Незалежний культурологiчний журнал «Ї»,  

Семінар на тему:

"Крим - перспективи національно-теритoріальної автономії"

10 квітня 2014 року
м. Львів, пр.Шевченка, 13

Доповідач: Рустем Аблятіфов (Крим)

Питання щодо створення кримськотатарської національно-територіальної автономії ставиться кримськотатарським національним рухом з моменту початку повернення корінного народу на історичну Батьківщину з місць заслання. Анексія Автономної Республіки Крим Російською Федерацією та спекуляція російського керівництва правом на самовизначення міфичного “кримського” народу надзвичайно актуалізувала питання кримськотатарської автономії.

Як відомо, у червні 1991 р. ІІ Курултай кримськотатарського народу прийняв Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу, яким зазначив, що “Крим є національною територією кримськотатарського народу, на якій тільки він має право на самовизначення так, як воно викладено в міжнародних правових актах, визнаних світовою спільнотою. Політичне, економічне, духовне та культурне відродження кримськотатарського народу можливе тільки в його суверенній національній державі. До цієї мети буде прагнути Кримськотатарський народ, використовуючи всі засоби, передбачені міжнародним правом”.

20 березня 2013 р. Парламент України за інінціативи народного депутата Петра Порошенка на позачерговій сесії прийняв постанову №4475 “Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави». У зв'язку з невідкладністю, цю сесію вдалося скликати завдяки зусиллям депутатської групи “Суверенна європейська Україна”, члени якої вночі дотиснули в.о. Президента України О. Турчинова, аби урешті-решт скликати депутатів на позачергову сесію. Постановою ВР України вперше декларується, що “Україна гарантує збереження та розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності кримськотатарського народу як корінного народу ... та гарантує захист та реалізацію невід’ємного права на самовизначення кримськотатарського народу у складі суверенної і незалежної Української Держави”. Також постановою вперше в історії держави визнаються Меджліс кримськотатарського народу, як виконавчий орган Курултаю кримськотатарського народу, та Курултай як вищий представницький орган кримськотатарського народу. Передбачається, що “Розробка проектів відповідних законів України та нормативно-правових актів відбуватиметься шляхом консультацій з Меджлісом кримськотатарського народу, у тісній співпраці з Організацією Об’єднаних Націй, Організацією з безпеки і співробітництва в Європі, Радою Європи відповідно до міжнародного права і стандартів забезпечення прав людини, корінних народів та національних меншин”. Це є історичним  кроком у відносинах Української держави та кримськотатарського народу.

У свою чергу, VI Курултай кримськотатарського народу 29 березня 2014 р. на 2-й позачерговій сесії прийняв постанову “Про реалізацію кримськотатарським народом права на самовизначення на власній історичній території — Криму”, якою оголосив про початок політичних та правових процедур щодо створення (відновлення) національно-територальної автономії кримськотатарського народу на його історичній території — у Криму. Курултай звернувся до ООН, ЄС, ОБСЄ, ОІС, Раді Європи, до народів, парламентів та урядів держав із закликом підтримати право кримськотатарського народу на самовизначення.

Багато хто з експертів та політиків питає: чи не запізно ставити питання про створення кримськотатарської автономії в умовах, коли Росія захопила півострів, оголосовши його власним суб'єктом федерації? Якщо це гостре питання є актуальним, то в якій саме формі має бути автономія корінного народу Криму — киримли? Чи не будуть уражені у правах інші етнічні групи Кримського півострову? Яким чином будуть гарантовані права малочисельних корінних народів Криму — кримських караїмів та кримчаків?

Й врешті-решт, що це дає Українській Державі та самим кримським татарам або інакше киримли?

