18 грудня 2021
Львів, Палац Потоцьких

18 грудня 2021 року Капітула Незалежного культурологічного часопису Ї традиційно провела церемонію вручення своїх відзнак.

Цьогоріч Орден «За інтелектуальну відвагу» зробили честь прийняти:
 

письменник, доктор медичних наук Юрій Щербак — «за відвагу зазирнути в грізне глобальне майбутнє і за гідну особисту та громадянську поставу»;

політолог, член Міжнародного ПЕН-клубу, дисидент Андрєй Піонтковський — «за відвагу йти супроти імперії зла і за невтомну працю понад бар‘єрами»;

перекладач, літературознавець Петро Рихло — «за повернення імен та смислів, за відвагу долання прірви»;

композитор, кобзар, лідер гурту «Хорея Козацька» Тарас Компаніченко — «за відновлення сенсів, звуків та образів».
 

 
Тарас Возняк

Промова на Межу року 2021

Вы, украинцы, ещё должны объяснить и доказать миру, зачем вы

Оглядаючись на минулий рік, чи й ті тридцять років Української Незалежності, що минули, хотів би разом з вами поміркувати про те, що з усіма нами як спільнотою, а, відповідно, і з кожним з нас діється.

І тут сам себе ловлю на тому, яку словесну формулу я абсолютно симптоматично вживаю для окреслення цього процесу – його я одразу ж окреслив як «те, що зі мною/нами діється» - тобто я одразу ж вдався до пасивної форми дієслова. Не «я дію», «ми діємо», а «зі мною/нами діється». (за яким, як покажу пізніше, ховається - «зі мною/нами діють»). І ця форма дійсно визначає те, що відбувається з нами ось вже тридцять років поспіль – «з нами дійсно діється»… І ми, чи не кожен з нас за цим тільки пасивно спостерігаємо.

Особливо це помітно в так званих «історичних ямах», «історичних заводях», у яку ми впали сьогодні. Суспільство вкотре втекло у розчарування, збайдужіння, заціпеніло. Йому майже байдуже до того, що «діється».

При цьому воно вдає, що все «нормально». Воно вдає, що «не розуміє», що те, що «діється» визначає не лише те, «що є», але й те, «що буде», ба більше – навіть те, «що з нами було» – «як німець … історію нашу нам розкаже». Бо «те, що діється» не може не визначати проекції як минулого, так і майбутнього – таким чином «те, що діється» оправдує, вводить у правду, саме себе. Не даремно ж путін зробив себе чи не найбільш обговорюваним нами «істориком» України…

І знову ж, коли я кажу «суспільство втекло у розчарування, збайдужіння, заціпеніло», то і це не зовсім точно. Точніше було б окреслити цей процес так – «суспільство ввели у стан втечі у розчарування, збайдужіння, заціпеніння». Хто ввів чи що ввело – то инша справа і не предмет цього різдвяного розмірковування. Звісно, є внутрішні і зовнішні як суспільні так і політичні чинники, якими й користуються спритні маніпулятори. І саме ними, тими не залежними від політичних спекулянтів наші внутрішні вади й стають надефективними знаряддями в руках все того ж путіна, і не лише одного путіна.... А тому суспільство раз за разом вкидують то у стимульовані і закономірні гіперочікування, то в гіперрозчарування. А все тому, що саме воно в очікуванні на «халяву» активно «підігрує» цим маніпуляторам.

Однак, до чого призводить той стан анабіозу, який маскуючись відстороненістю від своєї/нашої долі, видає себе за ледь не елітарний цинізм – «а мені/нам все одно». А призводить він до того, що особистість чи спільнота перестає бути творцем своєї долі. Вони просто пливуть по життю, такі собі ледь благородні бодлерівські flaneur’и. Хоча насправді їх просто ведуть, ведуть «нізвідки», бо вони відмовилися від свого минулого, у «нікуди», бо вони не сформували своєї мети. Тому й сьогодення наше, у тих турботах про хліб насушний, насправді зводиться до нікчемності – і у метафізичному сенсі нас просто немає… Нічого, опріч хліба насущного нас не цікавить… Це і є формула нігілізму в який нас загнали…

Маємо знати, що особистість чи спільнота, які відмовляються від активного формування своєї долі, перестають існувати у відповідності зі своєю, а не чиєюсь, правдою/сутністю – у випадку особистості, чи перестають бути «історичними» – у випадку спільноти. Що таке «справжнє, тобто відповідне своїй сутності/правді існування» особистості та «історичне» – з усвідомленим минулим, твореним наживо сьогоденням і спроектованим майбутнім – буття спільноти хай кожен продумає сам для себе.

