14 грудня 2019
Львів, Палац Потоцьких

14 грудня 2019 року Капітула Незалежного культурологічного часопису Ї традиційно провела церемонію вручення своїх відзнак.

Цьогоріч Орден «За інтелектуальну відвагу» зробили честь прийняти:
 
літературознавиця, завідувачку відділу теорії літератури Інституту літератури імені Шевченка НАН України
Тамара Гундорова,

професор Гданського університету, головний редактор видавництва "Слово, Образ, Територія"
Станіслав Росєк

та художник, директор Одеського художнього музею
Олександр Ройтбурд.

 
Тарас Возняк

Промова на Межу року 2019

Підспудно мене все життя дратує якась невпорядкованість. Все, що лежить не на своєму місці, не паралельно чи перпендикулярно. Очевидно, ви розумієте, про що йдеться, – бо це стосується і «шпаківень» на класицистичних чи сецесійних фасадах наших будинків, і підв’язаних шнурочками брам. Але теж і ромсько-молдовського стилю наших новобудів – з апотеозом у селі Біла Церква на Закарпатті та Мамаївцях на Буковині. А також і про такий самий ромсько-молдовський стиль одягу, сучасних інтер’єрів, одним словом – всього, що стилізує наше теперішнє життя. Але чи тільки про здичавіле амазонське бароко йдеться, чи тільки про естетичний прояв нашого українського буття?

Останнім часом із зацікавленням ентомолога спостерігаю за бароковістю всього нашого життя у всіх його вимірах: від чудернацької політичної траєкторії нашого народу – і не про синусоїдоподібність його останніх трьох десятиліть мова, а й про Руїну часів козаччини, і про «трикутник смерті» часів визвольних змагань, і Голодомор чи голодомори… Не менш бароковою є й моральна складова нашого українського буття. Наша етика феєрична. Найблискучіших проявів вона набула останнім часом. Такого блискучого цинізму ще не знала людська історія – якщо не брати до уваги фантазмів Джорджа Орвелла (George Orwell, 1903–1950) та йому подібних, звісно.

І на певному етапі моїх ентомологічних досліджень я зрозумів: все-таки є розв’язок одвічної філософської проблеми, що ж є первинним – естетичне чи етичне.

Бо ж є два підходи. Свого часу філософствуючі естети на кшталт Вільяма Морріса (William Morris, 1834–1896) наполягали на тому, що коли дитина зростатиме в естетизованому (хоча що це?) середовищі... Ну от в стилізованому в сецесійний стиль місті – «місті ідеальному», сказав би кілька століть до того Вінченцо Скамоцці (Vincenzo Scamozzi, 1548–1616). Ба, більше – Скамоцці навіть вдалося побудувати ідеальне місто неподалік Венеції на межі з Альпами – Пальма Нуова. А у 1612 році Скамоцці на замовлення князя Христофора Збаразького (біля 1580–1627) створив проєкт замку у Збаражі. І що? Давно бували у Збаражі? Як там з етикою та естетикою? Як виявилося – ніяк. Так само, як і в стилізованому завдяки сецесійним віянням Львові – як тут з етикою та естетикою? Феєричною відповіддю є ринок "Південний" у Львові і маса таких самих генераторів несмаку по всій країні.

Є, правда, й інший підхід. От давайте виправимо людські стосунки, людську природу – і вона сама собою естетизує довкілля, в якому облаштовуватиметься людина. А це не лише помешкання чи міста, а й усе довкілля з усіма його екологічними аспектами. Цей «світлий шлях» накреслив ще Платон (Πλάτων, 427–347 або 348 до н. е.) у своїй книзі «Держава». Однак саме ця книга і стала фундаментом для комуністичних (в їхньому совєтському, китайському та кхмерському виконанні) та нацистського проєктів. Естетизація по-комуністичному та по-нацистськи потребувала великого прибирання людського «сміття»… Отож, і тут тупик. Не до кінця. «Етизація» людських стосунків у комуністичному чи нацистському виконанні все ж була перверсією – насильницькою дією.

А як направити стосунки у наших оскаженілих суспільствах, не вдаючись аж до такого примусу та насильства?

Тут теж було запропоновано два шляхи.

