Промова Тараса Возняка
Промова Костянтинa Сіговa
Фоторепортаж із святкової церемонії
Лауреати нагороди «За інтелектуальну
відвагу» 2012 року
15 грудня 2012 Капітула Незалежного культурологічного часопису Ї традиційно провела церемонію вручення своїх відзнак.
Цьогоріч Орден «За інтелектуальну відвагу» зробили честь прийняти:
Кармелла Цепколенко - ініціатор створення, фундаторка та Голова правління Міжнародної громадської організації Асоціація Нова Музика - Української секції Міжнародного товариства сучасної музики/ISCM, натхненниця та організатор серії фестивалів і концертів, серед яких найвідоміші: «Мандрівна академія музики», «Prima Vista», низки заходів, присвячених сучасному мистецтву імпровізації, пластичному мистецтву та багатьох інших культурних подій та акцій
Костянтин Сігов - науковець і громадський діяч, директор Центру Європейських гуманітарних досліджень Національного університету «Києво-Могилянська академія» та науково-видавничого об'єднання «Дух і Літера», головний редактор часопису «Дух і Літера»
Микола Княжицький - український журналіст, керівник телеканалу TBi
Кавалери Ордену НКЖ "Ї" "За iнтелектуальну вiдвагу" 2012 р.
Тарас Возняк
Промова на «Межу року – 2012»
Щороку ми збираємося під
кінець року, щоб оглянутися на рік, що минув, і спробувати заглянути за
лаштунки часу – у рік, що наступає. По різному нам видавалося і те, що минуло,
і те, що надходить. Очевидно, що було у нас багато наївності, багато сподівань.
Були й розчарування.
Однак, здається, цього
року ми перейшли певний рубіж, який привів нас до регіонів, які за Музілем справді не мають властивостей. Ні, не регіонів
Великої Єресі, хоч ми й обходили роковини Великого Бруно. А саме безбарвних
просторів у яких все втратило свій сенс. Слово в’яне як вата і падає до ніг.
Тому немає сенсу говорити. Щось промовляти у ці марнотні простори.
Ну як здолати вічне «Пінокіо прийде – порядок наведе»? Казка стара як світ. І байдуже,
хто є тим Пінокіо. Головне, щоб ми нічого не робили –
не думали, не брали відповідальність ні за самих себе, ні за своїх дітей. Бо ж
«Пінокіо прийде – порядок наведе»… Тому все має дійти
свого логічного кінця. Те, що має згнити, має згнити, те, що має згоріти, має
згоріти. Одвічна істина української філософії…
Але у такі часи – часи
безчасся – є й свої маленькі радості. Як у часи великого та вічного Леоніда
Ілліча можна нарешті читати товсті книги. І навіть писати книги не менш товсті.
Можна думати. Дивитися на сніг, що спадає за вікном. На самоті, звичайно. Як
бачимо – групове осмислення та мислення неможливе. Бо все затоптує: «Пінокіо прийде – і замість нас порядок наведе»… То навіщо
думати, напружуватися чи робити хоч найменші крочки один до одного.
Кілька останніх зим у
мене знову появився смак до перечитування, о диво, великих поем. Не завжди
людина готова читати. Тим більше поезію. А поеми й поготів. Для того потрібна
певна погода духу. Однак, як на мене, перечитувати потрібно. Коли ти можеш це робити.
Насправді це віднайдення себе у цих марнотних часах.
Коли читає «Одісею», «Pana Tadeusza», «Онегина» чи «Зимову казку»
людина молода – то це щось інше, ніж тоді, коли читає людина з певним досвідом.
Досвідом радісним і печальним.
Я ще не підійшов до
поезії справді зрілої. Гадаю, що мені ще буде необхідно з десяток-другий літ,
щоб підійти до «Фауста» – поезії написаної не хлопчаком, а мужем. Бо ж і
Міцкевич, і Пушкін, і Гайне насправді хлопчаки. Ризикну – як і Шевченко –
Шевченко, який писав великі поеми, Шевченко до заслання. Такою ж хлопчачою є і
їхня поезія. І це не образа – це констатація їхньої молодечості.
Гадаю, що сьогодні я десь
підходжу до розуміння Бродського. Лишень підходжу… Лиш тільки розбираю «Части
речи». Отож дорослішаю.
Тому цими марнотними
часами добрим товаришем вдумливої людини може стати вогонь у печі, зручний фотель
і теплий плед. Книга. Ну і келих добре витриманого коньяку J.
Сьогодні ми зібралися тут
всупереч, а не завдяки. Бо ж марнотність і
нікчемність вже, здається, затопила всі заводі, всі найвіддаленіші закамарки,
де ще можна було заховатися адептам незалежних концепцій та вчень.
