21 грудня 2018
Львів, Палац Потоцьких

21 грудня 2018 року Капітула Незалежного культурологічного часопису Ї традиційно провела церемонію вручення своїх відзнак.

Цьогоріч Орден «За інтелектуальну відвагу» зробили честь прийняти:
Правозахисник Йосиф Зісельс та Святійший патріарх Філарет.

 
Тарас Возняк

Промова на Межу року 2018

Шановні Пані та Панове,

Данцігський філософстуючий публіцист ХІХ сторіччя Артур Шопенгауер (Arthur Schopenhauer, 1788-1860) назвав свій головний твір «Світ як воля та уява» ( Die Welt als Wille und Vorstellung, 1818/19). Трохи дивна назва, трохи дивне поєднання «волі» (Wille) та «уяви» (Vorstellung). Для мене як молодого пошановувача цього автора, з огляду на юність і повноту сил якось випадала з поля зору друга складова назви – «уява». Молода людина завжди покладається на силу та «волю».

Однак з часом я все більше почав звертати увагу на деталі та нюанси. І з часом зрозумів сенс другої складової – власне «уяви».

Нам інколи здається, що процес «уявлювання» є чимось легким і необов’язковим, а не чимось насправді важливим. Ми часто не розрізняємо пустопорожні ширяння просторами безплідних уроєнь, мріянь та уяви як планування свого майбутнього. Однак ці пустопорожні уроєння не мають нічого спільного з нашим реальним життям – так, ми можемо уявити собі, скажімо, однорога, однак що він має до нашого сьогодення і нашого завтра?

Натомість є «проектуюча уява», уява як проектування. От мріє, дитина, що хоче вчитися в університеті чи стати чемпіоном світу з художньої гімнастики – насправді це попередній проект. І уява розробляє цей ескізний план аж поки він не стане справжнім проектом.

І тільки після цього потрібна воля, щоб втілити цей проект у життя. І стається диво – мрії реалізуються. Так реалізується уява.

Однак, багатьом бракує цієї уяви. І вони нічого не хочуть, нікуди не йдуть.  А якщо ще й бракує волі, то впадають у зневіру, песимізм та меланхолію.

Якщо ж є воля, але немає уяви, то ці люди і навіть спільноти, стають «пропащою силою», яка кидається з боку в бік і не знає що з собою та світом зробити.

Чисто метафорично я досі вів мову про «уяву та волю» окремих персоналій. Однак, не меншою мірою це стосується і групової «уяви та волі» - чи це йдеться про відносно невелику громаду людей, скажімо громаду села чи міста, чи спільноту, яка об’єднана у політичний народ, політичну націю. Можна піти і далі – і говорити про «уяву та волю» всіх європейців, які на наших очах творять нову реальність – об’єднану Європу.

І тут теж ми бачимо і успіхи, і поразки, і кидання з боку в бік. Бо і спільнотам часом бракує як не уяви, то волі. Щасливе поєднання першого і другого трапляється, але воно не обов’язкове. Ба, більше, і здатність уявити собі майбутнє, спланувати його і здатність  та воля його реалізовувати не є раз і назавжди даними тій чи іншій спільноті. Спільнотам теж трапляються часи їхньої слабкості, і вони впадають в меланхолію, нічого не прагнуть, підміняють великі мрії партикулярними простацькими чи спрощеними планами, втікають у дрібне та егоїстичне, як от сьогоднішні британці з їхнім смішним острівним ізоляціонізмом. А інколи пустопорожньо марять, як от совєтський народ з його маренням про побудову комунізму чи німецький з його маренням про тисячолітній німецький райх.

Ці коливання ми можемо спостерігати і зараз.

Перелом тисячоліть був часом фонтанування уяви та волі на Європейському континенті, народи Європи уявили собі своє спільне майбутнє, план спільного майбутнього і мали волю, щоб його реалізовувати. І з їхньої «уяви та волі» постав Європейський союз як територія миру та процвітання. Однак, через двадцять років ми знову бачимо кризу «уяви та волі», про що свідчить Брексіт, спроби здійснення Фрексіту, ренесанс смішних місцевих націоналізмів.

І не у всьому винен Путін – він лише користується слабкістю «уяви та волі» європейців.

Не менший брак «уяви» демонструє російський народ. Так, воля у нього є, якщо він погоджується століттями терпіти свої злидні, – то во ім’я побудови комунізму, то во ім’я відновлення якоїсь ефемерної «імперської величі». Як бачимо, у російського народу не вистачило уяви уявити себе в колі мирних і процвітаючих народів світу, не вистачило уяви спланувати своє дружнє і партнерське співіснування і з ЄС, і з США та рештою світу. Не вистачило широти душі справді дружньо відноситися до України. Це душевна убогість. Він повернувся до старих імперських парадигм – почав марити, мріяти, планувати повернення до минулого – жити з головою повернутою назад. І це неміч не лише його еліт, які мали б запропонувати своєму народові якісь інші плани, інші мрії, але й народу, який згодився йти у нікуди. На жаль результатами такої немочі скористалися нікчеми, які ведуть його у прірву.

