Перезавантаження відносин України та ЄС, України та НАТО в контексті Резолюції Европейського Парламенту щодо ситуації в Україні (P7_TA-PROV(2010)0035 Situation in Ukraine (B7-0116, 0117, 0120, 0122 and 0127/2010) European Parliament resolution of 25 February 2010 on the situation in Ukraine)

За участи депутата Европарламенту Павла Коваля і журналіста Gazety Wyborczej Марціна Войцеховського

За підтримки Фонду Black Sea Trust (Бухарест)

19 березня 2010, Львівська обласна наукова бібліотека

Павел Коваль: Криза примусить Україну зробити чіткий вибір

http://zaxid.net/article/62297/ Наталія Єфіменко ZAXID.NET

Думаю, краще, щоб Європарламент займався тими речами, для яких він призначений. Але ми – поляки, українці – маємо відкрито говорити про нашу історію. А це значить, що не можна вдавати, ніби немає політичної відповідальності Степана Бандери за політику ОУН-УПА і за те, що відбувалося в українському націоналістичному таборі під час Другої світової війни.

Визначення зовнішньополітичного вектора залишається стратегічним питанням для України. Нова влада говорить про прагматичний підхід у визначення зовнішнього курсу держави, переважна більшість експертів – про повернення на російську орбіту. Європейські політики, які є прихильниками України, активно говорять про те, що ЄС має зробити крок на зустріч нашій державі, зокрема у контексті угоди про асоціацію. Водночас найбільшою проблемою для пересічного українця у його відносинах з ЄС є візовий режим. Про свій погляд на майбутні відносини між Україною та ЄС, про перспективи скасування візового режиму та наслідки ухвалення Європарламентом резолюції щодо Україні в інтерв’ю ZAXID.NET розповів депутат ЄП, співголова Комітету парламентської співпраці «ЄС-Україна» Павел Коваль, який називає себе адвокатом інтересів України.

– Після візиту Президента України Віктора Януковича до Брюсселя Ви зазначали, що його політика буде збалансованою між ЄС і Росією. На що опирається Ваша впевненість?

– Зараз важко сказати, якою точно буде політика Президента Віктора Януковича. Моє перше враження після його інавгурації і візиту до Брюсселя було дуже позитивне. Я побачив, що його оточення, як і він сам, бачать модель співпраці, діалогу з Європейським Парламентом, європейськими інституціями. Особливо це стосується контексту скасування візового режиму. На мою думку, активізація роботи президента у цьому напрямку є надзвичайно позитивним кроком. Як ви знаєте, не так давно змінився склад Європейської Комісії, тепер вона прагне більш чіткого визначення у діалозі Україна–ЄС. Президент Янукович відчув цей момент.

– Водночас під час візиту до Росії від Президента України звучали інші заяви…

– Я розумію, що ви маєте на увазі заяви про Митний союз. Проте у мене склалося враження, що Президент Янукович усвідомлює, що неможливо поєднати це питання із подальшою інтеграцією до ЄС, посиленої співпраці в сфері торгівлі. Всі ці моменти накладатимуть на Україну певні зобов’язання.

На сьогодні і Президент Янукович, і новий уряд мають найважливіше завдання – подолання економічної кризи. Криза може бути чинником, який примусить робити чіткий вибір щодо зовнішньої політики, Україна буде змушена обирати, чи йде вона до Європи. Не буде можливості балансу, як за Кучми. На мою думку, країна має використати цю кризу.

Втім додам, що жодна мудра людина не виступатиме проти дружніх відносин України з Росією. Важливо, щоб ці відносини були рівноправними, щоб Україна почувалася партнером щодо Росії. У мене склалося враження, що позиція Президента Януковича великою мірою виражає таке бачення, це можна було побачити в його жестах.

Зрештою, я б не хотів оцінювати Президента України, це не моя роль. Відзначу лише кілька моментів. Я позитивно налаштований після того, що побачив у кроках Президента, після зустрічей з представниками Партії регіонів. Мені здається, що склад нового уряду України демонструє, що Президент вирішив взяти відповідальність за проведення реформ, взяв курс на антикризові дії.

– Охарактеризуйте стан відносин Україна – ЄС. На Вашу думку, чи на повну міру використовується проект «Східне партнерство»?

- «Східне партнерство» є недозрілим проектом, я критично налаштований щодо нього, але цей проект є великим кроком вперед, який значною мірою змінює ставлення ЄС до східних сусідів, а особливо України.

