20 грудня 2014
Львів, Палац Потоцьких

20 грудня 2014 Капітула Незалежного культурологічного часопису Ї традиційно провела церемонію вручення своїх відзнак.

Цьогоріч Орден «За інтелектуальну відвагу» зробили честь прийняти:

Богуміла Бердиховська - громадська діячка, політолог, автор (Варшава)

Сергій Дацюк - філософ, громадський діяч, блогер (Київ)

Тарас Возняк

Промова на «Межу року – 2014»

Важко щось посутнього сказати за ті кільки хвилин, які маєш кожного року на нашому заході «Межа року».

Очевидно, що це мав би бути якийсь підсумок року. Але як підсумувати цей річний цикл, який настільки наповнений подіями, настільки швидкоплинний, що його цілком можна було б розтягнути на десятиріччя, а то й на два – саме на весь час Української Незалежності.

Але який підсумок можна зробити? Може аналітичний? Чи краще емоційний?

Напевне, треба поєднати. Причому поєднати у дуже стислій формі.

Отож озирнімось назад. Рік тому, восени, ми жили, як не парадоксально у доволі стабільному світі. Але що це за стабільність? Перш за все це зупинка часу. Чи зупинка часів. Людині здається, що час сповільнюється, якщо взагалі не зупиняється – як при Брежнєві. При кожній диктатурі чи напівдиктатурі час кудись зникає. І ми нехтуємо ним. Ми не поспішаємо щось робити, бо нічого зробити, нічого вдіяти немає жодної можливості. Люди риють нори приватності і надовго в них залягають. Хто з товстенними романами – хто читати, хто писати. А хто у своєрідну дрімоту – подивіться, як донедавна спала ціла сусідня країна – Росія. Поки не подули рвучкі західні вітри. Напевне дійсно не варто було Путіну після Петра вдруге прорубувати вікно у Европу – дуже вже звідти дме – вітер історії.

Однак не будемо вдавати з себе битих морських капітанів – більшості з нас стабільність подобається. З теплими капцями, пледом і «Jingle Bells».Причому, як не гірко чи соромно це було б визнавати, – багато-хто згоден на будь-яку стабільність. На стабільність, оплачену чужим коштом. І навіть чужою кров’ю – знову ж згадаймо новітню російську історію, але не тільки російську.  Така людська природа.

Цього року всі ми опинилися на роздоріжжі, яким то в один бік, то в інший гонять далеко не лагідні вітри. А подекуди й урагани.

І в загальному фоновому шумі здається домінує певна ностальгія за спокоєм, миром, лагідним плином часу та пестливими подмухами Зефіру (Ζέφυρος) – комфортного західного вітерця. Зрештою – хто не прагне миру на Донбасі чи у Криму? Ми бажаємо один одному того прагненного миру – «тихого раю» за Шевченком. Напевно, що ця домінанта природна.

Однак на сьогодні для нас недосяжна. Ми «опинилися». І це «опинилися» говорить нам, що від нас це не залежало. На роздоріжжя вітрів нас привела історія. Історія, яка має свої тренди, свої течії та дороги.

Вже не кажучи про те, що «Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить, і куди він іде» - за Іваном (Іван 3:8) – це для тих, хто Його чує. А для тих, хто не чує вистарчить і цього «опинилися».

Можливо це якийсь знак – те, що ми «опинилися» в такій ситуації. Можливо розплата за те, що 23 роки не спромоглися на якісь кроки у будь-якому напрямку. Сиділи і чекали, що брами відкриються. Геть як у Кафки у його «Перед Брамою Закону» - ми дочекалися до того, щоб зрозуміти, що, перефразовуючи, «тут ніхто дає дозволу, бо ця Брама призначена тільки для нас». Та ми довго не могли в неї ступити.

Наступним мало б бути горде – та ми вступили – Майданом Гідності, своїм опором окупантам і т.д. Хай так. Хоча не зовсім так. Це «опинилися» так просто не затушуєш. Щось є поза нашою волею. І саме воно нас «опиняє».

Хтось називає це долею – fatum`ом. Космічною необхідністю ананке -  Ἀνάγκη. У Геракліта це логос – λόγος - сенс. Чи сліпим випадком тюхе – Τύχη. Чи недолею.

За що можемо вчепитися ми? Може все таки за певний сенс – λόγος – того, що сталося з нами і що нас «опинило»?

Але тоді ми знову ж «опиняємося» перед величезним викликом – ми повинні не лише почути той вселенський, чи, якщо хочете по-грецьки, космічний логос, але й зрозуміти його. Бо почути не завжди означає те саме, що зрозуміти.

А у даному випадку «зрозуміти» означає – «відповісти на λόγος історії».