І у цій нашій нужденній і нікчемній ситуації якось навіть не випадає говорити про те, що вищою формою реалізації як особистості, так і спільноти мало б стати сяганні висот метафізичних – тих, що понад нашими сьогоденними клопотами, тим хлібом насущним. Бо тільки це стремління до осягання мета-фізичних висот єдине і вводить у правду, о-правдує все це наше існування і як особистостей, і як спільноти. Якщо ми не стремітимо до нього, цього понадсвітового, то тоді навіщо існуємо – щоб щороку «заготовлювати», а потім з ледь не релігійним трепетом споживати ту метафізичну бульбу? Навіщо вдосконалювати себе, навіщо єднатися у спільноти як не для того, щоб сягнути чогось вищого, що ще не є у світі, що ми окреслюємо то як майбутнє («бутнє», яке ми матимемо) чи метафізичне (те, що ще є «поза» світом в якому ми живемо).

Але чи це про нас? Про кожного з нас індивідуально, і про нас як українську спільноту? На жаль – ні. Ми борсаємося на межі свого існування і неіснування – і як спільнота, і як особистості.

Ті, хто постійно заганяють нас у безнадію і заціпеніння, зводять наше життя до виживання у його найпростіших формах – до все тієї ж сакраментальної картоплі. Ми не конструюємо новітніх ракет, як Ілон Маск ( Elon Reeve Musk, 1971), не рятуємо планету від глобального потепління, не шукаємо універсальної вакцини від COVID-19, ба гірше, ми не читаємо своїх Сен-Жон Персів (Saint-John Perse, 1887-1975), втілених Творцем світу для нас у Олегові Лишезі (1949-1914)… Ми борсаємося…

Так маються справи. Однак, чи вони повинні матися так? Не думаю. Бо це шлях до зникнення нас як спільноти і до заникання кожного з нас як особистості. В умираючій спільноті і особа реалізуватися не зможе…

Звісно, виглядало б смішним закликати вас/нас кожному стати Ніколою Теслою (Никола Тесла, Nikola Tesla, 1856-1943) чи Альбертом Швайцером (Albert Schweitzer; 1875-1965). Однак завдання взяти долю в свої руки, як на мене, є якнайактуальнішим нашим завданням. І це є не лише завданням для нас персонально і для нас як української спільноти, але й для людства у цілому. Бо більша частина його так само перебуває чи то у тумані, чи то у дурмані, не має ні мети, ні волі, щоб її осягати, а тому й не має долі…

Ми повинні опанувати своєю долею. Ми мусимо стати народом історичним, народом, який творить свою історію.

Але ж не так все похмуро, заперечите ви. І частково матиме рацію. Кілька проблисків історичності українського народу, звісно, було – це всі три наші революції часів Незалежності. Однак це тільки проблиски, спалахи. Долю треба «брати» у руки на стале. І не випускати з рук. Ми ж, як народ значною мірою незрілий, дітвацький, раз за разом випускаємо стерно своєї долі з рук, являємо і собі і світові крайню дитинність. Тому, для того, щоб стати народом історичним, тобто відповідальним за свою долю, терміново потрібно стати народом зрілим – коні Хроноса не чекають на якийсь заблукалий у мряках український народ – таких народів було тисячі і тисячі… І ми нічим не є унікальними. І попри всю трипільську мегаломанію, зрілості ще не сягнули…

Вже не згадуючи того, що нам дуже і дуже далеко до того, щоб остаточно, тобто мета-фізично оправдати (звірити з правдою, привести до правди) своє існування як спільноти… Бо на запитання – а для чого має існувати українство як спільнота посутньої, не дітвацької, відповіді я не чую. Хіба що, тому, що ми такі красиві та співочі… Може комусь з нас цього і достатньо… Але чи достатньо світу, якому ми так і не пояснили «навіщо ми»…

