20 грудня 2015
Львів, Палац Потоцьких

20 грудня 2015 Капітула Незалежного культурологічного часопису Ї традиційно провела церемонію вручення своїх відзнак.

Цьогоріч Орден «За інтелектуальну відвагу» зробили честь прийняти:

Влад Троїцький - режисер (Київ)	Тібор Сільваші - художник (Київ)

а відзнаку «За добру справу»:

Іоланта Пришляк - директор оркестру INSO (Львів)	Сімон Камартін - диригент (Швейцарія)

 
Тарас Возняк

Промова на Межу року 2015/2016

В Україні й далі незавершена революція

Цьогоріч, на другому році війни з Росією, висока Капітула ордену «За інтелектуальну відвагу» та відзнаки «За добру справу» попросила прийняти ці нагороди не політиків, не державних діячів, а мистців.

Напевно, в цьому є певний сенс – суспільство таким чином бореться з депресією.

Але від невирішених проблем воно все одно не втече.

Тому наприкінці року я можу дозволити собі кілька політичних міркувань, які, сподіваюся, не надто завадять нашому сьогоднішньому святу.

Ми постійно запитуємо – так що ж відбувається? Чому немає розв’язки цій безкінечній історії внутрішнього та зовнішнього протистояння?

Свого часу я спробував розгорнуто пояснити хоча б самому собі, що відбувається, з чим ми маємо справу?

Найбільш популярними є три версії:

Версія перша – соціальна революція: в Україні відбувається соціальна революція – два Майдани – 2004 та 2013 років – вибухнули як протест проти диктату олігархічної влади.

Причина – крайня соціальна несправедливість українського суспільства, яке повністю контролюється олігархічним клубом.

Версія друга – громадянська війна: в Україні відбувається громадянська війна між двох частин України – Південний Схід повстав проти Північного Заходу.

Причина – мовна, релігійна, історична та инші «гуманітарні» проблеми.

Версія третя – зовнішня агресія: на Україну напала путінська Росія – причому її агресія розпочалася не у лютому-березні 2014 року з анексією Криму та агресією на Донбасі, а набагато раніше.

Причина – агонія постімперської Росії. Спроби відновлення Російської імперії в нових формах.

Офіційна позиція держави Україна - на даний момент мова йде виключно про зовнішню агресію. При цьому сором’язливо обходиться питання соціальної революції – тобто потреби повалення безроздільного олігархічного диктату, який зберіг свої основні позиції в Україні навіть після чергового антиолігархічного Майдану 2013-2014 рр. і півтора року війни.

Офіційна позиція Росії наполягає виключно на тому, що в Україні точиться громадянська війна в основі якої мовні, релігійні, історичні та инші «гуманітарні» проблеми. Гадаю, що ці проблеми вже подолано.

Офіційна позиція країн ЕС, США - в Україні відбувається соціальна революція, яка мала своїм наслідком зовнішню агресію Росії Путіна.

Як на мене, то теперішня позиція країн ЕС, США і инших наших теперішніх союзників є найбільш адекватною. І адекватнішою не лише у порівнянні з пропагандистською позицією путінської Росії, але навіть і з офіційною позицією теперішньої української влади.

Майдан 2013-2014 рр. здійснював антиолігархічну революцію – він мав здійснити скачок від олігархічної держави з обмеженим доступом для небагатьох до демократичної держави з широким доступом до самореалізації для всіх нас.

Це є той план «втечі» від режиму Путіна, який Україна з різним успіхом реалізовує вже два роки поспіль.

Тому головне, що відбувається в Україні - це соціальна революція, яка має метою перетворення України на державу з необмеженим доступом до створюваних суспільних благ.

Але у певний момент, після Майдану 2013-2014 рр. – олігархічний клуб відновив status quo. Олігархічна держава була відновлена. Олігархічний клуб дещо переформатизувався, однак зберіг свій домінуючий вплив на все, що діється в Україні. Він не має мотивації до подальшої трансформації країни. Олігархічному клубу не потрібна дійсно демократична держава з широким доступом всіх до створюваних суспільних благ.

Натомість середній клас, а це ми, не виконав поставленого перед собою завдання. До сьогоднішнього дня Україна так і не стала державою з широким доступом для всіх до створюваних суспільством благ.