Або через апеляцію до сумління – це шлях, яким пропонують іти всі релігійні авторитети. Це шлях Христа. Однак чи спрацював він після двох тисяч років апеляції до людського сумління? Російський ваґнерівець так само щиро відрубує лопатою голову сирійському полоненому, як і в часи Навуходоносора (Набу-кудуррі-уцур, 605-562 до н. е). Що змінилося?

Або з допомогою ненав’язливих регуляцій, які назагал можна окреслити як дотримання формальних законів. Це шлях Конфуція (孔子, Кун-цзи, 551–479 до н. е). Є поєднання цих обох шляхів – це шлях Будди (गौतम बुद्ध, Сіддгартха Ґаутама, 563–483 до н. е.).

Але це все часи давні. Ми ж живемо зовсім не в конфуціанських чи давньоєврейських реаліях. Наш час – час кризи. Причому як кризи на світовому рівні – бо попри те, що чемненько чеберяємо з кошичками до церков в належний час, з сумлінням у нас стосунки не такі добрі, як там от вже дві тисячі років проголошують. Світ кращає дуже повільно. Тай справжньої віри, а не чеберяння, не більшає… Ніцше (Friedrich Wilhelm Nietzsche, 1944–1900), як завжди провокативно, окреслив цю кризу жорсткою формулою «Бог помер» – «Gott ist tot» («Весела наука», 1881–1882).

Що залишається? Як на мене, то правила взаємного толерування. Найкраще вони кодифіковані в англо-саксонській традиції – з її правом у тому числі. І тримається вона не стільки на містиці протестантської віри, скільки на логіці, де немає місця на барокові рокайлі, де так є так, а ні є ні, де чорне є чорним, а біле – білим. Натомість у нас усе кучеряво: неначе й так, але ж ні; неначе ж ні, але ж так хочеться, щоб так. Тому так – це ні, тому ні – це так. Тому стіна неначе й рівна, хоча хто б то придивлявся – все відносне і залежить, чи стосується мене особисто, чи когось іншого. А ж товчуть вже дві тисячі років: «Ваше ж слово хай буде: так – так, ні – ні. А що більше над це, то те від лукавого» (Мт. 5:37).

А тому ми й маскуємо цю барокову релятивність, як можемо, ромсько-молдовським бароко. І діточок своїх вчимо. Тому таким позбавленим смаку навіть візуально є потоки натовпів, що плинуть вулицями наших міст. Тому такою бароковою була, є і буде доля нашого наївного народу. Він у своїй святій простоті хоче перехитрити не те що Бога, але й логіку. І на те немає ради от уже тисячу років. Можливо, у цьому теж щось є. Бо ж він ще є.

Тому і в іронічному сенсі, у якому я написав цю фрашку-провокацію, і в поважному сенсі ми, український народ, є породженням Бароко. Озирніться назад – і для вас це стане очевидним. Згадайте наші жупани та наших гетьманів… Але що таке Бароко? Чи не є це спробою перехитрити не те що Бога, а й логіку, і не дати простої і зрозумілої відповіді на остаточні запитання, на які свого часу дали відповіді інші народи, які пройшли чи через горнило протестантської революції, чи через буддійське осягнення, чи хоча б через конфуціанське впорядкування? Ми ж, перебуваючи на далеких марґінесах цієї світотворчої дискусії, здебільшого ухилялися від прямих відповідей, прикривалися рядниною своєї «правильної» ортодоксії. Найбільше, що перейняли, – то це барокове покривальце, яким гордимося до сьогодні.

Однак наша бароковість є не тільки тим, що відрізняє нас від зовсім уже позаконтекстних (у європейському сенсі слова) московитів, а й величезною неусвідомленою проблемою. Саме завдяки цій бароковості ми так і не можемо вийти на якийсь прямий манівець. Саме завдяки цій бароковості ми крутимося рокайлями історії, пробуючи здурити і себе, і світ. Чого варте наше двічі народження Спасителя і двічі його розпинання… У цьому всі ми… Однак світ не здуриш. Він все ж знайшов собі за опору хоч сяку-таку логіку й однозначність.

Ми ж усе хочемо якось пропетляти, закосити, прошлангувати від своєї долі – не даремно вдаємося до такої новомови. Чи вдасться – вам вирішувати.