А що таке «відповісти на λόγος історії»? Неможливо окреслити це в такій короткій промові. Може пошлюся тільки на два приклади. Якось, п’ючи віскі в моїй бібліотеці – де маса в тому і російської літератури і тих самих видань, що і у нього, Борис Акунін не стільки іронічно, скільки, як я згодом зрозумів, проникливо і насправді доброзичливо кинув фразу, яка надовго засіла у мене в голові. А тоді навіть трохи розізлила: «Ви повинні самим собі пояснити, навіщо Україна».

Що значить «Навіщо Україна?», запитає кожен добрий українець, яка кажуть у нас в Галичині. Що за безглузде запитання.

А стосувалося воно чогось іншого, ніж ми гадаємо. Акунін запитував – а що такого особливого Україна привносить у світ. Він запитував мене про нашу українську іншість, яка іншим боком не може проявитися інакше, як тільки нашим особливим і унікальним «внеском» у «λόγος історії».

Він запитував про сенс України.

Для багатьох з нас сенс України не такий очевидний, як видається. І не лише для тих, хто сьогодні замерзає у шахтарських селищах на Донбасі.

Але за цей рік сенс України став абсолютно очевидним ще більшій кількості людей. Практично всьому світу – тому, що слідкує за течією історії. Навіть тим, хто Україну не сприймає – «нашим воріженькам» – сенс проявляється парадоксальним чином – у неприйнятті України.

За цей рік іншість України ніхто не може заперечити. Вона стала доконаним фактом.

Однак цю іншість ще потрібно наповнити змістом. А змістом цієї іншості і є сенс – сенс України. Або по-слов’янськи – смисл України. А це – внутрішній зміст України, суть України, мета, до якої йде Україна, завдання, які вона має виконати на цьому шляху, і навіть призначення та вигоди, які ми від неї отримуємо – разом з тими теплими пантофлями. А також те, що ми даруємо світу.

Саме слово походить від старослов’янського съмыслъ – думка, намір, погляд.

Тому ми повинні на цьому роздоріжжі вітрів нарешті побачити, якої України ми хочемо, обдумати це своє прагнення і відважитися ступити перший крок – тобто зробити чин.

Це «опинилися» поставило нас перед Брамою. Тільки поставило – далі маємо йти самі.

Боюся вкотре помилитися, але кілька кроків зроблено. В європейський епос ввійшов Майдан Гідності. Якоюсь мірою війна кіборгів та орків за Донецький аеропорт починає нагадувати Троянську війну – це теж новітній епос. Але цей епос український. Це сенс, який Україна продемонструвала всьому світові, який на початках перестрашено закляк у своїх теплих пантофлях.

Виявилося, що не лише Європа для якихось людей у далекій незрозумілій Україні має сенс – бо чого б вони воювали під тим синім зірчастим прапором цілу зиму?

Виявилося, що і Україна має для цих людей сенс – бо чого б вони так довго і затято опиралися одній з найбільших потуг світу?

Однак цей сенс не дається без свідчення – свідчення дієвого – на Майдані, на війні, в тилу. І українці вже рік дають це свідчення.

І це не лише війна, а й консолідація нової політичної спільноти – нової громадянської нації, це долання власних недоліків і помилок.

Сенс України кожному дається по-різному. І у цьому сенсі особливо спектакулярний особистий життєвий досвід донеччанки, росіянки і великої українки Олени Стяжкіної – мене вразила її фраза – «Я не думала, що Україна мені така дорога». Це після окупації її рідного Донецька.

Появилися люди, яким подобаються вітри на роздоріжжі. Появилися люди, які розуміють, що ця віхола є «λόγος`ом історії» і треба напинати вітрила.

Тому я не сприймаю того, що діється в Україні, лише як трагедію. Трагедія розв’язує долю. І надає сенсу тому, що я розумію під Україною.

Ми стаємо справді історичним народом.

Антін Борковський: Лаудація Богуміли Бердиховської

Нагороду Боґумілі Бердиховській мало бути вручено торік. Але Революція виставила свої графіки. Згадувати про героїчні  події минулої зими певно нема потреби. Відтак рішенням Капітули вручення відзнаки за Інтелектуальну відвагу було перенесено на рік.

Представляти Боґумілу Бердиховську особливої потреби нема – для тих, хто живе українсько-польським порозумінням, вона і є одним із символів служіння.

Дивно, але вікіпедія чомусь сухо пише про пані Бердиховську яко про «публіцистку». Відтак наведу основні формальні моменти біографії пані Бердиховської, з тої частини, що по праву відобразиться (хоча вже може у ній і міститься – я просто не читав) у Британській енциклопедії.