Мушу відзначити, що внутрішні зміни в Україні в останні роки не проходили легко, політичний конфлікт всередині України цьому не сприяв. Я, від себе, можу говорити про те, що належить до компетенції Європейського Парламенту. З цієї точки зору останні тижні є дуже оптимістичні. Але не потрібно створювати враження, що все для України залагодить Брюссель. Візьмімо, наприклад, візи. У цьому напрямку є чіткий рух. Щоразу більше людей говорить про те, що треба скасувати візи. Дуже багато сигналів йде з Брюсселя, але ніхто, крім України, не проведе реформи. Реформи у роботі прикордонної системи, не проведе делімітації кордону і так далі. Ці речі давно відомі. Нехай кожен говорить про те, за що він відповідає. Я відповідаю за те, щоб політичні питання України були представлені в Європейському парламенті. Я переконаний, що це виконується.

Я думаю, що зараз українська політика стає більш прагматичною. У демократичній країні кожен політик хоче досягнути успіху, бо хоче бути вибраним на наступну каденцію. І я через цю призму дивлюся на нову команду в Києві. Це не лише справа емоцій. Це справа конкретних намірів з метою переобрання. Думаю, що команда Януковича, а я знаю багато осіб з його кола, буде прагнути показати, що Партія регіонів може чимало зробити для євроінтеграції. Скажу більше, за Януковичем стоять конкретні дії з періоду, коли він був прем’єром. Він тоді серйозно підходив до реалізації планів співпраці з Євросоюзом.

Так, зараз є очевидною проблема вступу України до ЄС. Але вже давно існує дилема: чи говорити про вступ України до Євросоюзу, чи застосовувати стратегію малих кроків. Тобто вирішувати питання щодо віз поступово для різних груп, студентів, підприємців. Є й інша концепція, яка наголошує, що у повільному вирішенні цього питання немає сенсу. Натомість Янукович знайшов своє рішення – зосередитись на візах. Це була б конкретна справа, яка одночасно стосується всіх українців, є сигналом для кожного українця, що співпраця з Євросоюзом має сенс, що Україна не приречена на вічне чекання в коридорі.

– Ви мали презентувати в Європарламенті рапорт про візові проблеми України. Розкажіть про його основні моменти.

– Цей документ готовий. Його вже розглянули та прийняли. У понеділок і вівторок відбулось засідання спільної комісії з питань співпраці Україна–ЄС. З українського боку керівником цієї комісії є Борис Тарасюк. У документі йдеться про те, що наша мета – скасування візового режиму. Я з власної ініціативи підготував розгорнуту доповідь, у якій представлено всі аспекти візового режиму між ЄС і Україною. На практиці це значною мірою стосується перетину кордону між Україною і Польщею. З доповіді ясно видно – найбільшою перешкодою в наших відносинах є візи. І Польща є тією країною, яка в жодному випадку не може собі дозволити збудувати стіну на східному кордоні Євросоюзу. Якщо не ми, то хто цим займеться. Можна сказати, що це як за Горбачова (сміється). За нас цього не зробить ні Іспанія, ні Португалія. Ми повинні прагнути до того, щоб швидко лібералізувати візовий режим, і якнайшвидше після виконання відповідних умов урядом України і підписання відповідних домовленостей, скасувати візовий режим. Немає жодної причини, щоб утримувати візи і щоб ви стояли перед консульствами в українських містах.

Водночас треба, щоб громадськість, ЗМІ тиснули на Європейську комісію, але також варто сказати, що українська преса має чинити відповідний тиск на ВАШ уряд. Адже цю справу можна вирішити тільки у двосторонньому порядку. Я вже говорив, що Україна має зробити конкретні кроки, наприклад, реформа прикордонної служби, делімітація кордону, підготовка відповідних систем МВС. Тут ключовим є Міністерство внутрішніх справ i Міністерство закордонних справ.

– Ви приїхали цього разу до Львова, щоб взяти участь у дискусії: «Резолюція Європарламенту щодо України і перезавантаження відносин України і ЄС». У Львові постійно звучить теза, що п.20 цієї резолюції – це пряме втручанням у внутрішні справи України і він суперечить п.19 цієї ж резолюції.

– На мою думку, оцінювати історичну політику ані країн-членів, ані сусідів ЄС не є завданням Європейського парламенту. Думаю, краще, щоб Європарламент займався тими речами, для яких він призначений. Але ми – поляки, українці – маємо відкрито говорити про нашу історію. А це значить, що не можна вдавати, що немає політичної відповідальності Степана Бандери за політику ОУН-УПА і за те, що відбувалося в українському націоналістичному таборі під час Другої світової війни.

