23 грудня 2017
Львів, Палац Потоцьких

23 грудня 2017 Капітула Незалежного культурологічного часопису Ї традиційно провела церемонію вручення своїх відзнак.

Цьогоріч Орден «За інтелектуальну відвагу» зробили честь прийняти:
Оксана Линів, Павел Смоленський та Євген Бистрицький.

Оксана Линів, світової слави диригентка і засновниця та арт-директора фестивалю LvivMozArt – нагороджена Орденом "За інтелектуальну відвагу" «за подивугідну посвяту музиці та Львову» (зворушливу лаудацію презентував Юрій Ланюк).	Павел Смоленський, польський журналіст, письменник - нагороджений Орденом "За інтелектуальну відвагу" «за мужню громадянську позицію, самопожертву та активну участь у формуванні громадянського суспільства як в Польщі так і в Україні» (ґрунтовну лаудацію прочитав Андрій Павлишин).	Євген Бистрицький, філософ, громадський діяч, багатолітній виконавчий директор Міжнародного фонду "Відродження" - нагороджений Орденом "За інтелектуальну відвагу" «за філософічну мудрість у розбудові громадянського суспільства України» (піднесену лаудацію оголосила Марія Зубрицька).

 
Тарас Возняк

Промова на Межу року 2017

Минув ще один рік. І ми вкотре підводимо підсумки. Така природа цього часу – часу переходу. Отож, ми вкотре пробуємо заглянути за куртину, яка прикриває від нас майбутнє. Я довго думав, що посутнього можна сказати про цей рік і про те, що, можливо, нас очікує.

І пригадалося старе побажання, яке завжди повторював мій дід при різдвяних застіллях – «Щоб ще одного Різдва діждати». Звісно, він був старим чоловіком і можливо думав про своє. Натомість пишучи коротеньку щорічну промову на наше дійство Межі року та церемонію вручення Ордена «За інтелектуальну відвагу», я мав би думати про щось більше, щось посутнє для нас всіх.

Я звісно, я можу судити виходячи тільки з свого суб’єктивного досвіду. Отож, що справді істотного відкрив мені цей рік? Цього року я якось дуже чітко і ясно побачив щось, що ні мені, ні вам не надто сподобається. Спробую огорнути це інтуїтивне відчуття в слова.

Якщо вдатися до наукоподібних окреслень, то це, скажімо так, консервативність чи інерційність розвитку українства впродовж тисячоліть, але також і сучасного українського суспільства. Воно не те що не готове, а внутрішньо не здатне швидко, як того б хотілося мені, чи нам, змінюватися достатньо швидко. Змінюватися так, щоб це стало помітним в рамках людського життя, щоб кожен з нас відчув позитиви цих змін, скористався з їхніх плодів. Бо ж у людини життя таке коротке.

Напевно цю консервативність, а, відповідно, і інерційність, українства можна пояснювати тим, що українська спільнота є спільнотою дуже давньою. А тому, попри всі зовнішні цивілізаційні чи політичні впливи, вона має міцну внутрішню самість, яка дуже сильно опирається змінам. І це попри позірні зміни, зміни зовнішні, а не внутрішні. Зауважте, як легко та швидко ми за останні роки пересіли з Жигулів на Опелі, а потім і на Лексуси, як блискавично освоїли високий стиль ходити до Опери у шортах. Однак ми ні за що не погодимось відмовитись від того, що дозволяє нашому суспільству так-сяк функціонувати – від корупційної змазки. Бо з нею жити легше…

Хтось називає цей внутрішній стержнень опірністю, стійкістю, самим єством українства і плекає його, вважаючи що саме цим вносить найвагоміший внесок у його збереження. Проте забуває про розбудову.

Найбільш безпечним проявом такого постійного відсилання до того стержня є не осмислений і не продуманий до кінця етнографізм. От прийде Святвечір і ми всі одягнемося у вишиванки, повертаючись таким чином до дому, в теплі як сардаки та гуні обійми матері. Так ми неначе повертаємося до самих себе. У цьому є щось наївне, а насправді глибоко дитяче.