Саме в цьому суть і Майдану 2013-2014 рр., і тих конвульсій Української держави, які проявляються у відсутності реформ – бо олігархічному класу вони не потрібні. Реформи потрібні середньому класу.

На разі українська революція є недореволюцією, революцією не доведеною до кінця.

Тому в Україні відбувається громадянська війна. Однак не горизонтальна між регіонами, між частиною окупованого Донбасу (Путіним) і Україною, а між війна вертикальна – між олігархатом і середнім класом.

Тому в Україні точиться боротьба з зовнішньою агресією з боку путінської Росії, яка в своїй основі має причини соціальні.

Підсумовуючи можемо констатувати, що в Україні ми маємо справу і з незавершеною соціальною революцією, і з громадянською війною як війною середнього класу з українським олігархатом, і з путінською агресією, яка хоче на штиках повернути в Україну соціальну контрреволюцію.

20 грудня 2015

 
Тібор Сільваші

Промова на вручення Ордену «За інтелектуальну відвагу»

Коли ми говоримо про культуру, то одним з найчастіше вживаних слів при цьому, є слово криза, І якщо на інстутиційному рівні, проблеми, можливо вирішити, рано чи пізно, на рівні менеджменту, то залишаються глибинні процеси які привели до цього і які потребують вирішення на іншому рівні. Вони потребують осмислення рушійних сил і процесів.

Культура це складна конструкція взаємовідносин, цінностей, презентацій, де знаходять своє місце і форма кавової чашки, і поведінка людини на автобусній зупинці; наукове відкриття, філософський трактат і графіті в під’їзді, І мистецтво, звичайно. І важливо зрозуміти його, мистецтва, місце. Бо воно змінилося. Змінився світ, відношення людини з світом, його базисні засади. Постсекулярне, інформаційне століття змінило їх, можливо не докорінно, але причини кризи, про яку ми говоримо, якраз у протиріччях які виникли за нових обставин. У нашому розумінні світу, в тій мові, в тому способі в який ми описуємо світ.

Довгі роки я задавав питання собі і розумним людям: «В чому функція мистецтва сьогодні?» Бо з нею, з функцією, все гаразд, все ясно доти, поки ми живемо в період системної стабільності. Ми навіть не задумуємося над цим питанням. Але воно стає важливим, надважливим в період кризи. А зараз ми якраз проживаємо один з найбільш серйозних періодів змін. Парадигмальних змін. Можливо, з огляду на фундаментальні зміни, свідками і учасниками якими ми є, це схоже на злам який переживало людство, в період переходу від античності до християнства. Я б додав ще одну важливу складову цієї кризи, можливо принципову, це перехід від алфавітної культури до, у відповідності з виразом Вілема Флюсера - культури цифрового, технічного образу. Роль цих медіумів, я маю на увазі алфавіт і цифровий образ, вирішальна, бо вони формують структуру відносин між людьми і світом, відношення до простору і часу. В цих координатах формується відносини людини до людини, а дальше до інституцій, до релігії, політики, до формування ідеологій і дальше до приватного життя.

Після Канта, після того як Гегель «закрив» мистецтво указуючи на те, що історія «духу» закінчується в найбільш індивідуалізованому стилі, в романтизмі, мистецтво повністю стало автономним. Залишаючись частиною культури, воно, мистецтво, відвоювало собі свою незалежну зону функціонування. XIX і майже все XX сторіччя були вершиною функціонування алфавітної культури з вершинними проявами форми в романі, симфонії, опері, в картині. Але вже наприкінці століття починається розпад класичних форм який продовжується все XX століття. Стала система розпадається на субсистеми, чому часто постає питання чи залишаємося ми на території мистецтва взагалі. І як взаємодіють ці автономні системи. Тому і постає це питання ще і ще раз - «Що є функцією мистецтва сьогодні?» Дати голос іншому? Бути дорогими виробами для ринку? Частиною пропагандистської машини? Фактом індивідуальної свободи? Або, як сказав мені один політтехнолог: «Мистецтво має обслуговувати «матрицю». Маючи на увазі фільм. Або всім разом взятим? Прокляте питання для кожного хто хоче зрозуміти, як працює цей механізм. Бо тут наступає момент індивідуального вибору. Екзістенціального вибору який продовжується все життя після того як ти вирішив стати митцем. Бо на кін поставлено твоє життя. В цей кризовий для культури час, ми маємо визнати, що не все, що є фактом культури є фактом мистецтва. Мистецтво, як на мій погляд, займає особливу територію, і, очевидно, має свою особливу функцію. Воно в свій специфічний спосіб проблематизує відносини людини з світом в координатах простору і часу, знаходячи нові або створюючи комбінації з старих мовних конструкцій, часто виходячи за демаркаційні межі того, що ми називаємо культурою. За межі культурних конвенцій. В цьому, мені здається, важлива характеристика того періоду який ми з вами зараз переживаємо. З тими величезними змінами які проходять з людиною, з громадянами і суспільством з приходом того, що зветься цифровою, електронною ерою. Ситуація потребує створення нових моделей художньої і політичної творчості в момент протистояння глобальних символів і регіональних міфів. А це значить, що треба розробити нові форми, нові критичні моделі репрезентації. І робота ця пов’язана із здатністю мистецтва розширювати контури сприйняття й досвіду. Мистецтво і його матерія є частиною процесу символічного обміну. Мистецтво змінюючи оптику, змінює людину і стає активатором процесу змін в суспільстві - на скільки я не знаю, хоча хотілося б бути менш песимістичним. На мій погляд мистецтво є антропологічною практикою, що за допомогою художніх об’єктів створює і структурує світи з особливим модусом можливого.