Проте це два різні моменти. Вважаю, що справи між поляками і українцями повинні вирішуватися між поляками і українцями, але наголошую, що ми маємо бути готовими, маємо хотіти про це говорити і нічого не приховувати. Якщо почнемо вдавати, якщо почнемо так "по-європейськи" оминати важкі теми, то за кілька років опинимося в дуже складній ситуації. Але сьогодні стосунки між Польщею і Україною не є такі складні, щоб ми мусіли шукати допомоги в розв’язанні цих справ деінде. Думаю, що ми здатні на розмову на цю тему, навіть якщо не будемо погоджуватися один з одним, і це заздалегідь відомо, що в багатьох питаннях не будемо погоджуватися. Але цей діалог треба вести.

– Європейський парламент висловив сподівання, що Віктор Янукович перегляне рішення щодо присвоєння звання Героя України Степанові Бандері. Чи нереагування України може якось перешкодити інтеграції Україні до ЄС?

– Це внутрішня справа України. Україна не може бути предметом натиску третіх держав. Україна має право приймати самостійні політичні рішення. Проте у мене склалося враження, що з українського боку переоцінюється роль 20 пункту. Я не вважаю, що цей пункт був ключовим. В резолюції ясно сказано, що Україна може чекати підтримки. Чому ніхто в Україні про це не говорить? Це акцентування на 20 пункті є доказом того, що він насправді переоцінюється. Думаю, що треба сказати всім українцям, яким є його місце у цій Резолюції. Це на сьогодні не найважливіша справа. Документ стосується юридичних аспектів можливості вступу України до ЄС. Ось це важливо. Європарламент – єдина інституція, яка з часу Помаранчевої революції говорить ясно – Україна має бути в Європі.

Довідка ZAXID.NET

Павел Коваль народився 1975 року в Жешуві. Здобув освіту на факультеті історії Ягеллонського університету. Обрався до Сейму від партії «Право та справедливість». Працював заступником міністра закордонних справ. Депутат Європарламенту. Голова делегації комісії Європарламенту зі співпраці «ЄС-Україна». Україна відзначила Павла Коваля орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Marcin Wojcechowski

Czy będzie reset między UE a Ukrainą?

To paradoks, ale prezydent Wiktor Janukowycz może bardziej zbliżyć Kijów z Brukselą niż zrobili to pomarańczowi przez pięć lat rządów. Może, ale nie musi.
Marcin Wojciechowski

Z pierwszą wizytą zagranicę nowy prezydent Ukrainy Wiktor Janukowycz udał się do  Brukseli, choć większość obserwatorów była przekonana, że wybierze Moskwę. Politycy rosyjscy także wydawali się zaskoczeni. Kilka dni przed inauguracją Janukowycza rosyjski prezydent Dmitrij Miedwiediew przekonywał go, by jednak najpierw odwiedził Moskwę. Janukowycz odmówił, za co podobno spotkała go kara – Miedwiediew nie zaszczycił jego inauguracji. Piszę podobno, bo taką wersję rozprzestrzeniało wśród obserwatorów z Zachodu otoczenie Janukowycza. – Nacisk był ogromny, ale daliśmy radę – usłyszałem od jednego z ukraińskich polityków. Czy tak było naprawdę, wcale nie jest jasne. Janukowycz, jadąc najpierw do Brukseli mógł również chcieć poprawić swój wizerunek na Ukrainie. Zmyć z siebie gębę polityka prorosyjskiego i pokazać, że co najmniej jest gotów grać na dwóch fortepianach: rosyjskim i europejskim.

Wyjazd ukraińskiego prezydenta do Brukseli 1 marca jest jednak faktem. Zostało to zauważone w Brukseli i odnotowane z zadowoleniem. Byłem kilka dni przed jego przyjazdem w instytucjach europejskich i zauważyłem, że ich pracownicy potraktowali przyjazd Janukowycza tuż po zaprzysiężeniu i przed wizytą w Moskwie jako zaskoczenie i miły komplement.

Wizyta była dobra. Obie strony prześcigały się w uśmiechach, komplementach i zapewnieniach o gotowości do pogłębiania współpracy, ale jak zwykle nie wiadomo, na ile dobry klimat przełoży się na konkrety. Instytucje europejskie – różne w różnym stopniu – przyjęły jednak chyba do wiadomości, że jakąś ofertę trzeba sformułować dla Ukrainy. Zauważono, że jest ona liderem demokracji w b. ZSRR, co potwierdziły ostatnie wybory prezydenckie. Nie były one idealne, ale w kontekście całego regionu wypadły znakomicie. To spory kapitał w rękach nowej ekipy rządzącej Ukrainą.