Оскільки ані Україна, ані увесь цивілізований світ, так само як й кримські татари, не визнають анексію Криму, Україна повинна мати засоби, за допомогою яких діятиме на міжнародній арені захищаючи власну територіальну цілісність. Тому, створення або відновлення кримськотатарської автономії — це потрібно, перш за усе, не поступка кримським татарам, а крок на зустріч Українській державі. Україна спираючись на волю кримськотатарського народу, матиме можливість заявити світові, що корінний народ Кримського півострову — за єдність з Україною! Кримськотатарській народ разом з Україною мають можливість вибити “козир” з рук Росії стосовно “утисків російськомовного населення Криму та його права на самовизначення” та максимально нівелювати усі ці закиди північного сусіда. Україна має використати усі можливості ООН, котрі дає створення кримськотатарської автономії де-юре: комісія з прав людини та Міжнародний суд Економісної та соціальної ради, Постійний Форум з питань корінних народів, а також,  трибуни Ради Європи та ОБСЄ.

Критикам створення автономії киримли, які стверджують, що у “багатонаціональному” Криму не можливо створити суто етнічну автономне утворення киримли, що кримські татари складають усього 14-15% населення на півострову, що будуть зневажені права інших етнічних груп, що мовляв окрім кримськіх татар існують інші корінні народи Криму — кримські караїми (або киримкарайлар) та кримчаки (або киримчахлар), можно відповісти таким чином. По-перше, “багатонаціональність” Криму — це етнополітичний миф, який старанно культивувався спочатку радянською владою, а потім й кримською. Насправді, у Криму співіснують три великих групи: кримськотатарський народ, українці та російсьмовні мешканці. По-друге, право на самовизначення на власній території та обсяг колективних прав народу на залежить від чисельності цього народу. По-третє, представницькі органи народу киримли наполягають саме на моделі національно-територіальної автономії, а не національної республіки. Ця національно-територіальна модель передбачає, що права усіх громадян незалежно від їхньої етнічної, мовної чи релігійної належності будуть захищені. Недаремно, національний лідер кримських татар початку ХХ сторіччя, муфтій Криму, Білорусі, Литви та Польщі, голова Уряду Кримської Народної Республіки, Номан Чєлєбіджіхан казав про республіку кримців:

“Кримськотатарський національний уряд покликаний забезпечити щастя і нормальну життєдіяльність не лише корінного народу, але й захищати всіх земляків, мешканців півострова від узурпації, анархії і заколоту, захищати їх життя і гідність, і вважає це своїм священним обов'язком.

Наше завдання, створення такої держави, як Швейцарія. Народи Криму є прекрасним букетом, і для кожного народу потрібні рівні права й умови, бо нам іти пліч-о-пліч».

Кримські караїми та кримчаки є спорідненеми кримським татарам народами. Відверто кажучи, три корінних народи Криму фактично відрізняються один від одного тільки належністю до інакших релегій: Ісламу, караїзму та юдаїзму. На жаль, їхня чисельність через згубну радянську політику та Голокост не дозволяє мовити про повноцінний розвиток як народів. Саме тому, іхнє національне відродження можливо тільки в умовах кримськотатарської автономії.

Але, на жаль, окрім постанови Верховної Ради України немає жодної реакції на розвиток подій у Криму, немає відповіді на постанову Курултаю щодо  початку політичних та правових процедур щодо створення національно-територальної автономії кримськотатарського народу у Криму. Ані парламент, ані уряд України або не розуміє який шанс дає кримськотатарський народ країні зберегти свою територіальну цілісність, віддати певні борги за історичні несправедливості по відношенню до кримських татар, або не хоче скористатися цим шансом. Адекватної реакції немає й від провідних політичних партій, котрі представлені в українському парламенті, перш за усе, тих, хто сформував нову правлячу коаліцію. Немає подібної реакції й від кандидатів у Президенти України, у першу чергу, найрейтинговіших кандидатів: Порошенка, Тимошенка, Тигипка. Виглядає так, що українські громадяни-кримські татари, й не тільки, кинуті на проїзволяще. Кримськотатарські еліти, не отримавши жодного позитивного месіджу, не знають, що робити в такій ситуації та як це пояснити пересічним кримським татарам. Кримські татари не відчувають зараз, що за ними стоїть Українська держава, вони не відчувають надійної опори, не відчувають підтримки, навіть моральної.