«Секретар польсько-українського форуму, керівник стипендійних програм Національного центру культури у Варшаві, координує польсько-українські молодіжні обміни. В 1989-1994 рр. була директором Відділу національних меншин в Міністерстві мистецтва та культури Польщі. В 1994-2002 рр. заступник директора Польського радіо. Член редакційної колегії часопису Критика».

Але скупі біографічні дані не описують нічого. Вони є наочним прикладом як можна втілювати у життя заповіти Гедройця і Куроня. Без помпи. Без патосу. Без пережовування остогидлих банальностей, про те «як треба полякам і українцям дружити».  На практиці дружити насправді тяжко – але цей хрест Богуміла несе гідно. Одразу хочу уточнити, що йдеться не про Офіцерський Хрест ордену за відродження Польщі, вручений їй президентом Коморовським.  Саме Боґуміла одна з тих, хто робить все, що в її силах, аби націонал-люмпени й історичні спекулянти не чулись у повному комфорті. А сил у неї для доброї справи вистачало завжди.

Водночас Боґуміла ніколи не бронзовіла й могла пересуватись, як кортежами, так і забацанами прикордонними автобусами з наплічником , аби дату ту чи іншу пораду президенту. Особисте ставлення для неї важливіше за реґалії. Насамперед вона підійде, скажімо, до друга чи приятеля й лише згодом до якогось суспільного генерала. Їй ніколи не паморочилась голова від посад, звань і решти мідних труб.

Десяток літ тому ми з пані Бердиховською і паном Мотикою сиділи на випалених полях біля  Павлівки, виснажено вислуховуючи двох президентів – Кучму і Кваснєвського. Найбільше мені запам’ятався коментар на вікопомну подію: «так довго говорити і майже нічого не сказати. Хоча, головне, що вони приїхали». Ну і звісно, запам’яталась тепла водичка з пластикової пляшки. Зрештою, таке не забувається. 

Вона ніколи не давала можливості розгулятись суспільній параної . Відтак  почувши її  фразу «тен чловек єст ок», можна бути спокійним - значить так і є. І підозрілий пан незабаром підтверджує високу характеристику своєї «окейності».

Водночас чимало людей її щиро ненавидять як у Польщі, так і в Україні.  Добірні, махрові, не побоюсь цього слова, ідіоти на яких наші країни дуже багаті: «все вона вміє викрутити». Але скажімо я жодного разу я не чув від неї кон’юнктурної півправди в  оцінках того, що заслуговує на цю оцінку.  Щоправда, часом це є протипоказаним для людей, котрі займаються польсько-українськими стосунками.  Тож, боюсь, пані Бердиховській не бути послом Республіки Польща в Україні. Але це вже не її проблема, а наша спільна біда – і України, і Польщі.

Промова Богуміли Бердиховської

Пані та панове!

Я хочу сказати, що для мене ця відзнака – це велика честь. Не тільки з огляду на назву, але й огляду на те, що одержую її від людей, яких шаную і які мають великі досягнення в своїй роботі, які творять сучасну неповторну атмосферу міста Львова.

Коли Тарас Возняк повідомив, що треба буде мені щось сказати – я почала думати, а про що саме я б хотіла сказати.

Для мене польсько-українські відносини – це одна з головних справ, якою я займаюся і вважаю, що це має колосальне значення не тільки для поляків і українців, а взагалі для більшої частини  Європи.

Я хотіла просто згадати кілька людей, які були для мене важливі і через яких я є втому місці, в якому я є.

Перш за все я хотіла згадати пана Романа Корогодського – незвичайну людину, інтелектуала, який був автором серії «Українська модерна література». Мушу сказати, що абсолютно незвично я познайомилась з паном Романом.  Дізналася, що він видав чергову книжку – про Довженка – і я хотіла цю книжку – маю пристрасть до книжок і заради них багато чого здібна зробити. Я просто подзвонила до пана Романа і сказала, що дуже хотіла б мати його книжку. І так сталося, що ми з першого моменту відчули, що є однодумцями. Я цей день майже цілий просиділа в нього, в його квартирі в Києві. Пізніше не було такої поїздки в Київ, коли б я не зустрічалася з паном Романом.  Ці зустрічі були для мене джерелом інспірації. Після довгих розмов з паном Романом я написала текст «Прапороносці непоганого минулого».

Також я хотіла б згадати Сашка Кривенка. Багато з тих, хто тут присутній, його знали особисто, багато хто був в його найближчому колі. Я боюся, що час, який минає від моменту, коли він відійшов – трошки віддаляє його постать, віддаляє нас від нього і ми забуваємо його. Я б не хотіла, щоб ми забули Сашка Кривенка.