Століттями ця традиційність була охоронною стратегією українства. Так ми зберігали свою ідентичність.

Так, скажімо, навіть у кровожерні совєтські часи цим відсиланням до традиційності, яка була здебільшого неусвідомленою, ми зберігали нашу українську самість. Чому неусвідомленою – бо за свідоме відстоювання українства було передбачено якнайсуровішу кару – висилка до Сибіру чи й кара смерті.

Правда і з неусвідомленим відстоюванням свого, тоталітарний режим боровся не менш люто – колективне традиційне українське викорінювалося кількома хвилями голоду – голод 1920-х, Голодомор 1933, голод 1948.

Однак традиційних повільний плин часу у ХХ сторіччі різко пришвидшився. Тихий плин історичного часу змінився на шалений калейдоскоп сьогодення. І виявилося, що ми, як колективне українство, не встигаємо не лише осмислювати все те, що відбувається зі світом, але й навіть відслідковувати.

І при цьому всьому ми ще й мали б адекватно на всі ці зміни реагувати – звісно, якщо хочемо бути у цьому світі успішними чи, принаймні, зберегтися як спільнота – спільнота сучасна, але разом з тим і українська.

З огляду на завдання зберегти себе як спільноту ми повинні навчитися швидко адаптуватися до нового світу. Однак, як на мене, з цим у нас проблема. І це не моє суб’єктивне враження. Цього року вже здається всім стало очевидним те, що наша українська спільнота різко редукується – як шагренева шкіра – в буквальному значенні цього слова. Україна вже не емігрує як десять років тому, а евакуюється. На наших очах вона і у буквальному сенсі, і у асиміляційному евакуюється у світи інші, більш адекватні викликам часу.

Отож, повторюю - якщо ми хочемо зберегти себе як спільноту у світі, що швидко змінюється, ми повинні так само швидко до нього адаптовуватися, щоб вчасно відповідати на його виклики.

Але на сьогодні, як мені здається, ми або не реагуємо на небезпеки, або імітуємо реакцію, або реагуємо тоді, коли вже пізно.

Ми вчасно не змінили свого суспільства, ми агресивно не хочемо змінюватися ні персонально, ні як спільнота. А Україна є незалежною більш ніж чверть століття! Доля подарувала нам неймовірну розкіш – більш ніж чверть століття! Змінилися покоління, які мали б стати іншими. Однак внутрішня консервативність залишилася. Подивіться на масні обличчя молодесенької бюрократії, яка опанувала Україною, і не лише новітніх зрадників та сепаратистів – вони народилися у незалежній Україні. Зрештою, запитайте самих себе, чи ви, кожен з нас, готові, насправді готові до змін.

Ця внутрішня неготовність до змін породила відчуття поразки. І в суспільстві визріло величезне розчарування, розчарування Україною. Люди вже не хочуть нікого слухати. Слово девальвувало. Вони довго чекали на дію. А її не було. Причому вони самі не усвідомлюють, що діяти мала не влада, на яку вони нарікають, а вони самі, ми самі. Натомість ми чекали і слухали. Тому ми й отримали евакуацію з України у всіх сенсах.

Як на мене, сьогодні саме в силу своєї консервативності наше суспільство знову на роздоріжжі. Виявилося, що воно не здатне достатньо швидко змінюватися, щоб уникати роздратування самим собою.

Звісно, що не лише наш консерватизм причина цього невдоволення. З одного боку ми бачимо інерцію. А з іншого розхитування навіть того, що нам вдалося збудувати. Нашою консервативністю у її найгірших проявах користуються наші вороги, які обсіли всі засоби масового впливу на суспільство. Все зрада, все зле, нічого доброго в Україні немає… Такий месидж насаджується всі 24 години на добу. Ми входимо в чергову турбулентність. У першу чергу – турбуленцію політичну.