Janukowycz jest dobrym partnerem dla Europy ze względu na swą życzliwość wobec Rosji. Odpada argument podnoszony w poprzednich latach przez część krajów europejskich, że wspierając Kijów narażamy się na pogorszenie relacji z Moskwą. 

Unia zrozumiała też, że zbytnia zachowawczość wobec Kijowa po pomarańczowej rewolucji była błędem. Nie jestem pewien czy – jak twierdzi część ukraińskich komentatorów np. Mykoła Riabczuk – większe zaangażowanie Europy nad Dnieprem w poprzednich latach uchroniłoby ukraińską klasę polityczną przed gorszącą wojną na górze, ale Zachód miałby na pewno większy wpływ na rozwój wydarzeń. W obliczu braku wcześniejszego zaangażowania mógł być tylko obserwatorem i apelować o rozsądek, ale nie miał realnych narzędzi nacisku. Teraz Unia chce najwyraźniej uniknąć poprzednich błędów.

W Brukseli mówi się, że choć perspektywa członkostwa w UE dla Ukrainy jest wciąż mglista i jeszcze długo nikt nie zgodzi się jej sformułować otwarcie, to jednak obu stronom potrzebne jest wzajemne zbliżanie się, które z czasem w przypadku sukcesów i obustronnego zadowolenia może przekształcić się w coś więcej. Trafnie ujął to podczas jednej z dyskusji o Ukrainie b. europarlamentarzysta Janusz Onyszkiewicz: - Na razie nie jest jasne, czy Ukraina integruje się tylko ku (w stronę ) Unii czy wprost do Unii (jako jej przyszły członek), ale proces integracji trwa. Czas pokaże, co z niego wyniknie.

Niewykluczone, że w czasie rządów Janukowycza – być może trwających dwie kadencje, czyli 10 lat – dojdzie do krystalizacji. Na razie jedyną instytucją, która wysyła wobec Kijowa wyraźne zachęty jest Parlament Europejski. W ostatniej rezolucji PE o Ukrainie przyjęto kilka zapisów, których wcześniej nie używano wobec Ukrainy. Po pierwsze, uznano, że zgodnie z traktatami konstytuującymi UE ma ona prawo zgłosić wniosek o członkostwo. Po drugie, przyznano, że Ukraina jest krajem europejskim podzielającym wspólną historię i wartości z UE. Po trzecie, podkreślono wolę pogłębiania współpracy, która może przekształcić się w głębszą integrację.

Oczywiście polityczną decyzję w sprawie stopnia współpracy z Ukrainą będą podejmowały przede wszystkim państwa członkowskie UE oraz takie instytucje jak Komisja Europejska i Rada Europejska, ale głos Parlamentu Europejskiego ma pewne znaczenie w wymiarze przełamywania tabu i wskazywania kierunku. Myśl, że Ukraina – podobnie zresztą jak Mołdawia – staje się kandydatem na kandydata w UE – zaczyna powoli funkcjonować w Brukseli, choć na bardzo wczesnym etapie. Słyszałem głosy wpływowych europarlamentarzystów z Europy zachodniej – w tym także z Niemiec czy Francji – że „coś w obecnej dekadzie trzeba zrobić z Ukrainą”, „nie można dłużej udawać, że takiego tematu nie ma w agendzie unijnej”, „najbliższa dekada, jeśli chodzi o Ukrainę będzie kluczowa i muszą zostać podjęte jakieś decyzje”.

Oczywiście, bardzo dużo zależy od samej Ukrainy. Być może nowa ekipa w Kijowie zrozumie w odróżnieniu od poprzedników, że do UE raczej się trzeba wedrzeć, przekonując partnerów reformami i postępem w modernizacji, niż czekać, aż ktoś otworzy ramiona w zamian za udaną rewolucję demokratyczną.

Prezydent Janukowycz jest w pewnym sensie skazany na współpracę z UE, bo musi walczyć z kryzysem gospodarczym. Potrzebne mu są nie tylko kredyty, ale także inwestycje. Gnębiona kryzysem gospodarczym Rosja nie będzie raczej tak szczodra, jak w latach 90. Marzenia o taniej ropie czy gazie, czy innych formach dotowania gospodarki ukraińskiej to raczej mrzonki. Skoro Rosja wycofuje się z takich praktyk na Białorusi i coraz bardziej żąda za swoją pomoc rynkowej zapłaty, choćby w postaci udziałów w przedsiębiorstwach, to tak samo będzie postępować na Ukrainie. Nie sądzę by ukraińska klasa polityczna – niezależnie od sympatii i języka w jakiego na co dzień używa – będzie skłonna do daleko idących ustępstw wobec Moskwy.