Також я хотіла б згадати людину, яка для частини присутніх була важливою, а для мене була дуже важливою. Це був Яцек Куронь. Про Яцека можна дуже довго говорити як про політичного діяча, профспілкового діяча, але остання частина його життя – це по-суті, була Україна. Все інше не мало такого значення, все інше відійшло, а залишилася тільки Україна. Він останній раз приїхав в Україну дуже хворий, самостійно не міг пересуватися. Це було свідоцтво любові з одного боку, а з другого боку також переконання, що коли щось погане відбувається, то треба зробити все, щоб зупинити цей негативний процес. І завдяки нашим львівським друзям – Мирославу Мариновичу, професору Ярославу Грицаку, Тарасу Возняку – наша зустріч відбулася 1 листопада 2002 року. Я переконана, що вона мала значення для будування імпасу, в якому тоді були польсько-українські відносини. Яцек був далекий від інституційного костела, але в кінці свого життя він почав дзвонити і вітати з українськими святами.

І остання особа, яку би я хотіла згадати – це Єжи Ґедройць, якого я мала честь і приємність особисто знати і співпрацювати з ним. Мені здається, що спадщина Ґедройця вказує, що потрібно для того, щоб перемагати у здавалося б безнадійній ситуації. Це політична уява, політична програма, послідовність, присутність однодумців – після того все можливо.

Я переконана, що коли йдеться про Україну, коли йдеться про українсько-польські відносини, коли йдеться про поляків, то не забракне ні послідовності, ні уяви, ні клопіткої щоденної роботи.

Дякую. 

Орест Друль: Лаудація Сергія Дацюка

Перш за все хочу подякувати за виказану мені честь цього лауденційного відчиту витворного та фасцинуючого, пропадистого у своїй мудрості і безовидного у своїх знятостях, консеквентного, хоч і в міру скомплікованого, засадничо трансцедентного і безумовно онтологізованого etc. etc. etc. філософа Сергія Дацюка. Колись в нас казали фільозофа, але нині це м'яке слово пейоризувалося, тому кажу філософа, прошу запам'ятати це слово, надалі воно буде вельми хосенним.

Лаудеційну формулу я, сподіваюсь виголосив, тепер можу перейти до суті.

Але спочатку ще одна ремарка про капітулу Незалежного культурологічного журналу «Ї», точніше про її, капітули Незалежного культурологічного журналу «Ї», інтелектуальну сміливість. Номінуючи тут, в Галичині, в її центрі – королівському столичному місті Львові, Сергія Дацюка і доручаючи виголосити лауденцію в його шану мені, капітула Незалежного культурологічного журналу «Ї» робить неабияку заявку, щоби наступного року відзнака за інтелектуальну сміливість була присуджена саме їй, капітулі Незалежного культурологічного журналу «Ї».

Кілька цитат лауденційованого номінанта:

"Говорю прямо для всіх людей з націоналістичними ілюзіями – ціннісний потенціал нації нульовий."

"Безглуздо також намагатися робити наївний вибір – мовляв, я вибираю національну українську ідентичність (Шевченка і Франка), але не вибираю фашизації (Яроша)... Шевченко і Франко сьогодні йдуть в комплекті з Ярошем..."

" В новому світі місце для нових українців, умовно кажучи, конструктивних українців, які є носіями складної ідентичності – є. Для українців як етнічної групи нема."

"Націоналісти – це буде анклав; український націоналізм мав шанс стати політичним, загальнодержавним – тепер буде локалізованим. Що таке локальний націоналізм? Локальний націоналізм – це етнічний націоналізм на окремій, дуже невеликій території: Західна Україна, навіть не вся Західна Україна, а Галичина і трошки інших територій. Він стане локальним і етнічним. І коли він стане локальним і етнічним, він дуже швидко здується. Сила українського націоналізму була в тому, якби він став політичним націоналізмом, якби він прийняв російську мову, російську культуру, якби він випрацював систему мотивацій, якби він не на мові базувався і культурі, а на системі мотивацій, от тоді б він переміг. У нього був цей шанс, він цим шансом не скористався. "

"Радянський Союз закінчився тоді, коли ми перестали мріяти про світле майбутнє (про технічний прогрес, про наукові відкриття, про космос) і почали мріяти про те, щоб ідеологічний примус зник, щоб в магазинах все було, а зарплати були вищі." [Тепер] "ніхто не готовий їхати освоювати цілину, будувати космодроми, думати про подорожі між світами – ніхто цим займатися не хоче"

"Після руйнування СРСР світ втратив останнє сподівання на можливість побудови суспільства на засадах колективного управління з неутилітарними цілями. Ліберальна демократія опинилася безальтернативною формою розвитку людства і стала вироджуватися в небезпечну форму споживацького рабства."

