18 грудня 2020
Львів, Палац Потоцьких

18 грудня 2020 року Капітула Незалежного культурологічного часопису Ї традиційно провела церемонію вручення своїх відзнак.

Цьогоріч Орден «За інтелектуальну відвагу» зробили честь прийняти:
 

дисидент, філософ і громадський діяч Роман Кісь за відважний пошук сенсів та формулювання сутнісних смислів (посмертно);

редактор інтернет-видання «Збруч» Орест Друль за гідну поставу, плекання інтелектуальних дискурсів та розвиток площадок для їхньої екзистенції;

громадський діяч Хосе Турчик за гідну громадянську поставу, активне волонтерство та підтримку українського війська.
 

 
Тарас Возняк

Промова на Межу року 2020

Дорогі Брати та Сестри,

Завершується Жаский 2020 рік. Всі ми, все людство опинилися в ситуації, яка, здавалося б, у наш час, в інформаційну епоху, епоху 3D-технологій та віртуальних світів, і навіть іPhone 12 (!), є неможливою. Ми розпочали цей рік, в надіях молодого Бетовена, 250 річницю якого відзначаємо цього трагічного року. Так - прогресу! Так - майбутньому! Так - рвучкому і все долаючому Наполеону! – його «Героїчній» симфонії! Зрештою, так - іPhone 12 Max!

Однак вже на переломі зими та весни обрив, злам, біль і розверзання безодень… Італія, Іспанія, COVID -19… Хоча ми й були ще дітьми, практично богами, бо так до кінця не погоджувалися з банальністю з банальностей – що ми просто люди, що ми не безсмертні, що попереду нас чекає Безодня…

А завершуємо рік під все очевидніше мотто траурного маршу… все того ж Бетовена - з все тієї ж «Героїчної»…

Але що це означає для нашого грона людей вільних і доброї слави, які збираються щороку у цій залі? Який висновок ми можемо зробити з тих наук, з тих втрат, якими нас вдарив цей Жаский Рік? Навчитися сумувати? Так, бо втрати великі.

Але не тільки. Як люди, які не лише відчувають, але й рефлектують, цього жаского року ми отримали шанс знову стати людьми. Дивно звучить – правда ж. Але про що йдеться – а йдеться про те, що цей Жаский Рік нас повернув на своє місце - перед Воротами, Воротами, яких у профанному світі називають Воротами Смерті, Воротами за якими немає Вороття. Ще нещодавно ми про ці ворота не думали. Нам здавалося, що ми вічні. Людству здавалося… бо ж іPhone 12 Max!

А тут таке… Хтось повернувся до віри в те, що за ними щось є. Хтось відважився йти в Нікуди. Хтось розривається між Надією і Відчаєм. Можемо потішитися і позаздрити першим. Слід віддати шану відвазі других. І хіба поспівчувати третім – люди ж бо...

Цього Жаского Року проникливіші з нас нарешті вловили різницю між нашими людськими Страхами, які ми можемо подолати, і жахенністю Жаху, якого жодній людині подолати не вдалося. Крім одного…

Всіх нас цей пекельний рік жорстко, брутально, як кошенят, повернув до самих себе – до нашої правдивої сутності як тростин скінченних та минущих. Бо ж ще недавно ми гонористо гадали, що все можемо, що Смерть, Біль і Втрата – це смішні реалії догаджетової ери, до іPhone 12 Max! Ми ж одним кліком можемо трансформуватись після будь-яких катаклізмів і матеріалізуватися на иншому рівні, иншому житті, що життя – це така гра і ніщо инше... суцільна гра…, що її можна купити в online…, а воно не гра – а як у старого і глухого до всього профанного, окрім музики Небесних Сфер Бетовена – це стояння перед отхланню Жаского. Жаского, бо не знаного – того, чого ми, Смертні, ніколи не пізнаємо.

І весь цей Жах у всьому тому, чим він є, відкрився нам цього року. Так, ми всіма силами пробували зігнорувати його однозначними посилами, впадали в ідіотизми трампізмів та инших дуркувань. Так, спочатку ми ще пробували блазнювати. Але все натужніше і натужніше. Блазенський грим стікав разом зі сльозами по наших щоках. І розпач почав світити чи не в кожних других очах. А, може, не розпач, а Знання, Знання жаске і холодне…

То що ж далі? А далі будемо жити, жити як люди, які Знають, як люди, яких цей Жаский Рік за волосся виволік на Путівець, яким і має правувати людина. Иншого Путівця для неї немає. Так само, як і віртуальної, не з крові і поту, не з болю і надії людини немає і бути не може. Є просто люди. що заблудилися у тумані.