Jest jednak kilka ryzyk, które mogą utrudnić współpracę Ukrainy z UE. Pierwsze wynika z tego, że nieznany jest wciąż program gospodarczy rządu Mykoły Azarowa. On sam uchodzi raczej za gospodarczego konserwatystę w rodzaju b. premiera z końcówki PRL Zbigniewa Messnera. Azarowa pociąga dotowanie wielkich przedsiębiorstw, odbudowa przemysłu, wielkie kontrakty międzyrządowe. To nie jest formuła współpracy, która będzie ciekawa dla UE. Tym bardziej, że gospodarczy konserwatyzm w warunkach postsowieckich będzie oznaczał zamknięcie kraju przed kapitałem z zagranicy. Oczywiście Kijów nie wszystko może zrobić, bo w przeciwieństwie do Rosji należy do WTO, ale scenariusz gospodarczego izolacjonizmu, przynajmniej przez jakiś czas, wydaje się być realny. Podoba się to sporej części biznesmenów ukraińskich uważających, że w przypadku większego otwarcia zostaną oni natychmiast wyparci przez silniejszy i sprawniejszy kapitał zachodni. W tym sensie nad Dnieprem możliwy jest wkrótce wybuch nastrojów eurosceptycznych pod hasłem „obrony narodowego kapitału”, które tak dobrze znamy w Polsce z przełomu XX i XXI w., w końcówce negocjacji akcesyjnych.

Z drugiej strony, siły najbardziej proeuropejskie nad Dnieprem są raczej sceptycznie nastawione wobec Janukowycza i jego ekipy. Być może nowy prezydent pójdzie drogą zbliżenia z Europą, by zaskarbić sobie poparcie dotychczasowych sceptyków. Byłoby to pozytywne powtórzenie modelu zachowania SLD w Polsce. Ale równie dobrze Janukowycz może szybko obrazić się na Europę, zwłaszcza jeśli eurointegracja nie przyniesie mu w perspektywie krótkoterminowej sukcesów, które mógłby sprzedać na rynku wewnętrznym jako swoją zasługę.

W praktyce w najbliższych latach w stosunkach Ukrainy i UE będą do wykorzystania cztery główne instrumenty: Partnerstwo Wschodnie; umowa o pogłębionej strefie wolnego handlu i członkostwie stowarzyszeniowym (być uda się ją zawrzeć w tym roku); deklaracja o dążeniu do zniesieniu wiz dla obywateli Ukraińców przy podróżach do UE; zawarta rok temu umowa o unijnej pomocy dla Ukrainy w modernizacji sieci gazowej.

To dobre narzędzia współpracy, które mogą przynieść korzyści obu stronom. Jeśli uda się je wcielić z sukcesem w życie, to w perspektywie 15-20 lat mogą one doprowadzić Kijów do sytuacji, by stał się on realnym kandydatem do UE. Ale trzeba się z góry uzbroić w cierpliwość. Europejska perspektywa Ukrainy będzie raczej trwać 25-30 lat niż 10-15. I to nie dlatego, że Europa jest sceptyczna wobec Ukrainy, nie lubi jej, ale dlatego, że jest to wielki, 50-milionowy kraju, w którym reformy wprowadza się trudniej niż choćby w małych państwach Bałkanów zachodnich, które w dodatku nigdy nie były częścią ZSRR.

Wiktor Janukowycz i jego doradcy zapewne zdają sobie sprawę, że choćby nie wiem jak się sprężyli, to nie oni wprowadzą Ukrainę do UE, ale dopiero ich następcy. A być może nawet następcy następców. Dlatego nie należy oczekiwać cudów, czy też robić sobie nadmiernych złudzeń. Dziś Ukraina jest kandydatem na kandydata do UE i ten status utrzyma się najpewniej do końca nowej dekady (tj. do roku 2020).

Janukowycz może jednak zrobić dużo, by proces integracji europejskiej na Ukrainie stał się nieodwracalny i przyniósł pierwsze wymierne owoce. Może także poprawić wiarygodność Kijowa w oczach Brukseli i świata, bo ostatnie lata czy miesiące były pod tym względem fatalne. Jeśli tak się stanie, to w perspektywie kilku lat widoczne w Europie „Ukrainian fatigue” (zmęczenie Ukrainą) może przekształcić się w „Ukrainian interest” (zainteresowanie Ukrainą). Wrócę jeszcze raz do początku: może, ale nie musi. Pierwsze sygnały są w każdym razie obiecujące.