"Інтеграція України у Європу це не вільний вибір, він не продуманий у окремій і історично тривалій ситуації геополітичної незалежності."  "Україна просто переходить від більш слабкого геополітичного лідера до більш сильного."

"Залежність від Європи нітрохи не краще залежності від Росії, які б аргументи про європейські правові гарантії ми не чули. Україна сьогодні слабка - слабка інтелектуально, слабка політично, слабка економічно. У слабкому стані не можна встановлювати партнерські відносини, тому як це партнерство на других ролях. Європа точно також не упустить випадку збагатитися за рахунок України, як це зробила б Росія."

"Вибір між Європою і Росією це взагалі "чушь собачья". Європейська цивілізація навряд чи буде домінувати у світі в майбутньому, та й взагалі навряд чи збережеться в нинішньому вигляді – тобто як християнська цивілізація."

"Відтворити цивілізаційну схему християнства (обмежити зовнішні прояви сексуальної енергетики і за рахунок сублімації направити її на духовне творчість) вже не вдасться. Необхідно створювати умови духовної творчості вже з урахуванням всіх досягнень комуністичної, психоаналітичної та сексуальної революцій."

"Демократія – це спосіб маніпулювання компетентної частини суспільства менш компетентною шляхом створення обмеженого доступу до влади через демонстраційну виборність, яка визначається загальним рівнем політичної культури того чи іншого суспільства шляхом недопущення більшості суспільства до прийняття стратегічних рішень, які розробляються, приймаються, просуваються і впроваджуються з позиції, що має закритий утаємничений та неконтрольований більшістю суспільства характер." "Демократична система за самою своєю суттю дуже нечасто здатна приводити до влади політичних лідерів, націлених на інновації. У всякому разі, в умовах кризи, демократія ефективно не працює."

"Та обставина, що інтенсивна економічна експлуатація робітничого класу в соціалістичних країнах призвела до руйнування системи соціалізму, ніяк не скасовує неминучості руйнування більш щадної в економічному плані, але не менш інтенсивної в психолого-світоглядному і моральному плані системи мотиваційної експлуатації «середнього класу» в ліберально-демократичних країнах, «робочого коня», «дійної корови» і «електоральної ширми» в інтересах великого капіталу і правлячого класу ліберально-демократичних країн."

Можна продовжувати, але нема сенсу, моя інтенція зрозуміла.

Що я собі подумав. Це ж наскільки треба Україні відірватися від Росії, що прокламацію тут, в Україні, тих речей, які в Росії вважаються баналом, в нас можна розглядати як акт інтелектуальної мужності? Хіба назавжди відірватися, нє?

Однак, це так, нотатки на марґінесі. Сергій Дацюк філософ – я просив запам'ятати цю ідентифікацію – і всі ми тримаємо в голові з одного боку Сіракузи філософа античності, а з іншого – "Чорні зошити" філософа новочасся.

І відзнака Незалежного культурологічного журналу «Ї» присуджена йому – як ми знаєм – за інший (чи інакший) прояв інтелектуальної сміливості:

За спробу "зробити мисленим немислене".

За спробу дати відповідь на питання, про які ми в суєті щоденній попросту забуваємо: Чи передує сутності Світу і Позасвітності існування Світу? Чи Позасвітність можна збагнути не через Світ? Наскільки інше нашого Світу є інакшістю Позасвіту? А що є "добро" в чистій, без домішку світньої, позасвітній інтерпретації?

За спробу пояснити "дао" транзитної, тобто орієнтальної, філософії поняттями філософії онтологічної, тобто окцидентної.

За спробу вибудовування ("конструктуювання") метафілософії, де праві всі філософські системи від античності до постмодерну були б несуперечливими частковими випадками.

З 18 листопада 2008 року до 18 листопада 2012 року вийшло 5 інтернет-книг, по книзі що 18 листопада щороку. Разом 5 млн. знаків, 3,2 тисячі книжкових сторінок. Щоб їх просто прочитати вголос треба 54 години, два нідерландські робочі тижня. Це не лічачи філософську публіцистику, але не про неї зараз мова.

