосвітська мати-дружина виносила з
української комори пахучу веприну, сало, виймала з печі теплі голубці й
вареники, і заставляла ними столи, а закроплювати казала обильну їжу
українською запіканкою чи кількадесятирічним медом".
Шлемкевич виокремлює чотири типи української людини,
сформовані після ліквідації української державности в XVII-XVIII століттях:
поруч із першим типом - старосвітськими поміщиками з'являється й
другий тип - гоголівська людина: це та частина козацької провідної
верстви, яка, каже український філософ, "не могла заспокоїтися таким
животінням. Вона виходила на биті шляхи історії, а що на них не було вже
українських поїздів, вона присідала до нових, російських імперських возів.
При всій любові та при всьому прив'язанні до України, її звичаїв і
народної культури, ті люди все ж впліталися в нове життя, тоді ще духово
непідрізаної, молодої, повної розгону російської імперії". Наступний,
третій тип української людини, народжений тією епохою, за Шлемкевичем -
сковородянська людина. Та людина "не могла знайти собі місця в новому
світі", а висловником її постави був Сковорода. Цитую: "Це глибокий людський
тип, що не прийняв нової російської дійсности [...]. У своїй душі, в
самовдосконаленні, він шукав нового, кращого світу". На відміну від Сократа,
який "смертю заплатив за свою мужність", Сковорода "зі своєю правдою жив по
затишних пасіках поміщиків, здалека від широких шляхів і їх сутолоки". І ще
один тип четвертий - шевченківська людина, яка у період Бароко лише
починає формуватися: "Вона перейняла репрезентацію сучасного українства.
Та людина відверталася від старосвітського поміщицтва, від отупіння в
достатку [...]. Вона, та нова людина, чекала апостолів правди й науки не для
поринення в забуття, але для перетворення світу й життя на основі нового,
праведного закону [...]. Вона відкидала радикально пристосування до чужої
сили в Україні. Візія свого світу з вільним і справедливим уладом -
опановує цю людину" (кінець цитати).
Ці чотири типи української людини живуть і в
нинішньому світі ХХІ століття, й нині кожен сущий може шукати тут свою роль
в сучасному світі. Нинішня наша ляудант, народжена не в українській державі,
мала мужність не пристосовуватися до обставин і середовища, не плисти за
течією звичайного людського життя в чужомовному морі, щоб зрештою комфортно
в ньому розчинитися. Вона мала мужність стати репрезентантом української
культури й одним із сучаних промоторів українсько-польського порозуміння.
Книга професора Олександри Гнатюк "Прощання з імперією. Українські
дискусії про ідентичність" нині стає своєрідним продовженням ідей
Шлемкевича, дослідженням трансформацій української людини на зламі ХХ і ХХІ
віків.
Szanowni Państwo! Mamy dziś zaszczyt gościć
we Lwowie wybitnego naukowca, dyplomatę, politologa i kulturologa panią
Aleksandrę Hnatiuk. Jesteśmy dumni z tego! I dlatego dzisiaj w tej pysznej
sali od zacnego towarzystwa naszego spotkania, od Kapituły czasopisma "Ji"
głosimy urbi et orbi ad multos annos dla Pani Profesor Uniwersytetu
Warszawskiego, doktor habilitowanej Aleksandry Hnatiuk, człowieka, który na
dzisiejszym rozstaju dróg historii buduje mosty europejskiej przyszłości
dla naszej ojczyzny Ukrainy, pracuje dla dobra i rozwoju kultury ukraińskiej
i dla jej promocji w świecie. Bardzo dziękujemy Pani Profesor za to!
Ґабрієль Ґарсія Маркес, автор безсмертних "Ста років
самотности", у виступі після вручення йому Нобелівської премії проголосив,
що художня література є "остаточним доказом існування людини". Перефразовуючи
цю ідею насмілюся, в імени Капітули журналу "Ї" твердити, що наукова,
дипломатична, культурна діяльність професорa Олександри Гнатюк є остаточним
доказом існування української людини, нескореної й неспокійної української
душі, яка мала мужність, за визначенням Миколи Шлемкевича, стати людиною
шевченківською...
Дякую!
Ігор Набитович
Представлення Мойсея Фішбейна
Вельмишановне товариство!
Я дуже радий цій новій нашій зустрічі і складаю велику
подяку журналові "Ї" за те, що попри всі несприятливі обставини, ми й цього
року маємо це наше свято.
Є одне золоте правило: представлення соленізанта має
тривати не більше, ніж його виступ. Уже знаючи, як коротко триває виступ
пана Мойсея Фішбейна, я чуюся приреченим.
Місце Мойсейового народження: Чернівці, на самому краєчку
тільки-но розширеної імперії; для поета - "Божа спадщина мого дитинства",
місце, де "метелики торкалися руки".
Час народження: 1 грудня 1946 року; за Мойсеєм, це
"чавунний час чавунних слів", коли наділені владою "саджали не дерева,
а людей".
Так сформувалася перша детермінанта життя Фішбейна:
якщо тебе назвали Мойсеєм, і ти народився в рабстві, то місія твого життя
визначена наперед.
Наступні детермінанти не менш очевидні. Якщо ти молодий
поет, і тебе благословляють такі майстри слова, як Микола Бажан і Леонід
Первомайський, тобі не треба розтлумачувати, що ховається за відомим:
"І Слово було Бог".
