15 грудня 2012
Львів, Палац Потоцьких

15 грудня 2012 Капітула Незалежного культурологічного часопису Ї традиційно провела церемонію вручення своїх відзнак.

Цьогоріч Орден «За інтелектуальну відвагу» зробили честь прийняти:

Кармелла Цепколенко - ініціатор створення, фундаторка та Голова правління Міжнародної громадської організації Асоціація Нова Музика - Української секції Міжнародного товариства сучасної музики/ISCM, натхненниця та організатор серії фестивалів і концертів, серед яких найвідоміші: «Мандрівна академія музики», «Prima Vista», низки заходів, присвячених сучасному мистецтву імпровізації, пластичному мистецтву та багатьох інших культурних подій та акцій

Костянтин Сігов - науковець і громадський діяч, директор Центру Європейських гуманітарних досліджень Національного університету «Києво-Могилянська академія» та науково-видавничого об'єднання «Дух і Літера», головний редактор часопису «Дух і Літера»

Микола Княжицький - український журналіст, керівник телеканалу TBi

Кавалери Ордену НКЖ "Ї" "За iнтелектуальну вiдвагу" 2012 р.

Тарас Возняк

Промова на «Межу року – 2012»

Щороку ми збираємося під кінець року, щоб оглянутися на рік, що минув, і спробувати заглянути за лаштунки часу – у рік, що наступає. По різному нам видавалося і те, що минуло, і те, що надходить. Очевидно, що було у нас багато наївності, багато сподівань. Були й розчарування.

Однак, здається, цього року ми перейшли певний рубіж, який привів нас до регіонів, які за Музілем справді не мають властивостей. Ні, не регіонів Великої Єресі, хоч ми й обходили роковини Великого Бруно. А саме безбарвних просторів у яких все втратило свій сенс. Слово в’яне як вата і падає до ніг. Тому немає сенсу говорити. Щось промовляти у ці марнотні простори.

Ну як здолати вічне «Пінокіо прийде – порядок наведе»? Казка стара як світ. І байдуже, хто є тим Пінокіо. Головне, щоб ми нічого не робили – не думали, не брали відповідальність ні за самих себе, ні за своїх дітей. Бо ж «Пінокіо прийде – порядок наведе»… Тому все має дійти свого логічного кінця. Те, що має згнити, має згнити, те, що має згоріти, має згоріти. Одвічна істина української філософії…

Але у такі часи – часи безчасся – є й свої маленькі радості. Як у часи великого та вічного Леоніда Ілліча можна нарешті читати товсті книги. І навіть писати книги не менш товсті. Можна думати. Дивитися на сніг, що спадає за вікном. На самоті, звичайно. Як бачимо – групове осмислення та мислення неможливе. Бо все затоптує: «Пінокіо прийде – і замість нас порядок наведе»… То навіщо думати, напружуватися чи робити хоч найменші крочки один до одного.

Кілька останніх зим у мене знову появився смак до перечитування, о диво, великих поем. Не завжди людина готова читати. Тим більше поезію. А поеми й поготів. Для того потрібна певна погода духу. Однак, як на мене, перечитувати потрібно. Коли ти можеш це робити. Насправді це віднайдення себе у цих марнотних часах. Коли читає «Одісею», «Pana Tadeusza», «Онегина» чи «Зимову казку» людина молода – то це щось інше, ніж тоді, коли читає людина з певним досвідом. Досвідом радісним і печальним.

Я ще не підійшов до поезії справді зрілої. Гадаю, що мені ще буде необхідно з десяток-другий літ, щоб підійти до «Фауста» – поезії написаної не хлопчаком, а мужем. Бо ж і Міцкевич, і Пушкін, і Гайне насправді хлопчаки. Ризикну – як і Шевченко – Шевченко, який писав великі поеми, Шевченко до заслання. Такою ж хлопчачою є і їхня поезія. І це не образа – це констатація їхньої молодечості.

Гадаю, що сьогодні я десь підходжу до розуміння Бродського. Лишень підходжу… Лиш тільки розбираю «Части речи». Отож дорослішаю.

Тому цими марнотними часами добрим товаришем вдумливої людини може стати вогонь у печі, зручний фотель і теплий плед. Книга. Ну і келих добре витриманого  коньяку J.

Сьогодні ми зібралися тут всупереч, а не завдяки. Бо ж марнотність і нікчемність вже, здається, затопила всі заводі, всі найвіддаленіші закамарки, де ще можна було заховатися адептам незалежних концепцій та вчень.