Що ж робить нинішній номінант шість років тому – в своїй першій праці цього циклу, в "Теорії Віртуальності"? Він розширяє поняття реальності від нормованої структури сущого – до встановлюваної структури бування. Тобто до актуального, як досі єдино можливої онтологічної позиції, додається віртуальне, яке можна конструювати і створювати нові когнітологічні позиції. Іншими словами встановлює стереоскопічність онтологізації. Якщо взяти математичну аналогію, то введенням уявної одиниці (√-1) – цілковитої математичної абстракції і нонсенсу з т. зору здорового глузду – ми дістали можливість оперувати комплексними числами. Так само і тут – включенням в онтологізацію віртуального ми дістаєм можливість вийти за межі сущого і мисленнево глянути на нього ззовні. Тобто дістаємо площину можливих онтологічних позицій. Але це не все. В своїй роботі "Загальна транзитологія" з книги 2011 року "Теорії перспективи" він до онтологічного осмислення окцидентних теоретичних уявлень додає орієнтальну традицію транзитологічного осмислення, тобто ще одних вимір когнітологічної позиції. Якщо буде мені знову дозволено математичну аналогію – людський розум найлегше мислить аналогіями – то це бачу як введення (+0)/(-0), тобто залежного від траєкторії сходження зера; чи якщо дозволю собі фізичну аналогію з кінетики – точка крім просторових координат в момент часу ще має швидкість зміни цих координат (неврахування цього аспекту породило знані апорії Зенона). Так само і тут – зайнята онтологічна позиція у координатах актуального-віртуального (потенційна енергія в нашій аналогії) уріжнюється траєкторію трансценденції на цю позицію (тобто кінетичною енергією).

Для опрацювання нових можливостей потрібен новий інструментарій, і наш номінант – стиль лаудації вимагає введення у риторику експресивних епітетів – тому не побоюсь сказати, – наш щонайпроникливіший номінант – сміливо вводить цей інструментарій. Я подивляю імпонуючий своїм багатством теоретичний матеріал, яким він розпоряджував і який позволяв йому на щонайпрецизійніші дефініції до щонайобширнішого овиду досліджуваних тем.

Щиро кажучи не знаю наскільки я маю право цитувати, бо текст роботи – як і всі наступні – захищений авторським правом, виданий держдепом. Зазначу тільки, що глосарій тільки до цієї роботи нараховує 287 позицій в рамках 9 теорій, двох концепцій та 5 підходів, включно з перевизначенням Бога: "Бог суть лінійне продовження нормування (тобто встановлення ріжностей через розріжнення) бування (тобто конструктивне встановлення буття на відміну від його тлумачного виявлення) в недосяжну нескінченність ускладнення". Можна, звичайно, дискутувати, чому в дефініції постулююється саме лінійна екстраполяція, але це виходить поза рамки як самої лаудації, так і її інститутно внормованого стилю, тому я цю можність мушу відкинути.

Наступна після "Теорії Віртуальності" книга – "Про онтологію". Вона теж однотемна, тобто в ній одна праця, в якій автор дає короткий огляд онтологічних ідей і виходить на онтоаксіологію. Застосовуючи напрацьований в попередній роботі інструментарій викладається онтології рефлексії, контрафлексії та контрарефлексії, гендера, телепатії, науки та метанауки, а також культур у їх взаємодії та цивілізацій. До цивілізацій автор повертається роботі "Основи цивілізаційної антропології" зі згадуваної вже книги 2011 року "Теорії перспективи", де загострює увагу на мотиваційних аспектах цивілізації. Ідеї щодо фрагментації світу в цілому і окремих країн зокрема, викладені в книзі, знайшли відображення в "Декларація громад людства", де проголошується, що майбутнє за громадянством, розподіленим між архаїчною, мережевою та функціональною державами: "Народ не є джерелом і метою розподіленого суверенітету. Джерелом розподіленого суверенітету є здатні до самоврядуванню соціальні групи – протоцивілізаційні спільноти (мережеві громади). Метою розподіленого суверенітету є свобода самоврядних протоцивілізаційних спільнот (мережевих громад). Розподілений суверенітет взаємодіє з архаїчними національними суверенітетами шляхом їх поглинання через соціальні мережі. Основа розподіленого суверенітету – нова топологія світу (мережеве поєднання фрагментів старого світу)." Попри позірну утопічність ідеї варто зазначити, що розподілений суверенітет в містах століттями успішно функціонував (цехи, чи подвійна юрисдикція церкви і короля, чи окрема юрисдикція юдейських громад); зрештою і зараз поряд із загальною прокуратурою ми маємо військову та транспортну.

Але рік перед тим була опублікована ще одна книга – "Горизонти конструктивізму", де були викладені уявлення про суть конструктивного підходу, зокрема щодо структури в її континуумі та видженні, а також щодо мови – з виходом на семіозис-метасеміозис та Лемівський (а, отже, львівський) концепт металангу. Далі конструктивний підхід був застосований до футурулогії з пропозиціями подолання проблеми сингулярності і – доволі тезово – викладена лімітологія та структуралістика, намічено підхід до позиційно-референційної теорії графів та конструювання медіареальності і подано кілька цікавих думок про музику.