З огляду на інформаційну атаку ми вже не розрізняємо справді потрібні зміни із політичними спекуляціями безвідповідальних аферистів та підступи ляльководів, які підкидають нам різного роду пройдох та псевдомесій.

Я далекий від дітвацького песимізму. Однак не безумець. Бачу величезні небезпеки, які очікують на нас у найближчому майбутньому. В умовах, коли держава не функціонує, коли її розірвали на олігархічні вотчини, які окупували приватні армії – бойовиків, суддів, псевдо патріотів, а то й просто чужинецьких ландскнехтів, нас може очікувати тільки чергова Руїна. Невже ніхто не бачить як чужинські орди вже рвуть країну на шматки?

Тому перед штормом, який нас очікує попереду, закликав би громаду до того, щоб, якщо ми вже такі, які ми є, скористалися з того, що нам так і не дало до кінця збудувати ефективну сучасну державу, ефективний механізм, який відкрив би кожному з нас простір майбутнього, і використали свій консерватизм, який і призвів нас до тимчасового неуспіху, з тим, щоб врятувати чергову українську Незалежність.

Ми не маємо права піддатися на провокації, які чинять ті, хто вкотре рветься до влади. Ми не маємо права несвідомо підігрувати окупанту, який вже відірвав частину нашої країни. І разом з тим ми не маємо права підігрувати тим, хто скористався з нашої консервативності і перехопив у народу плоди вже щонайменше трьох революцій. Наша трирема опинилася між Сциллою і Харибдою.

Виходячи з досвіду попередніх сотень чи й тисяч поколінь я, як теж консерватор, консерватор революційний, якщо таке окреслення можливе, на даному етапі все ж би стишив емоції, зосередився на тому, що наш трирема має пройти вузьку тіснину між цими двома небезпеками.

У нас не так багато часу, як у того Одісея. Рішення треба приймати блискавично.

Проте не всі навіть розуміють всю серйозність ситуації. Підводне каміння вже виринає, щоб пропороти днище суденця на якому ми тулимося. А тому апелюю до тих, хто не спить.

А на закінчення старе побажання, яке, попри все має більше сенсу, ніж це нам видається: «Щоб ми ще одного Різдва діждали».

Цінуймо те, що маємо. Не руйнуймо своєї хати. Шануймо один одного.

23 грудня 2017

 
Марія Зубрицька

Промова Марії Зубрицької. Лаудація кавалера Ордена «За інтелектуальну відвагу» Євгена Бистрицького

Високодостойні члени Капітули Незалежного культурологічного часопису "Ї"!

Вельмишановний номінанте!

Шановні Пані та Панове!

         Я маю особливу честь і приємність виголосити лаудацію чи слово похвали Євгенові Бистрицькому, докторові філософських наук, засновнику і першому президентові Українського філософського фонду, відомому громадському діячеві, виконавчому директору Міжнародного фонду «Відродження».

         Життєвий світ (Lebenswelt) Євгена Бистрицького як інтелектуала, філософа, громадянина і просто самодостатньої особистості – це ілюстрація інтелектуальної відваги бути, а не мати: бути собою, усвідомлювати свою відповідальність за власні слова і вчинки, тонко відчувати пульсування суспільства (Zeitgeist), пройматися його турботами та проблемами, і що, на мою думку, найважливіше -- вміти тихо і наполегливо служити суспільству в умовах, коли за словами одного з найбільших моральних авторитетів незаленої України Блаженнішого Любомира, народ і влада ще не знайшли дороги одне до одного: “Ця віддаль між народом і владою обумовлена тим, що влада не намагається служити народові. Хоча багато говориться про це. Але слова є слова, а вчинки є вчинки”.

Це справжня інтелектуальна відвага -- служити суспільству в складні і важкі часи його розвитку, коли ті, хто волею народу покликані йому служити, через різні причини йому не служать. У часи особливого історичного випробування нашого суспільства на його громадянську притомність це особлива відвага служити йому не на словах, а діяльно.