Найбільш промінентною ілюстрацією реалізації «уяви» є реалізація «американської мрії» отців-зачинателів США, ці люди  ще у XVIII сторіччі спочатку уявили собі зовсім нове, братське суспільство, а потім, силою своєї волі та братерства реалізували його. Чи повністю справдилися їхні мрії? Звісно, що ні. Однак, в цілому – так.

А що ж ми, українці, як спільнота? Не хочу бути ура-патріотом, але, здається, нам теж з перемінним успіхом майже все вдається. Здається, що наша мрія, чи план, якщо хочете, все чіткіше кристалізується. Причому, якщо дивитися з історичної (не людської) перспективи, то надзвичайно швидко. Так, інколи його окреслюють банально – членство у ЄС та НАТО. Дуже сухо все це звучить. Однак, ця сухість реалізується у той стиль життя, який ми бачимо за кордоном ЄС – і цей стиль життя зовсім не сухий. Отож, з «уявою» у нас, здається, на разі все у порядку.

А що з «волею»? Сьогодні ми на п’ятому році війни. Ми перейшли через три революції – Революцію на граніті, Помаранчеву революцію, Революцію гідності. Крок по кроку, через такі сухі речі як безвіз чи асоціацію з ЄС ми прямуємо до реалізації своєї «уяви». Останнім крещендо стало створення Православної Церкви України, А перед тим було воскресіння Української Греко-Католицької Церкви. Отож, і з «волею» у нас, здається, на разі все у порядку.

З чим всіх нас і вітаю.

21 грудня 2018 Львів

Лаудація виголошена Олегом Яськівим при нагородженні Орденом "За інтелектуальну відвагу" Йосифа Зісельса

У нашу інформаційну еру, коли довіра до живого слова слабшає швидше, ніж встигають оновлюватися версії смартфонів, я спробував знайти інформацію про нашого номінанта в нетрях швидкого інтернету. Шукав українською і російською мовами. Те, що знайшов у російській Вікіпедії, вражає тенденційністю, маніпулюванням і агресивною манерою подачі матеріалу. В українській версії – дарма що коротшій – зовсім інші інтонації та акценти, які дозволяють фактам, а не інтерпретаціям, говорити з читачем. Але ж в обох випадках йдеться про одну людину, біографія якої має цілком однозначні віхи: закінчена вища освіта, служба в армії, співпраця з підпільними рухами, виключення з комсомолу, вступ в Українську Гельсінську спілку, перший арешт за, цитую, «наклепницькі антирадянські вигадки», другий арешт, створення та співголовування у Конференції єврейських організацій і общин (ВААД) спочатку СРСР, а згодом України, співорганізація Народного Руху України, робота у міжнародних єврейських об’єднаннях та у конгресі національних громад України. І далі три крапки, тому що продовження буде, адже ця людина є поруч з нами, ця людина продовжує служити суспільству.

Якимось змертвілим холодом майже буквально віє з російського тексту, який, не маючи що додати або ж прибрати, розтинає педантичну правду фактів маніпулятивним скальпелем цитат та ярликів. Наскільки ж це дисонує з формулюванням, у якому Капітула журналу «Ї» намагалася змалювати портрет Людини, портрет Йосифа Зісельса: «За відважне і послідовне обстоювання гідності людини і народу, за наполегливу працю у розбудові платформи миру і взаєморозуміння в Україні та світі».

Так, друзі. Ми живемо у темні часи. Значно темніші, ніж у часи Черчилля чи Хлодвіга. Причиною є не падіння метеорита чи цивілізаційні катаклізми, і не термінологічні виверти істориків або ж похмура уява авторів фентезі. Причиною є інформація, яка випереджає правду. Реляційність новин, яка змінює стрілу часу.

У темні часи обрій надій розтирається немов рукавом невдоволеного художника, скорочуючи горизонт мрій.

Хтось називає наш час періодом пост-правди. Мені не зовсім комфортне таке визначення, тому що воно передбачає, ніби раніше правда була цінністю, хоча це не так. У мене є відчуття, ніби ми, щойно виборсавшись з двополюсності двадцятого сторіччя, загрузли у плюралізмі правд. Майже квантова невизначеність істин спотворює цінності, породжуючи хіба що їхні ілюзії та метастази духовних та філософських рефлексій.

Ідеологія, немов привид з минулого, повернулась під виглядом комбінаторики новин, у формі нового явища, яке можемо назвати «ідеологією неправди». Ми вже майже повірили, що нетерпимість залишилась на старих афішах кінофільмів Гріффіта або ж у протоколах Нюрнберзького процесу. А натомість вона відродилась у реваншизмі імперії, побудованої на неправді.