Цей Жаский Рік повернув нам нас самих. І тепер робім з тим, що хочемо. Однак сховатися від самих себе, після цього року буде важко. Науки його жорстокі, проте невідворотні. Тому, будьмо вдячні йому, цьому Жаскому Року, хоча б за це. І не сподівайтеся, що він закінчиться… він і є нашим Життям…

18 грудня 2020 року, Львів

Лавдація на Хосе Турчика з нагоди отримання ним відзнаки Капітули «Ї» «За добру справу». Автор лавдації Мирослав Маринович

Людина, яку я маю честь вам представити, не помічена на радарах людської слави. Це часто стається з тими, хто не кориться владоможцям і не мовчить, коли стає свідком якихось зловживань. На шляху Хосе Турчика таких зловмисників було чимало, і для них він незручний.

Але я певен, що на небесних радарах його давно вже зафіксували як натхненного і скромного доброчинця, який віддавна робить добрі справи просто тому, що цього вимагає його душа.

Кажу це з висоти свого багаторічного досвіду, бо знаю Хосе Турчика копу літ – ми вчилися разом в одній школі у Дрогобичі, хоч він і був на два класи старший. Йому, тоді недавньому репатріанту з Аргентини, важко було адаптовуватися до незнаного світу. Але допомагало те, що супроводжує кожного юнака-аргентинця: футбол. Згодом учитель фізкультури, Хосе натхненно працював задля розвитку спорту в Дрогобичі.

А коли мене відзначили титулом «особливо небезпечного державного злочинця» й запроторили за ґрати, Хосе не відцурався моїх рідних, на відміну від багатьох наших знайомих, що, побачивши їх на вулиці, переходили на інший бік. І Мати моя, і сестра Надійка не раз вдячно згадували цього нашого друга, який ненав’язливо, але незмінно надавав їм свою посильну допомогу.

В час незалежності цей чоловік просто бурлить новими цікавими проєктами. Згадаю тут лише ті, які він реалізував останнім часом, оскільки саме за них Хосе отримує сьогодні відзнаку «За добру справу». Всі вони так чи інакше пов’язані з селом Довге Гірське, що на Дрогобиччині, в якому Хосе проводить свій час чи не частіше, ніж у рідному Дрогобичі. І для цього села він давно вже став благодійником.

Чи не найславнішою є його ініціатива перейменувати гору Коньову в тому селі на гору Небесної Сотні. Після невтомних його старань і переконування усіх можливих інстанцій таке рішення було затверджено офіційно. Той самий Хосе організовував спершу імпровізовану Хресну дорогу на гору Небесної Сотні, на якій з його ініціативи низка доброчинців збудувала пам’ятні каплиці. А згодом Хосе переконав нового пароха цього села взяти цю Хресну дорогу під свою опіку. Тепер  на гору Небесної Сотні часто приїжджають звідусіль молодіжні групи, щоб здійснити молитовну ходу по вже наполовину забудованій каплицями дорозі.

З ініціативи Хосе Турчика і завдяки його старанням у Довгому створено музей художника й іконописця Корнила Устияновича, який і похований у цьому селі. Періодично Хосе віддає свою сільську оселю для проведення пленерів українських художників, які малюють краєвиди цього дивовижно красивого карпатського села.

Вражає ще одна ініціатива Хосе Турчика. З початку військової агресії Росії проти України він загорівся бажанням зробити щось добре для Українського війська. Врешті-решт завдяки його старанням у горах поблизу села Довге створено полігон для вишколу українських снайперів. Хосе заохотив активних мешканців села заопікуватися нашими воїнами, і з тих пір снайпери не лише тренуються, а й проходять у селі таку важливу для них психологічну реабілітацію і навіть курс патріотичного виховання.

Важливо зрозуміти: здійснення всіх цих проєктів вимагало невтомних зусиль. Адже наша бюрократична система надзвичайно інертна й усіляко опирається змінам. Деякі проєкти Хосе поки що не вдається реалізувати, як-от відбудову в Дрогобичі пам’ятника Лицарю, що стояв у місті ще в австрійські часи, або кілька проєктів з економічної модернізації згаданого села Довге. Так що в голові цього невтомного чоловіка є ще чимало цікавих проєктів, аби лише Бог послав здоров’я їх усіх здійснити.

Отож я дуже вдячний капітулі журналу «Ї» за те, що вона зазирнула поза високі мури нашого Львова й помітила та вшанувала цю ентузіастичну діяльність людини, яка за свою працю нагород ніколи не очікувала.

Мирослав Маринович

18 грудня 2020 року

Лавдація на честь номінанта Ордену «За інтелектуальну відвагу» Капітули журналу «Ї» Ореста Друля. Промова Олега Яськіва

Високодостойний номінанте, шановні пані та панове!