Євген Бистрицький, як виконавчий директор Міжнародного фонду Відродження, має свої успішні уроки та історії діяльного, а не словесного патріотизму. Це, передусім, урок успішної розбудови інституційних механізмів розвитку громадянського суспільства в Україні, яке розвивалося, на жаль, не за сприяння держави, а всупереч їй. Держава сильна, коли сильні її інституції і міцною є довіра до них. Суспільство зріле тоді, коли є надійні інституційні механізми забезпечення всіх аспектів його розвитку. Я виокремлю кілька ініціатив, у повноцінній реалізації яких був зацікавлений Євген Бистрицький, як виконавчий директор Міжнародного фонду "Відродження. Це, передусім, підтримка експертної діяльності мережі аналітичних центрів, без яких немислимий ні розвиток держави, ні розвиток суспільства, це розвиток європейських програмних ініціатив, підтримка сотень громадських ініціатив, які змінювали картографію суспільної свідомості українців та впливали на конфігурацію їхнього бачення свого майбутнього в модерній, розвиненій успішній країні. Гасло Євгена Бистрицького як виконавчого директора фонду було просте і незмінне: "Міжнародний фонд «Відродження» підтримує ініціативи, а не їх імітації". І це є найкращим свідченням успішного утвердження та розбудови нашої незалежності, і водночас ілюстрацією зведення мостів довіри у суспільстві через культивування громадянських цінностей і громадянських чеснот.

Коли Євген Бистрицький очолив Міжнародний фонд Відродження, він у першому своєму інтерв’ю газеті "День" чітко окреслив реперні точки суспільних потреб: освіта, права людини, правова освіта та культура, громадянська освіта, культура. Я думаю, що не буде перебільшенням моя наступна теза: всі успішні реформи в нашій країні за 26 років її незалежності, - а їх можна перелічити на пальцях, - народжувалися саме як пілотні проекти Міжнародного фонду Відродження. Для прикладу, Зовнішнє незалежне оцінювання, інклюзивна освіта, ідея університетської автономії - ці проекти стали основою системних реформ в українській освіті. Євген Бистрицький, як інтелектуал і вчений добре усвідомлював, що без докорінної реформи освіти не буде успішної трансформації українського суспільства.

І це одна цінна та унікальна в історії незалежної України ініціатива - підтримка видань українською мовою вершин світової філософської, правової, політично та культурологічної думки. На такі широкоформатні гуманістичні проекти, на жаль, і досі не спромоглася наша держава. Що більше, з цією ініціативою Міжнародного фонду "Відродження" не може конкурувати жодна інша ініціатива, -- ні державна, ні приватних фондів Ріната Ахметова чи Віктора Пінчука, або фондів, які створювали і надалі створюють скоробагатьки та олігархи не так для загального добра, як радше для досягнення своїх вузьких прагматичних цілей. І тут знову аж проситься цитата-сентенція Блаженнішого  Любомира: “Венеція була країною олігархів. Олігархи — багаті люди, але які люблять, шанують свою державу, свій нарід і працюють на його користь, на користь його освіти і культури. Те, що ми маємо, навіть негарно називати їх олігархами”.

Ініціативи, далеко не всі, які я назвала вище, дають мені право порівняти Євгена Бистрицького та його фісофію-в-дії і філософію чину з образом Господаря і Мужа в українській публічній уяві та публічному дискурсі.