Завершуючи огляд публікацій з цього циклу, згадаю про книгу 2012 року "Складний новий світ" з двома цікавими роботами "Складна індивудуалізація", де продовжуючи порівняння онтологічних та транзитологічних підходів когнітології, наш номінант виходить на проблеми ідентичності, та робота "Версологія" присвячена узагальненню і творенню концептів.

В минулорічній книзі "Момент філософії" лауденційованим мною номінантом підведено проміжний підсумок всього циклу – акурат до цієї оказії і приурочена давно зарезервована для лауденційованого мною номінанта відзнака Незалежного культурологічного журналу «Ї». Якщо знайдуться такі, що ще не розкошували смаком контруктивізму лауденційованого мною номінанта, то я би радив зачати саме з цієї книги і в міру виникаючого прагнення детальніших знань насолоджуватися попередніми працями оце описаного мною циклу.

І насамкінець позволю собі ще одну цитату номінанта, власне про інтелектуальну сміливість:

"Сутність людства – свобода покладати і долати межі, тобто трансценденція.

Людство час від часу провалюється в утилітарність. І його знову і знову треба витягувати в трансценденцію. Кожда цивілізація потребує пророків, щоб надати їй нове дихання. Світові в цілому теж час від часу потрібні пророки, щоб рятувати цей світ.

Тільки інтелектуали можуть бути апостолами майбутніх пророків. Інтелектуали – апостоли трансцендентної істини.

Чи варто чекати пророків? Що робити, якщо криза вже настала, а пророк не з'явиться? Бути апостолом трансцендентної істини, не чекаючи пророків. Адже світ рятувати все одно треба."

Сергій Дацюк: Виступ на врученні Ордену за інтелектуальну відвагу "Позиція інтелектуалізму"

Інтелектуалізм людини дуже часто народжується покликанням від Бога, генетикою чи вихованням від батьків в сім’ї. Інтелектуалізм не передається в освіті, не формується професійним чином, не купується за гроші чи інші ресурси.

Інтелектуалами народжуються чи виховуються або інтелектуалами стають самостійно у інтуїтивному потязі до інших інтелектуалів, яких все одно має поталанити зустріти по життю. Навчити інтелектуалізму не можна, але інтелектуалізму можна навчитися.

В цьому розумінні дуже часто вроджений інтелектуалізм є тягла родова традиція, яка сягає глибини віків і древніх родів, якщо ми навіть про свої коріння не знаємо.

Важко стати інтелектуалом, якщо в роду не було інтелектуалів. Але це можливо, якщо є таке покликання, а доля підкидає інтелектуала, який може стати взірцем та вчителем.

Набутий інтелектуалізм можливий якщо той, хто має задатки інтелектуала, зустрічає і може мати за приклад якого-небудь інтелектуала — тобто людину, яка здійснює інтелектуальні зусилля не для вирішення якої-небудь проблеми, а постійно, раз з разом, надлишковим чином, долаючи спокусу ліні, щоденних рутинних справ, обивательського кепкування та інтелектофобної ненависті.

Водночас походження інтелектуала не гарантує збереження позиції інтелектуалізму протягом всього життя.

Ренегати інтелектуалізму зустрічаються доволі часто, особливо у кризові часи.

Ренегатами інтелектуалізму стають ті, хто не витримав тягаря постійних інтелектуальних зусиль, тягаря піклування про сім’ю, хто спокусився владою чи грішми, хто зайшов у глухий кут потурання власним примхам, порокам чи ледащам.

Інтелектуальне ренегатство надзвичайно потворне і небезпечне для інтелектуалізму, бо ніхто так не ненавидить інтелектуалів, як відступники від інтелектуалізму.

Помста інтелектуалам від колишнього інтелектуала буває дуже скандальна і марнославна.

Саме тому інтелектуалізм існує не завдяки, а наперекір, потребує особливих зусиль, особливої позиції, яку, зайнявши одного разу, інтелектуалові доводиться тримати, як би важко це не було.

Отже інтелектуалізм це послідовність, завзяття і саморефлексивність позиції інтелектуала.

Позиція інтелектуала за своєю суттю сягає фундаментальних засад людства.

Якщо людство це концептуальна сукупність виду Homo Sapiens, то інтелектуал це той, хто підносить свої зусилля над розумом, щоб розум продовжував своє існування в якості родово-видової відзнаки.

Інтелектуалізм закладено в родову сутність Homo Sapiens як умова його розвитку та експансії.

Вид Homo Sapiens може зберігатися і без тяглого інтелектуалізму, демонструючи його час від часу. Але розвиватися та вести часово-просторову експансію вид Homo Sapiens може лише завдяки інтелектуалізму.

Інтелектуалізм завжди невчасний, невмістний і недоречний.

Інтелектуалізм в суспільстві буває де завгодно.