Якщо ти молодий перекладач, і тебе благословляють такі
маги слова, як Микола Лукаш і Григорій Кочур, ти не питаєш у богословів,
чому "все через Слово постало, і ніщо, що постало, не постало без Нього".
Ось чому в Україні сьогодні немає поета, який би краще
за Мойсея Фішбейна відчував душу й плоть українського слова. Тому й горнеться
до нього українська мова, "неторкана, ґвалтована, свята". Ось чому, попри
блискучі переклади з інших мов, зокрема з французької, німецької та івриту,
чи не найкращими є його переклади "Господніх слів :із мови бджіл на мову
джерела" (ясна річ, всюди у цьому тексті нанизані ?брази самого поета).
Ще одна детермінанта - це Україна. Ота "недонавернена
земля", в якій також, як скаже Мойсей з іншого приводу, "і солодко від
присмаку скорботи, і затишно у затінку хреста". Щоб бути перед нею чесним
і не дати себе завербувати, він 1979 року змушений був покинути її. Щоб
бути перед нею чесним й освідчуватися їй так, як це може зробити лише поет,
він 2003 року повернувся до неї.
Сьогодні Мойсей Фішбейн - автор сімох поетичних збірок,
член Українського центру Міжнародного Пен-клубу та Національної спілки
письменників України. Лауреат премії імені Василя Стуса та премії журналу
"Сучасність". Кавалер ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня й ордена
Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня, а тепер
і ордена "Ї" "За інтелектуальну відвагу".
Сьогодні Мойсей Фішбейн - сумирне ягня, коли чує "божисту
українську мову", якою "зірка сповідається зорі", й грізний лев, коли на
його очах ґвалтують мову, правду й загалом Україну.
Вітай, шановна громадо, того, кому від Бога багато дано і
хто ще більше нам віддає!
Мирослав Маринович
Представлення Ярослава Грицака
Людина - істота історична.
Про що б не йшлося - без історії не обійтися.
Тож необхідно, щоб часом ішлося саме про історію.
Без історії неможливі жодні інтелектуальні спроби.
Про деякі можливості освоєння історії розповідають серйозні і відповідальні історики.
З-поміж таких особистостей ЯРОСЛАВ ГРИЦАК -
доктор історичних наук,
професор Гарвардського, Колумбійського університетів, Львівського національного університету ім. Франка, професор-гість Центрально-Європейського університету та сенатор Українського Католицького Університету, почесний професор Національного університету "Києво-Могилянська Академія",
директор Інституту історичних досліджень Львівського національного Львівського національного університету ім. Франка, декан факультету державних і економічних наук Українського Вільного Університету у Мюнхені,
засновник часопису "Україна модерна", член редакційних рад часописів "Критика", "Ab Imperio", "Slavic Review", наглядової ради журналу "Harvard Ukrainian Studies",
автор книжок "Нарис історії України. Формування української модерної нації ХІХ - ХХ ст.", "Страсті за націоналізмом", "Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота", "Життя, смерть та інші неприємності",
і просто звичайна людина.
Найвідоміші вислови професора Грицака:
1."Моя історія - це історія без брому. : Вона є нормальною історією - не гіршою і не ліпшою. Вона має свої особливості, але вона не є унікальною"
2."Історія : - це не совєтський магазин, де продають лише морську капусту по 2.20. Історія має бути супермаркетом, в якому є різні види доброї, якісно, фахово написаної історії. А споживач історії має ходити і вибирати собі. Виходячи з власних потреб і з того, що він готовий за цю історію заплатити"
3."Завдання історика - показати, що можливі різні історії. І до цього треба ставитися нормально"
4."З точки зору історика не може бути нічого, що би не підлягало сумніву"
5."Історик схожий на грішника, бо завжди мусить погоджуватися на компроміс. І добрий історик ходить до сповіді, а поганий продовжує грішити"
6."Проблема України у відсутності компромісу щодо питань мови, історичної пам'яті та зовнішньої орієнтації"
7."Автономія Галичини - дуже добре. Так само, як і автономія інших країв. Я не боюся федерації України. Федеративна Україна - досить цікава і перспективна держава"
8."Нема двох Україн. : Є 22 України, 222 України. Україну не вдасться намалювати технікою Пікассо, це швидше імпресіонізм"
9."Українців об'єднає пам'ять про спільних жертв, а не героїв"
10."Там де п'ють каву, там не може початися революція. Революція неможлива там, де є певний спосіб життя, де є простір кав'ярні".
11."Найближчою метою для українців, дуже конкретною, дуже важливою, є зміна політичного режиму. Це однозначно"
12."Мої погляди : - це будування нового патріотизму, нових форм України, яка може бути дуже привабливою для більшості людей, яка дасть шанс зрозуміти себе цілком повновартісним. І на основі цієї повно вартості робити певні компроміси - спокійно, без ридання, нервовості і врешті перемогти".
І останнє.
Про окремі нагоди професора Грицака:
27 жовтня 2007 р. у Львові отримав наукову нагороду Міжнародної фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів за виняткові досягнення в українознавчих дослідженнях.
17 грудня 2009 р. у Києві отримав польську національну почесну нагороду медаль "Бене Меріто" за особливий внесок у розвиток українсько-польських відносин.
28 жовтня 2010 р. у Відні отримав премію Антона Ґінделі з культури та історії Центральної, Східної та Південної Європи.
Отже, Вельмишановні Пані і Панове, дозвольте представити Вам інтелектуально відважного історика Ярослава Грицака!
Іван Монолатій
|
незалежний
культурологічний часопис «Ї»