Лише там місце «ідеології неправди». Лише там, поміж марень ядерно-мілітарного покруча, вона отримує енергію для своєї сили. Але з вітром коротких новин, потоками цифрових неверифікованих текстів її закидає у наш світ. Адже для неправди неможливо побудувати фізичні кордони, паркани з колючого дроту, та навіть протитанкові рови не зупинять її. Непроникливим для неї може бути лише суспільство, побудоване на засадах духовних цінностей.

Я не вірю у множинність правд, бо вона породжує неправду. Як не вірю у вічну війну, бо бажання вбивати – це похідна від неправди. Зате вірю у непочаті діалоги. У лінь на роздуми. У невміння слухати. У небажання віднайти точку фокусу. Щоб побачити не «наймита» міфічних бандерівців, а друга українців. Не звичного консюмериста, який пропалює своє життя від вогнів земних скарбів, а смиренну людину, життєвим компасом для якої був потяг до правди.

Найстрашніше те, що колись люди воювали за худобу, за золото, за владу, за ресурси. Ще зовсім недавно, у червоно-коричневу добу, – за ідеологію. Тепер же воюють за правду. Яка стала товаром: тією ж худобою, золотом, владою, ресурсами, ідеологією. Але перестала бути правдою. Правдою зустрічі. Правдою порозуміння. Правдою прийняття.

Так само як без настрою на кохання ніколи не зустрінеш справжньої любові, так і без настрою на правду ніколи не проявиться духовна сутність людини. Йосиф Зісельс сам найкраще сказав правду про себе: «Потяг до правди і справедливості та співчуття до тих, хто потерпає, оце було моє».

Оце останнє – співчуття до тих, хто потерпає, – нездатність розділити це відчуття у всіх формах релігійного дискурсу – і штовхає наших опонентів у гріх неправди.

Про Йосифа Зісельса сказано багато добрих слів від людей, які знають вагу власного слова і пам’ятають про силу вчинків свого побратима. Для нашого героя слово – це аргумент, а вчинки – це функція, два взаємопов’язані компоненти, якими описується біографія людини.

Адже це феноменально – хотіти незалежності для народу, який сам ще цілком не усвідомлював її. Мріяти про близьке політичне переродження у системі, яка закладалася надовго. Перебуваючи у дуже різній насправді спільноті дисидентів – зробити ціннісний вибір не на користь імперських в’язнів, а піти ще складнішою дорогою і стати на боці національних дисидентів, до того ж ще й не рідних етнічно.

Це переконливо – обґрунтувати необхідність і можливість духовного переродження людини прикладом власної еволюції. Я довго, майже все своє свідоме життя, шукав українських євреїв. Будучи сформованим як особистість значною мірою діячами культури і науки єврейського походження, був переконаний, що українці здобудуть більше, коли з ними поряд будуть євреї. Йосиф Зісельс довів на власному прикладі можливість перетворення радянського єврея на українського, тим самим усталивши один з феноменів українізації, яка, на відміну від аналогічних процесів імперських народів, полягає у просвітленні людини, додаванні до самоідентифікації ще й близькості іншого, на відміну від поглинання у мороці забуття.

Орден Капітули журналу «Ї», який уже майже двадцять років зміцнює інтелектуальне середовище України, називається «За інтелектуальну відвагу», і впевнений, що він стане достойним відображенням біографії Йосифа Зісельса, разом з Премією Свободи (США), Орденами «За заслуги» ІІІ ступеня, «За мужність» І ступеня та Jewish Destiny Award. Адже, нагадаю, що цей Орден вручають за обстоювання гідності та працю задля взаєморозуміння – ключові цінності як для окремої людини, так і для цілого нашого народу.

Шановне товариство! Для мене сьогоднішній вечір має ще й особистісну інтонацію, і не тільки через особливий сентимент до фізиків у громадсько-політичному житті. І не тільки через діалог поколінь – який ми сьогодні ведемо з нашим номінантом, адже у рік, коли Йосифа Зісельса виключили з комсомолу, я лише народився. Для мене це направду зустріч через роки. Пригадую, як колись, на схилі Радянського Союзу, ми – старшокласники, щойно створивши таємну антирадянську організацію, боязко оглядались у закритому інформаційно та й ментально просторі, шукаючи персональні приклади опору. Ми здогадувались, що такі люди є, хоча й не знали, як їх знайти. Тоді ми хотіли дотягнутись до рук тих, хто вже пройшов те, до чого ми щойно готувались. І якщо в той час нам уявлялась по-юнацьки романтичною дорога на заслання, яка нас мала би чекати, то зараз чітко усвідомлюємо, що найнебезпечнішою є дорога правди серед лабіринту неправд.

Тоді вам було складніше, неспівмірно складніше. Бути першими, майже самотніми голосами серед пустки порожніх людей. Але ви вижили. Ви мультиплікувались до когорти однодумців. І завдяки цьому, а може, й Господній ласці, ще сьогодні залишаєтесь в авангарді оборони правди.

І найважливіше для мене, для нас у цю хвилину те, що до вашої руки ще можна дотягнутись. Щоб потиснути. Із захопленням. Із вдячністю…

Дякую!

21 12 2018