А на сьогодні, як я й іронізував, в Україні тріумфує ринок "Південний", і церквицю на ньому збудували – чим не вертеп, різдвяний вертеп.

Отож, зі Святами тебе, мій бароковий народе!

14 грудня 2019, Львів

Лаудація виголошена Мареком Вільчинським при нагородженні Орденом "За інтелектуальну відвагу" Станіслава Росєка

Шановні пані та панове! Високоповажна Капітуло Ордену «За Інтелектуальну відвагу» часопису «Ї»! Шановний пане редакторе! Шановні лауреати!

Сьогодні мені випала незаслужена честь виголосити лаудацію для професора Станіслава Росєка, одного з цьогорічних лауреатів відомої львівської нагороди за інтелектуальну відвагу, що надається Капітулою поважних авторитетів, згуртованих навколо часопису «Ї», сама назва якого не залишає сумнівів у тому, що це українське видання.  

Професор Росєк – це польський літературозначець, редактор повного зібрання творів Бруно Шульца – письменника, що належить як польській і українській, так і світовій культурі загалом. Проте сьогодні ми зібралися в колишньому Палаці Потоцьких, не лише щоби вшанувати його як видавця Шульца. Станіслав Росєк – це оcновоположник, директор і, що найголовніше, невтомний працівник ґданського видавництва «Слово/Образ/Територія», яке постало у 1995 році і до сьогоднішнього дня видало сотні книг польських і закордонних авторів - художніх, філософських, історичних, з мистецтвознавства, етнології, фільмознавства, театрознавства, літературознавства та культурології. Ці книги зі знаком ґданського, а точніше, верхньовжеського, видавця завжди високо цінувалися не лише за зміст, але й за вишукану топографічну форму, свідченням чому є не лише численні нагороди, а й увага читачів, що знають польську, за кордонами Речі Посполитої, зокрема в Україні, Литві, Білорусі, Чехії, Словаччині, Угорщині – без перебільшення, в всій Центрально-Східній Європі.  

У Львові як місті, де на вулиці Підвальній стоїть пам’ятник Івану Федорову – місцевому, хоча й прибулому звідкілясь друкареві і видавцеві, завдяки старанням якого у другій половині XVI століття побачили світ велика літургійна книга «Апостол» та перший східнослов’янський «Буквар», нікого не треба переконувати у важливості місця видавця в культурі. Таких міст, окрім України й Білорусі, де можна знайти пам’ятники Францизкові Скорині, у світі дуже мало.  Наприклад,  на жодній площі Венеції ви не знайдете пам’ятника Альдусу Манутьюсу – напевне, найвизначнішого видавця і друкаря в історії Європи. Ані Париж, ані Амстердам, ані Лондон, ані Аугсбург чи Франкфукт не поставили пам’ятників своїм великим видавцям епохи Ренесансу, таким як Henry i Robert Estienne, William Caxton чи Johann Rynmann. Сталося так тому, що в Західній Європі ніхто не забороняв видавати книги латиною, італійською, французькою, англійською чи німецькою. Інакше, як відомо, було в Україні під російським пануванням, де в 1876 році Емським указом царя Олександра ІІ було заборонено видавати книги на «малороссийском наречии», а з шкільних бібліотек вилучили всі україномовні видання. Тому недивно, шо українці використовували кожну можливість, щоб компенсувати такі втрати. Незважаючи на перешкоди з боку влади, українські видавництва зі змінним успіхом працювали у Львові в часи міжвоєнної Польщі, а в період німецької окупації  у 1942-1943 роках  Українське Видавництво у Львові видало загалом кілька сотень книг галицьких  і наддніпрянських авторів. Під час  радянської окупації тут, як і в Литві, Росії, Східній Німеччині, Чехії та Угорщині, у надзвичай складних умовах діяв «самвидав».  Завдяки зусиллям підпільних видавців і друкарів, які за свою діяльність платили роками тюрем, таборів, підірваним здоров’ям, а іноді й життям, вдалося врятувати від забуття твори заборонених класичних  й еміграційних авторів та донести до читача неоцензуровані тексти закордонних письменників. Завдяки їхнім зусиллям я особисто у сімдесятих і вісімдесятих роках зачитувався ночами творами Мілоша, Герліна-Ґрудзінського, Оруела і Солженіцина. 