Чи звернули ви увагу, що кожне місто має свій профіль, який неповторно проявляється на старовинних гравюрах, сучасних фотографіях, емблемах та гербах? Так само і кожна людина, безумовно, має свій неповторний профіль. Йдеться мені, звісно, не стільки про архітектурні, ландшафтні чи фізіономічні контури портретів, скільки про складнішу гармонію, а саме когерентне припасування Людини до Міста. А така містогенічність не успадковується від місця народження автоматично, вона стає результатом незчисленних операцій розпізнавання «свій-чужий».

Я можу достатньо легко уявити себе без мого улюбленого Львова, як і багатьох своїх друзів, в тому числі тут присутніх. Я міг би жити так само помірно щасливо і в українському степу, на тропічному острові, в американській прерії чи у сибірській тайзі. І Львів відносно безболісно переживе випаровування зі своєї міцної пам’яті імена тисяч достойників. Проте мені важко уявити Львів без Ореста Друля. І думаю, що й Оресту важко уявляти себе без його Міста. Для нього місто завжди було з великої літери. З такої ж великої як і Україна. І якщо для окремих людей й існує унікальна точка кріплення до світу, то для Ореста Друля такою точкою є, безумовно, Львів.

З цієї точки, з цього місця, з цього Міста він досліджує світ. Під своє місто він форматує державу, в якій живе. Така позиція, очевидно, є екзистенційно незбалансованою, тому що Львів і досі залишається на маргінесі світоглядної і ціннісної медіани України. Можливо, така позиція ніколи не стане домінантою для цілої країни. Але вона рівно ніколи не стане точкою зародження незворотної тріщини, яка її розділить.

Орест Друль має дар аналітичного погляду на явища невпорядкованого характеру, якими є суспільні, політичні, національні та культурі процеси. Він так само щиро вірить у холодні цифри, як і довіряє теплим відчуттям. Тому Орест Друль був завжди більше, ніж журналіст, більше ніж публіцист, більше ніж політолог. Таких людей складно спіймати у тенета якогось фаху. Це рідкісне поєднання, проте не унікальне і навіть Львів назбирає добру когорту таких людей. Що є унікальним в Оресті, так це незнищенне бажання співтворити інтелектуальні середовища, які б ставали осередками світоглядної та ціннісної експертизи суспільних процесів; виходити на велику воду глобального світу з глибоко осмисленим досвідом свого міста. Тому Зарваницька ініціатива, Унівська група, Несторівська група – найвагоміші спроби інтелектуалів підсилити свій всеукраїнський голос у європейському хорі сенсів – були органічними для Ореста середовищами, через які він транслював голос свого Міста.

Шлях Ореста Друля властиво в українській незалежній журналістиці розпочався ще під час занепаду радянської епохи, коли про незалежність більшість заледве що мріяли, а одиниці, такі як наш герой, вже поступово її наближали. Спочатку це був самвидавний альманах "Євшан-зілля", а згодом, у сп'янілі від свободи дев'яності – такими стали найбільш резонансні львівські видання "Пост-поступ" та «Поступ». У новітні, не менш розбурхані часи, Орест Друль засновує ще одне ключове для Львова видання "Збруч". Робить це сміливо та навіть зухвало, ламаючи стереотипи української політичної та культурологічної журналістики і пропонуючи читачам, розбещеним недієтичними столичними проектами, регіональний крафтовий продукт, який одразу переростає загальноукраїнський масштаб і стає нематеріальним місцем зустрічі інтелектуалів та митців галицької версії української України. Парадоксально, але його Збруч не розділяє, як це відклалося в історичній пам'яті українців, а навпаки, єднає, долучаючи щораз більше авторів з різних регіонів до творення нової візії країни.

Кардіограму української культури та політики Орест Друль прописує не лише власними текстами і проектами, але розмовами з людьми, які даром свого таланту несуть відповідальність за країну. Їхній перелік – немов станції на шляху до української та європейської України (Гузар, Яковенко, Куронь, Рябчук, Андрухович, Рущишин – лише кілька точок, по яких можна достатньо прецизійно побудувати світоглядну функцію). Впевнений, що він готував ці інтерв'ю не лише задля журналістського інтересу, але й щоби покласти ще кілька цеглин у власну візію України.

Тихий, але влучний, мовчазний, але принциповий Орест Друль настільки зрісся зі Львовом, що сам став його місцем, genius loci. Сама його присутність або ж відсутність на тій чи іншій громадській або культурній події стає критерієм її важливості. І здається, що навіть там, де хотів би, але не може бути присутнім фізично, Орест обов'язково перебуває і що його місце не займає ніхто. Не займає, тому що не може зайняти.

Salve, Оресте! Вітайте нашого номінанта.

Дивiться фоторепортаж із святкової церемонії

Дивiться відео із святкової церемонії