Господарі, Мужі -- ті, у кого Україна вписана в геном, на рівні ДНК, у кого вона загніздилася в думках, ідеях та почуттях, і втілюється в благородному чині розбудови. Найкращий рецепт від системної кризи віри та довіри в українському суспільстві – це філософія чину, фазовий перехід від слова до дії, а саме вміння бути господарем і Будівничим на своїй землі, бо про майбутнє дбають саме будівничі, справжні господарі, в яких є візія, стратегічне бачення завтрашнього дня та почуття відповідальності за нього. Саме Господарі і Мужі своїми тихими, в не галасливими, послідовними і невтомними жестами шляхетного ЧИНУ, вимощую дорогу українського суспільства в його цивілізований і вимріяний завтрашній день наші

І насамкінець два слова про Слово Євгена Бистрицького, яке звучало тоді, коли вже треба було говорити. Його слово звучало в турбулентні часи, у межовій ситуації, де питання "бути чи не бути" ставало вирішальним для долі нашого суспільства і нашої країни. Я маю на увазі блог нашого номінанта на вебсайті Української правди. 4 лютого 2014 року Євген Бистрицький опублікував свій перший блог "Солідарність і взаємодопомога" з поширення інформації про започаткування благодійної програми адресної допомоги на лікування та реабілітацію постраждалих під час масових протестних акцій "Гуманітарна солідарність". Його останній блог від 11 листопада 2017 року має символічний заклик-спонуку "Громадянська мужність бути розважливими!" Блоги Євгена Бистрицького яскраво засвідчують про єдність слова і дії в його життєвому світі, між ними, ніколи не було розриву. І це також інтелектуальна відвага бути цілісним, чи як казав великий українець Іван Франко, бути "цілим чоловіком".

 Ящо Ви дозволите, я завершу свою лаудацію блогом Євгена Бистрицького від 22 квітня цього року "Відчуття негромадянської війни":

"Негромадянська війна – це війна всіх проти всіх – громадян проти власної громадянської спільності.

Це така війна, коли політики не сперечаються, а знищують у ненависті один одного.

Це війна, у якій задля часткової, партійної, власної перемоги жертвують інтересами цілої країни.

Це війна без чеснот і честі, без права і правил, без патріотизму і любові до ближнього.

Це війна засобами компрометації – всіма видами медіа, прокуратурою і судочинством, і... сміттям.

Це війна між собою і проти інших – війна політиків, патріотів, космополітів, активістів і обивателів.

Це війна, яка не завершується затриманнями, чесними судами і справедливими покараннями.

Це війна, на гаслі якої написано лише два однакових слова – "зрада" та "перемога".

Чи хочемо ми такої війни? – Але вона, неоголошена, йде.

Негромадянська війна йде у парламенті, переростаючи у антигромадянську.

Негромадянську війну ведуть урядовці.

В негромадянську війну насправді грають прокурори, судді, адвокати та ті, народні, котрі беруть на поруки.

Негромадянська війна втягує у себе громадські організації.

Негромадянську війну маніпулюють залежні ЗМІ.

Негромадянську війну ми ведемо у Фейсбуці.

Це війна, що створює негромадянське суспільство: немовби спільноту роз'єднаних людей і чужу, ситуативну, владу.

Це війна, що живить текуче суспільство, унеможливлює сталу ідентичність, зупиняє реформи.

Негромадянська, поки що холодна, війна, що є зрадницькою в умовах справжньої війні з ворогом.

Це війна, у якій головною жертвою є громадянське суспільство.

Хто здатний її зупинити? – Хіба не всі ми жадаємо цього?

Її не зупинить новий Майдан: революція звільнює – свободи будуються. Реформами.

Її не зупинити немовби відкритими уроками посадки двох-трьох-десяти корупціонерів-високопосадовців.

Її зупинить сьогоднішній лідер і політична сила, які припинять власну негромадянську війну, що вони її ведуть

Той лідер, хто перший публічно визнає позитиви у діях політичного супротивника.

Її зупинить нова політична сила, яка здатна або змінитись, або заснуватись та існувати.

Та політична сила, яка здатна зібрати до купи дійсних реформаторів і існуючи успіхи реформ

Та єдність політиків і громадянського суспільства, що подолає ціпку національну схему олігархату, великої корупції.

Тобто всі ті, хто розуміє тотальну поразку країни у негромадянській війні.

Всі ми разом."

Дякуємо Євгенові Бистрицькому за уроки віри в успішну Україну!