Але цей час, час, який ми шизоїдно переживаємо
між першим Миколаєм і Миколаєм другим, першим Різдвом і Різдвом другим, першим
Новим роком і Старим Новим роком є особливим. Мало сказати – чарівним. Він
заворожує. Навіть людей, які давно зчерствіли, давно перестали
вірити у Миколая, який уночі носить нам дарунки. Бо ж все-таки легка печаль
опановує тим, хто не отримує маленького – є таке польське слово, яке мені не
вдалося перекласти – upominku – бо воно означає не лише скромний подарунок, але й знак того, що про
тебе хтось пам’ятає. Можливо найближчим перекладом є – подарунок на пам'ять.
В основі цього слова є саме
пам'ять. Можливо дійсно – те, що ми пам’ятаємо одні про одних і є тим
найбільшим, що ми можемо один одному подарувати. Бо ж вся та різдвяна тандита
минуща – всі ці фарфорові ангелики та миколайчики,
набори теплих шкарпеток та ґаджетів – це лише знаки,
які вказують на щось більш істотне.
Будучи дітьми ми ці upominky просто з’їдаємо – бо ж вони з
шоколаду чи крухого тіста. Подорослішавши ми їх зуживаємо
в інший спосіб. І врешті-решт спільними зусиллями перетворюємо дитяче таїнство
у маркетингову технологію та споживацький шал.
Однак пригляньмося до
самої суті цього свята. Даруючи upominki, згадуючи, пам’ятаючи про іншого ми не лише згадуємо, що він десь є. Пам’ятати означає ще й піклуватися. Тривожитися за іншого. Щось для нього робити. Нехай навіть у такій
символічній формі. Нехай навіть раз у рік. Це душевний відрух.
Бо ж, напевно, ви
погодитеся з тим, що найнещаснішими чудесної ночі під
Миколая є ті, про яких забули – але
це не тільки такі собі лихі Ебенезери Скруджі (Ebenezer Scrooge), але й люди, що насправді загубилися у нетрях буття,
люди про яких не знали, про яких забули, про яких ніхто у цьому світі не пам’ятає.
Знову вдумаймось у слово за-були, за-буття. Де є
людина, про яку забули, людина, яка
перебуває поза, за-буттям – чи існує вона?
Принаймні для інших, для тих, хто про нього не пам’ятає… Може саме тут знайдемо
витоки тієї скрухи людини, яка у цьому за-бутті перебуває. Перебуває заслужено чи незаслужено. А
може й випадково… У житті буває по-різному.
Але що є піклування про іншого, як не дарування
йому найдорожчого, що ми маємо – часу.
Часу свого життя. Часу, який нам уділений, у-ділений,
від-краєний
- однак якого на жаль все менше і менше.
Таким чином, даруючи upominek на пам’ять, ми не лише піклуємося про іншого, але й
даруємо йому свій час, а, отже, впускаємо у своє життя.
Однак таке «впускання у своє життя» не може бути
одностороннім. Upominki ми даруємо один
одному. А тому й впускаємо
у життя один одного. Ділимося часом – найдорожчим, що у нас є, один з одним.
Пам’ятаємо один про одного. Згадуємо один про одного, витягуємо з «за-буття» один
одного. Зрештою – допомагаємо один одному перейти ще одну межу, переживати як
часи щедрі, так і часи марнотні.
І ще не відомо – хто
отримує більше – чи той, хто отримує подарунок, той з ким діляться часом. Чи,
може, той, хто дарує, – хто офірує свій час.
Такого сильвестрового вечора саме час про це подумати.
Зі святами вас, дорогі
друзі!
Костянтин Сігов
Промова на «Межу року – 2012»
Міра творчоЇ події – 1 Пінзель
Якось за чаєм у видавництві «Дух і літера» Михайлина
Коцюбинська пригадала жарт-парафраз Івана Світличного: «Світ ловив Сковороду, а
спіймав Драча». Гумор не приховує тут перестороги, нагадування про небезпеку,
яка чатує на кожного з нас. У цьому гуморі momento mori і для мене. Хто допоможе в цей момент? Тільки
справжній друг скаже щиро: обережно, «світ» бере тебе за руку, «світ» бере тебе
в полон, він майже поглинув твою душу… У мить небезпеки друг призначає мені
зустріч «біля Сковороди».
Чи знаєте ви краще місце для зустрічі в Києві? «Біля
Сковороди» – на Контрактовій площі, проти Києво-Могилянської Академії. «Біля
Сковороди» любить призначати зустріч Валентин Сильвестров;
тут натяк на виразну алюзію – біля думки
Сковороди про волю від «світу», від фальшивих ілюзій.
Вміло втікав від світу загадковий сучасник Сковороди –
(не) відомий Пінзель. А світ брутально мстився,
замикав кордони забуття. Натомість Пінзеля не забули,
не замкнули у провінції минулого… І в цьому я вбачаю не лише культурну
топ-новину цієї зими у французькій пресі, українських чи світових медіа.