Але цей час, час, який ми шизоїдно переживаємо між першим Миколаєм і Миколаєм другим, першим Різдвом і Різдвом другим, першим Новим роком і Старим Новим роком є особливим. Мало сказати – чарівним. Він заворожує. Навіть людей, які давно зчерствіли, давно перестали вірити у Миколая, який уночі носить нам дарунки. Бо ж все-таки легка печаль опановує тим, хто не отримує маленького – є таке польське слово, яке мені не вдалося перекласти – upominku – бо воно означає не лише скромний подарунок, але й знак того, що про тебе хтось пам’ятає. Можливо найближчим перекладом є – подарунок на пам'ять.

В основі цього слова є саме пам'ять. Можливо дійсно – те, що ми пам’ятаємо одні про одних і є тим найбільшим, що ми можемо один одному подарувати. Бо ж вся та різдвяна тандита минуща – всі ці фарфорові ангелики та миколайчики, набори теплих шкарпеток та ґаджетів – це лише знаки, які вказують на щось більш істотне.

Будучи дітьми ми ці upominky просто з’їдаємо – бо ж вони з шоколаду чи крухого тіста. Подорослішавши ми їх зуживаємо в інший спосіб. І врешті-решт спільними зусиллями перетворюємо дитяче таїнство у маркетингову технологію та споживацький шал.

Однак пригляньмося до самої суті цього свята. Даруючи upominki, згадуючи, пам’ятаючи про іншого ми не лише згадуємо, що він десь є. Пам’ятати означає ще й піклуватися. Тривожитися за іншого. Щось для нього робити. Нехай навіть у такій символічній формі. Нехай навіть раз у рік. Це душевний відрух.

Бо ж, напевно, ви погодитеся з тим, що найнещаснішими чудесної ночі під Миколая є ті, про яких забули – але це не тільки такі собі лихі Ебенезери Скруджі (Ebenezer Scrooge), але й люди, що насправді загубилися у нетрях буття, люди про яких не знали, про яких забули, про яких ніхто у цьому світі не пам’ятає.

Знову вдумаймось у слово за-були, за-буття. Де є людина, про яку забули, людина, яка перебуває поза, за-буттям – чи існує вона? Принаймні для інших, для тих, хто про нього не пам’ятає… Може саме тут знайдемо витоки тієї скрухи людини, яка у цьому за-бутті перебуває. Перебуває заслужено чи незаслужено. А може й випадково… У житті буває по-різному.

Але що є піклування про іншого, як не дарування йому найдорожчого, що ми маємо – часу. Часу свого життя. Часу, який нам уділений, у-ділений, від-краєний - однак якого на жаль все менше і менше.

Таким чином, даруючи upominek на пам’ять,  ми не лише піклуємося про іншого, але й даруємо йому свій час, а, отже, впускаємо у своє життя.

Однак таке «впускання у своє життя» не може бути одностороннім. Upominki ми даруємо один одному. А тому й впускаємо у життя один одного. Ділимося часом – найдорожчим, що у нас є, один з одним. Пам’ятаємо один про одного. Згадуємо один про одного, витягуємо з «за-буття» один одного. Зрештою – допомагаємо один одному перейти ще одну межу, переживати як часи щедрі, так і часи марнотні.

І ще не відомо – хто отримує більше – чи той, хто отримує подарунок, той з ким діляться часом. Чи, може, той, хто дарує, – хто офірує свій час.

Такого сильвестрового вечора саме час про це подумати.

Зі святами вас, дорогі друзі!

Костянтин Сігов

Промова на «Межу року – 2012»

Міра творчоЇ події – 1 Пінзель

Якось за чаєм у видавництві «Дух і літера» Михайлина Коцюбинська пригадала жарт-парафраз Івана Світличного: «Світ ловив Сковороду, а спіймав Драча». Гумор не приховує тут перестороги, нагадування про небезпеку, яка чатує на кожного з нас. У цьому гуморі momento mori і для мене. Хто допоможе в цей момент? Тільки справжній друг скаже щиро: обережно, «світ» бере тебе за руку, «світ» бере тебе в полон, він майже поглинув твою душу… У мить небезпеки друг призначає мені зустріч «біля Сковороди».

Чи знаєте ви краще місце для зустрічі в Києві? «Біля Сковороди» – на Контрактовій площі, проти Києво-Могилянської Академії. «Біля Сковороди» любить призначати зустріч Валентин Сильвестров; тут натяк на виразну алюзію – біля думки Сковороди про волю від «світу», від фальшивих ілюзій.

Вміло втікав від світу загадковий сучасник Сковороди – (не) відомий Пінзель. А світ брутально мстився, замикав кордони забуття. Натомість Пінзеля не забули, не замкнули у провінції минулого… І в цьому я вбачаю не лише культурну топ-новину цієї зими у французькій пресі, українських чи світових медіа. Подивимось глибше на «подію Пінзеля», розглянемо уважніше міру цієї події.