Тому, роль громадськості є вкрай важливою. Як за часів Майдану, саме громадськість має вести за собою політичні сили. Тиск української громадськості стосовно створення  національно-територіальної автономії киримли, стосовно підтримки їхньої проукраїнської позиції має бути вирішальною. Громадськість має змусити діяти нову владу більш активно, більш рішуче, більш послідовно.

Звичайно громадськість, перш за усе, наукова, може виробити дуже слушні рекомендації як діяти в умовах викликів сьогодення. Але цим її роль не може обмежуватися. Можливо заради збереження суверенітету України, її територіальної цілісності потрібні громадські акції протесту.

На сьогодні, завдянням наукової громадськості, експертного середовища, активістів громадянського суспільства має бути створення позитивної суспільної думки щодо створення кримськотатарської національно-територіальної автономії у складі України. Іншим важливим завданням є вироблення рекомендацій, підготовка аналітичних записок з пошуком шляхів виходу з кримської кризи. Зараз це питання автономії киримли є не стільки проблемою забезпечення прав однієї з етнічних груп, а скільки питанням забезпечення національної безпеки України.

Довідка:

Кри́мські тата́ри (qırımtatarlar, в однині qırımtatar або киримли чи qırımlı) — народ, що історично сформувався в Криму. Розмовляють кримськотатарською мовою, яка належить до тюркської групи алтайської мовної групи.

Проживають на півдні України (Крим, Херсонська та Запорізька обл. — понад 300 тисяч), у Туреччині (до 5 млн), Румунії (35 тисяч), Узбекистані (до 200 тисяч) , Росії (найбільше — у Краснодарському краї), до 10 тисяч тисяч), Болгарії (бл. 10 тисяч).

Кримські татари — мусульмани-суніти, належать до ханафітського мазхабу.

В Росії назва «кримські татари» закріпилася за часів Російської імперії, коли практично всі тюркомовні народи держави йменувалися татарами: карачаєвці (гірські татари), азербайджанці (закавказькі або азербайджанські татари), кумики (дагестанські татари), хакаси (абаканські татари), ногайці (ногайські татари) тощо.

Кримські татари сформувалися як народ у Криму вважають себе нащадками різноманітних народів, що приходили до Криму в різні історичні епохи. Основні етнічні групи, що населяли в різні часи Крим і взяли участь у формуванні кримськотатарського народу — це таври, скіфи, сармати, алани, греки, готи, римляни, хозари,печеніги, італійці, черкеси, турки. Дуже важлива роль в етногенезі кримських татар належить західним кипчакам, що відомі у Київській Русі під назвою половці, а в західній Європі під назвою кумани або комани. Консолідація цього різноманітного етнічного конгломерату в єдиний кримськотатарський народ проходила протягом століть. З'єднуючими засадами в цьому процесі були спільність території, тюркська мова та Ісламська релігія.

Остаточно процес формування народу завершився в період Кримського Ханату. Держава кримських татар — Кримський Ханат існувала з 1443 р. до 1783 р.

У 1921 році було створено Кримську АРСР у складі РРФСР. Державними мовами цієї республіки були російська та кримськотатарська, а її керівництво складалося переважно з кримських татар. Але після нетривалого підйому національного життя, який розпочався внаслідок створення республіки (відкриття національних шкіл, театру, випуск газет), були сталінські репресії 1937 року.

 18 травня 1944 р з наказом радянського диктатора Й. Сталіна весь кримськотатарський народ був звинувачений у колабораціонізмі та депортований з Криму до Центральної Азії та Сибіру. За інформацією кримськотатарських істориків — 46.2% депортованих кримських татар загинуло у перші два роки заслання.

На відміну від інших депортованих народів колишнього СРСР, яких їх було повернено на батьківщину після XX з'їзду КПРС у 1956 році, кримським татарам було заборонено переїздити до Криму до 1987 р. З середини 1950-х років у місцях, де мешкали депортовані кримські татари в Узбекистані, зародився та почав набирати силу національний рух за право повернення народу до Криму. Активну боротьбу за право повернення кримськотатарського народу вели Мустафа Джемілєв, Юрій Османов,  Петро Григоренко та багато інших. Масове повернення кримськотатарського народу почалося у1987 році під час “перебудови” у СРСР.