Лаудація виголошена Андрієм Павлишином при нагородженні Орденом "За інтелектуальну відвагу" польського журналіста і автора Павла Смоленського

Ми просимо ласкаво прийняти нагороду Капітули Незалежного культурологічного часопису "Ї" "За інтелектуальну відвагу" за 2017 рік польського журналіста, публіциста, громадського діяча Павла Смоленського.
Капітула ухвалила відзначити цим срібним орденом людину слова і книги, нашого побратима по духу відданості правам людини і свободі, невтомного спадкоємця і втілювача традиції Єжи Ґедройця і Яцека Куроня в справі польсько-української співпраці.
Павел Смоленський народився 7 липня 1959 року в Варшаві й попри далекі мандри та неймовірне розмаїття побаченого, залишився вірним рідному містові.
В комуністичній Польщі він працював у підпільних виданнях, пов’язаних із "Солідарністю", під псевдонімом Томаш Єж публікувався в паризькому часописі "Культура", там побачили світ кільканадцять його репортажів. В 1989 році став журналістом „Gazety Wyborczej”, де працює й досі, зокрема пишучи точні, влучні й яскраві коментарі-колонки про найважливіші події, що трапляються в Польщі та світі.
Павел безумовно асоціює себе з поколінням "Солідарності", отої героїчної, суперечливої, самовідданої, "Солідарності" Валенси, Круглого Столу, Бальцеровича, Куроня, Міхніка, отця Тішнера і реального здобуття незалежності. Це покоління подолало Совєтський Союз, здійснило зразкову трансформацію в Польщі, досягнуло польського економічного дива на міру азійських тигрів, впровадило Польщу до НАТО та Європейської Унії.
Цей шлях був непростим, а подекуди й дуже важким. Доводилося чинити складний вибір і демонструвати відданість принципам. Скажімо 15 років тому, 27 грудня 2002 року Павел Смоленський опублікував у "Ґазеті Виборчій" статтю "Ustawa za łapówkę czyli przychodzi Rywin do Michnika". Та почалася одна з найбільш скандальних справ новітньої польської історії – справа Льва Ривіна, який пропонував Адамові Міхніку дати гігантського хабаря "групі, яка утримує владу", щоб та пропхала через парламент вигідний для спілки "Агора" закон про ЗМІ. Міхнік відмовився й пішов до суду. Закон не було ухвалено, "Агора" втратила дуже принадний ринок телебачення, Лев Ривін сів у в’язницю, так і не зізнавшись, хто стояв за ним, а політичні опоненти середовища "Ґазети Виборчої" "перевели стрілки" на лібералів, демократів і прихильників держави прав людини, спритно зманіпулювавши частиною громадської думки. Проте, усвідомлюючи всі ризики і знаючи, що дуже часто на жертву падає тінь вчиненого проти неї злочину, Павел Смоленський тоді, 15 років тому, пішов на цей крок, свідчив разом із Адамом Міхніком у суді, зробив усе можливе для того, щоби постав прецедент суворого покарання за корупцію.
Про розмаїття інтересів і широту охоплення найважливішої, на думку Павла Смоленського, проблематики може засвідчити список його книжок:
Pokolenie kryzysu (1989, Літературний Інститут у Парижі),
„Gazeta Wyborcza” — lustro demokracji Noir sur Blanc
Salon patriotów (Oficyna Wydawnicza „Rytm”, Warszawa, 1994)
Pochówek dla rezuna (Wydawnictwo Czarne, Wołowiec, 2001)
Irak. Piekło w raju (Świat Książki, Warszawa, 2004)
Izrael już nie frunie (Wydawnictwo Czarne, Wołowiec, 2006)
Powiatowa rewolucja moralna, Znak, Kraków, 2009
Bedzies wisioł za cosik. Godki podhalańskie (wraz z Bartłomiejem Kurasiem), Znak, Kraków 2010
Arab strzela, Żyd się cieszy, Świat Książki, Warszawa 2012
Balagan. Alfabet izraelski, AGORA, Warszawa, 2012
Kruca fuks. Alfabet góralski (z Bartłomiejem Kurasiem), AGORA, Warszawa 2013