Люди за темних часів гостро потребують кожного променя творчої думки. Ми б цього вечора не бачили облич одне одного, якби не світло у 220 Вольт. Одиниця виміру напруги – 1 Вольт – була проголошена в середині XIX століття.  На півдорозі між нами і Пінзелем. Інша одиниця, яка вимірює силу – один Ньютон, а механічну напругу вимірює один Паскаль. Один Паскаль вимірює напруження, межу міцності на розрив… Досить фізики. Ви розумієте, до чого я веду.

Сьогодні вночі в поїзді Київ–Львів, коли погасили світло, я спитав себе: якою є міра творчої події? Не один Вольт і не один Паскаль. Відкриттям нашого часу є ця міра – один Пінзель. Лувр сьогодні засвідчує: Україна подарувала людству цю міру.

Перший парадокс цієї міри: у просторі, який освітлюють 220 Вольт і тисячі Ватт не потрібно двох, достатньо 1 Пінзеля.

Ця міра особиста, персоналістична.

Один Параджанов.

Один Сильвестров.

Один геній дає нам міру людської без-межності та без-мірності.

А учасники такої події запрошені бути правдивими свідками присутності цього світла навіть за темних часів.

Дар Божий не покинув Україну. Доказ? ­­– 1 Пінзель.

Сьогодні тут зібрались саме ті, без кого б мені не спав на думку цей «інсайт про 1 Пінзель». Власне, ім’я Пінзеля я вперше почув від мого щирого і щедрого друга – Леоніда Фінберга. Я збирався з Києва до Львова на конференцію про дружбу до Антуана Аржаковського в УКУ. Леонід Фінберг подарував мені своє свідчення про Пінзеля. Тарас Возняк мене зустрів з іменем Пінзеля, невтомно даруючи це ім’я кожній людині і всьому людству. Мирослав Маринович довірив видати свою книгу видавництву «Дух і літера»; для мене творча напруга Мариновича якраз і вимірюється цією мірою – 1 Пінзель.

Дозвольте бодай частково відкрити таємницю, про яку я ніколи не розповідав публічно (за всі 20 років існування «Дух і літери»). «Дух і літера» – це, перш за все, коло друзів, спільний задум нового смислового простору для єднання сенсу і форми, Духу і букви, і вже в третю чергу – для втілення задуму такої смислової перспективи – видання книг і створення нового контексту.

І сьогодні – свято нашої співдружності та смислової перспективи Дух-і-літера. Від дружнього кола «Духа і літери» – подяка й останній парадокс.

Так на закінчення дозвольте звернути вашу увагу на парадоксальність форми подяки. Як зазвичай на шкалі між минулим і майбутнім розміщують подяку? У минулому відбулася добра подія, і подяка дивиться в минуле, подає йому знак рукою. Але вдячність – то не інформація про минуле. Вдячність – про майбутнє, у майбутнє та заради майбутнього. У цьому, наприклад, сенс присвяти текста комусь. Вірш, пісню або книгу присвячено комусь – це знак дружби. Знак вдячності другу. Такий знак інтегрує пам’ять про зустріч, про подію, яка єднає. А куди зорієнтований цей знак, цей вектор? – у майбутнє.

І саме це дає відвагу.

1.    Відвагу не сліпу, не самозосліплену, сп’янілу, ні. Я дивлюся в очі друга, я

бачу вчинки друга – і це окрилює сміливостю.

2. Ця відвага не божевільна, не дурна, не колективно-ідеологічна. Не «безумству храбрых поем мы песню». Не про ту пісню йдеться. Не про «Буревестник».

Не пафосна, не ірраціональна, а саме інтелектуальна відвага – ось глибокий сенс і дар дружби. У розмові з другом я відкриваю розумну перспективу: шлях для відваги. Логос у нашому діалозі не дає збити з пантелику наші очікування та надії.

Філософія дружби надає конкретний та змістовний контекст цьому словосполученню: «інтелектуальна відвага». Рятує від спустошення формули, надає точний сенс.

Я почав зі сковородинівського запитання про волю від «світу». Ми пам’ятаємо ті часи, коли інтелігенцію нечасто запрошували до Золотої зали палацу Потоцьких. Невідомо, чи будуть дуже гостинними золоті зали в цьому столітті. Але відомо, наскільки важливо в майбутньому зберігати справжню міру, точний еталон, та вимірювати творчі події цією мірою –

1 Пінзель.

Дивiться фоторепортаж із святкової церемонії