Серед філософів, вчених, митців, політиків, бізнесменів, журналістів, двірників і сантехніків є інтелектуали. А є і не інтелектуали.

Інтелектуалізм має справу з фундаментальними засновками та масштабними перспективами і не може бути легко прийнятним в соціумі.

Функціоналізовані в соціумі інтелектуали це креативний клас — креакли.

Креативний клас це квазі-інтелектуали, які спрощують свою інтелектуальну здатність до ремесла, які в цей момент втрачають здатність сягати онтологій і транзитологій.

Креативний клас це клас, який ідеями та технологіями підтримує процес споживацтва, зокрема обслуговує процес створення та збереження багатства багатих і влади тих, хто владарює.

В цій функції креакл втрачає інтелектуальну свободу і перестає бути інтелектуалом.

Справжній інтелектуал має самовизначатися в дистанції від креативного класу.

Так само вільний інтелектуал не належить ні роду, ні групі, ні партії, ні нації, ні державі, ні людству, ні навіть цілому світу.

Світ має ловити інтелектуала. Але інтелектуал не має права бути впійманий світом.

Водночас є два екзистенційних часи, коли інтелектуал може дозволити собі стати на позицію світу, що змінюється, — це революція та війна.

Часи не обирають, в них живуть і вибирають: померти чи здолати смерть інтелектуальним зусиллям.

У важкі смутні перехідні часи позиція інтелектуала стає вирішальною для гідного подолання цих часів. Саме тому позиція інтелектуала опиняється в центрі уваги в такі часи.

Інтелектуал може і повинен стояти на боці революції, бо в ній народжується новий світ, а це умови нових помислів для самого інтелектуала.

Саме тому в революції інтелектуал зобов’язаний дбати про суть, смисли та перспективи революції, а не про поточні завдання чи вирішення актуальних проблем.

Інтелектуал може і повинен стояти на боці істини у війні, бо саме так народжуються нові перспективи, до війни не знані, як новий простір свободи для інтелектуала.

Істина — у війні, а не істина в вині. Істина народжується в суперечці. Війна це найбільша суперечка, і в війні народжується велика істина.

Саме тому інтелектуал як найбільш войовнича позиція повинен завжди самовизначатись у війні. Інтелектуал завжди повинен намагатися зрозуміти і розказати іншим — що це за війна, хто вороги у війні, за що іде війна, які перспективи цієї війни.

Робота інтелектуала у війні полягає у тому, щоб знайти велику істину. Оскільки за велику істину війни заплачено багатьма життями, її потрібно роздивитися, віднайти, відкрити.

Війна інтелектуала це інтелектуальна війна, консциєнтальна війна, концептуальна війна.

Публічний інтелектуал під час революції має бути першим революціонером. Публічний інтелектуал під час війни має ставати першим воїном. Але воїном чого?

Найлегше у відповідальній позиції це взяти зброю і померти за нові цінності. Найважче у відповідальній позиції це сконструювати, осмислити і просунути ці нові цінності, коли весь світ їх не хоче бачити, не хоче знати, не хоче приймати.

Інтелектуал це той, хто має волю вільно переглядати засновки, рамки та перспективи, регулярно, знову і знову, затрачуючи зусилля на пошук нових підходів, ходів думки, уявлень, ідей, моделей, концептів, теорій, транзитологічних перспектив та мотивацій.

Інтелектуал мислить непомислене, недомислене, нерозмислене. Інтелектуал відчуває невідчуте, недовідчуте, нерозчуте.

Інтелектуал це той, хто мислить і відчуває наперед вільно і самостійно — без попереднього суспільного запиту, безвідносно до матеріальних компенсацій за свою працю, перемагаючи байдужість обивателів і знущання інтелектофобів, без сподівання на розуміння, відгук та оцінку.

Зрештою інтелектуалізм в свої суті це і є інтелектуальна відвага.

...................................................

Чому я прийняв відзнаку за «інтелектуальну відвагу у формуванні новітніх українських дискурсів»  від Капітули журналу «Ї»?

Прийняти відзнаку за інтелектуальну відвагу це тим самим не тільки погодитися з тим, що ти вартий цієї відзнаки. Це також означає визнати для себе право тих, хто оцінює і відзначає, оцінювати і відзначати.

Прийняти відзнаку за «формування новітніх українських дискурсів» це значить визнати, що в Україні можна поєднувати інтелектуалізм та патріотизм.

Прийняти відзнаку за інтелектуалізм це значить продемонструвати іншим, зокрема і молодому поколінню, що інтелектуалізм в Україні може бути позитивною життєвою стратегією і може заслуговувати на відзнаку інших інтелектуалів.

Дивiться фоторепортаж із святкової церемонії