Oczy zasypane piaskiem, Wydawnictwo Czarne, Wołowiec 2014
Szcze ne wmerła i nie umrze - wywiad rzekę z Jurijem Andruchowyczem, Znak, 2014
Zielone migdały czyli po co światu Kurdowie, Wydawnictwo Czarne, Wołowiec 2016
Wieje szarkijja. Beduini z pustyni Negew Wydawnictwo Czarne, Wołowiec 2016
Krzyżyk niespodziany. Czas Goralenvolk (wraz z Bartłomiejem Kurasiem). Wydawnictwo Czarne, Wołowiec 2017
Аналітики з Польського Інституту Книжки наступним чином характеризують творчість Павла: "Репортажі Смоленського барвисті, захоплюючі, ці оповіді приваблюють увагу читача передусім тому, що автор уникає в них публіцистичних узагальнень, обмежує коментарі від автора, не висуває на перший план власної особи. Його цікавлять історії людей, котрі творять велику політику й цілком пересічних. Смоленський ретельно їх визбирує та співставляє. І допіру завдяки мозаїці людських історії, оповідей і точок зору виринає проблема, яка його цікавить, яка проявляється раз як виразний узор у цій мозаїці, а іншого разу – як ледве розмита тінь. Завдяки цьому він запрошує читача до дискусії, заохочує до самостійного осмислення представлених у репортажах проблем. А на це здатні тільки найкращі репортери".
Павел – лауреат Нагороди Польсько-Українського Примирення 2003 року за книжку "Похорон різуна", він відзначений нагородою ім. Курта Шорка за тексти, присвячені Іракові, у 2006 році отримав нагороду ім. Беати Павляк за збірку репортажів "Ізраїль уже не пурхає". Цього року він номінований на нагороду імені Ришарда Капущінського за свою репортерську творчість
Середовище Незалежного культурологічного часопису "Ї" поділяє вартості, які все життя сповідував і публічно представляв Павел Смоленський на шпальтах паризької "Культури", "Ґазети Виборчої" й на сторінках своїх численних репортерських книжок. Особливо важливі для нас його публіцистичні тексти останніх років і видані в 2001 і 2017 в видавництві "Чарне" книжки "Похорон різуна" і "Сироп з полину" – пронизливі свідчення людських доль Павлових співвітчизників, польських громадян українського походження, які стали жертвами бурхливих конфліктів ХХ століття.
Павел Смоленський належить до тієї групи чесних і порядних польських інтелектуалів, які пам’ятають і віддають належне жертвам комуністичного злочину, операції "Вісла", постійно нагадують землякам про багатоманіття історичної та сучасної Польщі, пропонують реальні шляхи співпраці між двома державами-сусідками, засновані не на історичній міфології, а на усвідомленні спільних інтересів у єдиній цивілізованій Європі. Сьогодні їм нелегко. Чинний уряд Польщі вже кілька років поспіль намагається переписати історію боротьби "Солідарності" на користь "своїх", виключити з політичного життя "інших", у т.ч. представників різних меншин, інакодумців, правозахисників, вільну пресу, не гребуючи поліційним застрашуванням і залученням у вуличну політику хуліганів і погромників. Ця нагорода для Павла – жест солідарності з творцями незалежної демократичної Польщі, учасниками громадського руху за відстоювання принципів і вартостей європейської правової держави, журналістами "Ґазети Виборчої" та інших незалежних видань, які витворюють у Польщі атмосферу і середовище вільного слова, продовжувачів традиції співпраці вільних з вільними і рівних із рівними в Польщі й Україні. Павел Смоленський – знакова постать цієї інтелектуальної парадигми, й тому Капітула не могла не відзначити його вагомого внеску.

Дивiться фоторепортаж із святкової церемонії

Дивiться відеозвіт із святкової церемонії