Подивимось глибше на «подію Пінзеля», розглянемо
уважніше міру цієї події.
Люди за темних часів гостро потребують кожного променя творчої думки. Ми б цього вечора
не бачили облич одне одного, якби не світло у 220 Вольт. Одиниця виміру напруги
– 1 Вольт – була проголошена в середині XIX століття. На півдорозі між нами і Пінзелем.
Інша одиниця, яка вимірює силу – один Ньютон, а механічну напругу вимірює один
Паскаль. Один Паскаль вимірює напруження, межу
міцності на розрив… Досить фізики. Ви розумієте, до чого я веду.
Сьогодні вночі в поїзді Київ–Львів, коли погасили
світло, я спитав себе: якою є міра
творчої події? Не один Вольт і не один Паскаль. Відкриттям нашого часу є ця міра – один Пінзель. Лувр сьогодні засвідчує: Україна подарувала
людству цю міру.
Перший парадокс цієї міри: у просторі, який освітлюють
220 Вольт і тисячі Ватт не потрібно двох, достатньо 1 Пінзеля.
Ця міра особиста, персоналістична.
Один Параджанов.
Один Сильвестров.
Один геній дає нам міру людської без-межності
та без-мірності.
А учасники такої події запрошені бути правдивими
свідками присутності цього світла навіть за темних часів.
Дар Божий не покинув Україну. Доказ? – 1 Пінзель.
Сьогодні тут зібрались саме ті, без кого б мені не
спав на думку цей «інсайт про 1 Пінзель». Власне,
ім’я Пінзеля я вперше почув від мого щирого і щедрого
друга – Леоніда Фінберга. Я збирався з Києва до
Львова на конференцію про дружбу до Антуана Аржаковського
в УКУ. Леонід Фінберг подарував мені своє свідчення
про Пінзеля. Тарас Возняк мене зустрів з іменем Пінзеля, невтомно даруючи це ім’я кожній людині і всьому
людству. Мирослав Маринович довірив видати свою книгу
видавництву «Дух і літера»; для мене творча напруга Мариновича
якраз і вимірюється цією мірою – 1 Пінзель.
Дозвольте бодай частково відкрити таємницю, про яку я
ніколи не розповідав публічно (за всі 20 років існування «Дух і літери»). «Дух
і літера» – це, перш за все, коло друзів,
спільний задум нового смислового простору
для єднання сенсу і форми, Духу і букви, і вже в третю чергу – для втілення задуму такої смислової
перспективи – видання книг і створення нового контексту.
І сьогодні – свято
нашої співдружності та смислової перспективи Дух-і-літера. Від дружнього кола «Духа
і літери» – подяка й останній парадокс.
Так на закінчення дозвольте звернути вашу увагу на
парадоксальність форми подяки. Як зазвичай на шкалі між минулим і майбутнім розміщують
подяку? У минулому відбулася добра подія, і подяка дивиться в минуле, подає
йому знак рукою. Але вдячність – то не інформація про минуле. Вдячність – про
майбутнє, у майбутнє та заради майбутнього. У цьому, наприклад, сенс присвяти текста комусь. Вірш, пісню або книгу присвячено комусь – це
знак дружби. Знак вдячності другу. Такий знак інтегрує пам’ять про зустріч, про
подію, яка єднає. А куди зорієнтований цей знак, цей вектор? – у майбутнє.
І саме це дає відвагу.
1. Відвагу не сліпу, не самозосліплену,
сп’янілу, ні. Я дивлюся в очі друга, я
бачу
вчинки друга – і це окрилює
сміливостю.
2. Ця відвага не божевільна, не дурна, не колективно-ідеологічна.
Не «безумству храбрых поем мы
песню». Не про ту пісню йдеться. Не про «Буревестник».
Не пафосна, не ірраціональна, а саме інтелектуальна відвага – ось глибокий
сенс і дар дружби. У розмові з другом я відкриваю розумну перспективу: шлях для
відваги. Логос у нашому діалозі не дає збити з пантелику наші очікування та
надії.
Філософія дружби надає конкретний та змістовний
контекст цьому словосполученню: «інтелектуальна відвага». Рятує від спустошення
формули, надає точний сенс.
Я почав зі сковородинівського
запитання про волю від «світу». Ми пам’ятаємо ті часи,
коли інтелігенцію нечасто запрошували до
Золотої зали палацу Потоцьких. Невідомо, чи будуть дуже гостинними золоті зали
в цьому столітті. Але відомо, наскільки важливо в майбутньому зберігати справжню
міру, точний еталон, та вимірювати
творчі події цією мірою –
1 Пінзель.
|