 Сьогодні традиції української книговидавничої справи гідно продовжують видавництво НТШ, видавництво часопису «Ї», «Каменяр», «Піраміда», Видавництво «Просвіта», «Астролябія», Видавництво Старого Лева та «Літопис» у Львові, «Дух і Літера» у Києві, «Книги 21» у Чернівцях та «Фоліо» в Харкові. Їм нелегко: треба постійно боротися за дофінансування, латати бюджет, а іноді і просто розраховувати на диво. Може ви не повірите, але у видаництві «Слово/Образ/ Територія», що займає чотири кімнати першого поверху вілли з початку ХХ століття на вулиці  Пнєвського 4 у ґданському Вжещі ситуація дуже схожа. Головною турботою Станіслава Росєка було й залишається фінансове виживання видавництва. В епоху панування попкультури та стадності мислення як бездумної орієнтації на модні тренди, що останнім часом болісно переживають і українці, і поляки, саме існування такого видавництва суперечить духові часу і є виявом інтелектуальної відваги.  

Шановні пані та панове! Добре пам’ятаю захоплення й трепет, коли у 1995 і 1996 роках мені несподівано потрапили до рук дві книги - Mistycy, spirytualiści i alchemicy niemieccy XVI wieku Alexandra Koyre та Oko i umysł. Szkice o malarstwie Maurice’a Merleau-Ponty. Сьогодні це вже антикварні «білі ворони», за які треба заплатити грубі гроші. Після 1956 року в Польщі вийшло чимало перекладів із західних мов, котрі, як розповідали мені мої друзі з України, Литви та Білорусі, читали також і в їхніх країнах. Це були  Kafka, Faulkner, Hemingway, Sartre, Beckett, Ionesco, Proust, Broch i Musil. Проте перекладів праць з гуманітарних наук виходило значне менше: сенсацією була підбірка праць Еліаде чи Пановського. Лише по знайомству можна було дістати в книгарні видані в 1977 році вибрані есе Martina Heideggera, цитати з яких несподівано з’явилися у більшості літературних рецензій, що публікувалися в часописах. Саме тому книги, які видає «Слово/Образ/Територія», викликали і продовжують викликати  змішану реакцію – радість й недовіру. Невже? Хіба це можливо? Неймовірно! Нарешті! До невеликої групи польських читачів, що протистоять натиску оточуючого світу, але також їхніх однодумців в інших країнах Центрально-Східної Європи, а особливо Україні, потрапляли і продовжують потрапляти праці Michela Foucault, Jacquesa Derridy, Gillesa Deleuze’a, Gastona Bachelarda, Georgesa Bataille’a, Rolanda Barthesa, Gerarda Genette’a, Alberta Beguin, Jeana Starobinskiego, Jeana-Luca Nancy, Michela Leirisa, Hanny Arendt, Aby Warburga, Hansa Beltinga, Georgesa Didi-Hubermana… Я чекав на багато з цих книг нетерпляче, схвильований видавничою обіцянкою, що вони з’являться «незабаром».  Іноді здавалося, що це «незабаром» триває вічно, проте чекання завжди завершувалося добре.

В одному ряді з автором, перекладачем, а іноді навіть книгарем, який знімає з полиці і вручає нам, щасливим, примірник довгоочікуваної книги, скромно стоїть видавець і автор типографічного оформлення, обкладинки та супер обкладинки. Станіслав Росєк часто виконує і цю роль, хоча скромно приховує своє ім’я під псевдонімом. Тому нехай сьогодні, тут, у залах Львівської картинної галереї, вийде у перший ряд по-справжньому відважний видавець з Верхнього Вжеща й інтелектуал-ризикант. Зрештою, саме завдяки йому до нас потрапили книги, на яких багато хто з нас виховувався. Без нього ми, очевидно, були би інтелектуально вбогішими, позбавленими нахнення для власної роботи та стимулів для уяви. Дозвольте, пані та панове, подякувати Лауреатові від імені польських та українських читачів, а також читачів з усіх куточків Європи. Dziękuję Ci, Staszku, za te wszystkie wspaniałe książki najserdeczniej!

Дивiться фоторепортаж із святкової церемонії