Я все життя займався живописом. Займався і тоді, коли живопис був королем (королевою) в мистецтві і тоді, коли його, живопису, привілегійоване місце, ставилось під сумнів. У своїй ізоляції від світових процесів, ми пропустили етап модернізму (а про свій просто не знали), з запізненням сприйняли постмодернізм. Пропустили світові дискусії і рефлексії з приводу «смерті автора» і із здивуванням узнали, що живопис помер, а потім знову повернувся. І слава Богу живе далі.

В якийсь момент життя, мені стало важливим зрозуміти, як працює цей механізм змін. Де та основа з якої все (що відноситься до мистецтва і окремо до живопису) виростає. Колись, в момент наших частих дискусій про сутність мистецтва з моїм другом Юрком Онухом, я з пересердя вигукнув: «Знаєш, займатися зараз живописом (коли всі кажуть, що живопис помер) - це акт віри». Звичайно, ця риторична фігура відсилає до Тертуліана. Але в той же час говорить про те, що є певні онтологічні засади, які заставляють людину займатися абсурдною, на посторонній погляд, річчю, ремеслом живопису. Пізніше я сформулював те, що завжди інтуїтивно відчував, що є різниця між людиною яка використовує фарби для того, щоб передати якесь послання, якусь думку і живописцем, який живе в кольоровому хаосі і все життя організовує його, не важливо на чому, на полотні, у просторі; фарбою, камінням, водою, електричними лампами. Тут, для мене є різниця між більш широким поняттям «художник» і більш специфічним «живописець». Різниця не тільки в природі самого «дару», таланту живописця, а й у самій природі живописного акту. З одної сторони - шлях «символічного простору», з іншої - досвід «медіума». З одної сторони - праця з мовою репрезентації, з іншої - персональний досвід проживання простору і часу в формі живопису як досвіду долінгвістичного. Тут глядач отримує не готовий результат від художника, скажімо в вигляді ідеї, загорнутої у певну пластичну форму, яку він з задоволенням «розгадує», а скоріше як особливий досвід перцептивної і когнітивної роботи. Живопис не має мови. Тут перестають працювати семіотичні схеми и виникає роздвоєння зору, про яке Діді-Юберман казав, що виникає ситуація коли є: «те на що бачимо ми, і те, що дивиться на нас». Живопис у цьому випадку це не споглядання (знаходження ззовні) кольору, скільки досвід занурення в сам колір. Проживання такого досвіду усуває ієрархію між простором і об’єктом кольору і дозволяє прослідкувати логіку «живопису». Це той новий стан в якому перебуває живопис після приходу нових медіа, після концептуалізму, після пост-екранного живопису. І на завершення. В 90-ті, в гарячих дебатах про долі мистецьких течій і нових форм, про долю картини в наш час, я завжди говорив: «не все, що написано фарбами є живописом», і ще одна ідея важлива для мене: «Всі живописці, всіх часів і народів пишуть одне велике мета-полотно. Зшиваючи медіумом живопису єдину тканину культури, об’єднуючи людство.

Дивiться фоторепортаж із святкової церемонії