Що такого особливого ми несемо світові і самим собі, що маємо так пильнувати себе як спільноту? Якщо самі собі не дамо відповіді на це запитання, тобто вчинимо щось, що стане посутнім і для нас самих і для світу, то тоді мусимо погодитися з філософською тезою, що «никакой разницы нет» і просто перестати бути самими собою, не чіплятися за те українство… Розчинитися у московському чи англо-саксонському морі… Багато-хто на своєму персональному рівні так і вчинив – дезертирував з українського проекту… Ба, більше, – дезертирували цілі регіони – це теж гірка правда… Не обманюймося карнавальності поставлення істотного запитання «А какая разница?» - це запитання, здивуєтесь, дуже глибоке. Воно зачіпає найглибші сенси існування нас як особистостей, які ми бачимо в єдино можливому українському контексті і нас як спільноти, яку ми теж бачимо як українську. І на це філософське запитання «А какая разница?» ми всі повинні відповісти. І це не жарт… Тому, що ми такі красиві та співочі не пройде… Ми повинні дати світу щось набагато посутніше – маємо задемонструвати буття собою...

Колись Борис Акунін, кинувши оком на мою домашню бібліотеку, яка між иншого складалася з відомих йому книжних серій – в його французькому домі стоять ті самі академічні видання – від 8-томного Шекспіра 1957 року до 5-томного Сервантеса 1961 року – майже бавлячись кинув мені фразу «вы, украинцы, ещё должны объяснить и доказать миру, зачем вы»… Сказано було зичливо… Бо й українського 6-томного Шекспіра 1980-х запримітив… За що я й долив йому нашої паленки…

Виступ Юрія Щербака на церемонії вручення відзнаки Капітули журналу «Ї» «За інтелектуальну відвагу» (Львів, 18 12 2021)

Шановний пане Голово Капітули, шановні члени Капітули, всечесніші отці, шановні пані та панове, дорогі друзі!

Передовсім, хочу скласти щиру подяку за високу нагороду Капітули – цілком несподівану в моїх київських буднях самотності та самозаглиблення.

Нагороду унікальну, яка долучає мене до кола визначних українських і польських творців, носіїв європейських інтелектуальних чеснот.

Стояти в одному ряду з моїми давніми знайомими й однодумцями Богданом Гаврилишиним, Богданом Осадчуком, Йосипом Зіссельсом, В’ячеславом Брюховецьким, Оксаною Пахльовською, Миколою Княжицьким, Іваном Малковичем та іншими яскравими особистостями – це висока для мене честь, підсумкова відзнака всього мого життя.

З вдячністю приймаю цей орден.

Колись, зустрічаючись з іноземцями в ході дипломатичних перемовин, я нерідко жартував.

Казав, що Україна – найбагатша, найщедріша країна в світі, бо має букву Ї, увінчану аж двома крапками.

Проте, якщо без жартів – часопис та Капітула Ї гідно репрезентують інтелектуальне багатство України, її європейське демократичне обличчя.

Дуже непросто зберігати та помножувати ідеали свободи в добу фронтальної атаки новофашизму на демократію, в час шалених змін та викликів у світі, в якому зростають хаос та ентропія.

Нас не може не турбувати погіршення рівня глобальної свободи.

Так, лишень 23 країни ( 8,4% населення світу) є повністю демократичними – і серед них немає США – а 57 країн (36% населення) – авторитарні й диктаторські, серед них – Росія та Китай (Democracy Index 2020, The Economist Intelligence Unit).

Кількість невільних країн за останні роки зросла, рівень свободи, зокрема і в Україні, впав.

Ми, українські інтелектуалісти, повинні увімкнути сирени тривоги на повну гучність, аби почув нас увесь світ: індекс свобод падає, а рівень загрози державному існуванню України зріс сьогодні як ніколи.

Ми опинилися на краю безодні.

Озброєні орди Росії нависають над нашими кордонами.

Путін, сприйнявши позицію президента США Байдена, як виразну слабкість, висуває Україні та Заходу в цілому ультиматум, шукаючи привід для вторгнення.

Головний руйнач європейської системи безпеки, нищитель Будапештського меморандуму, цинічно вимагає гарантій невступу України до НАТО.

Тінь СС-івської провокації 1939-го року в Глівіце (Гляйвітц) надихає кремлівського учня Гітлера. З дня на день можна чекати кривавих виплесків терору, організованих чекістами.

Між тим, внутрішня ситуація в Україні також наближається до катастрофічної.

Згадуються слова французького письменника-авангардиста Фредеріка Бігбедера:

«Королівський блазень потрібен; однак блазень, який стає королем – це апокаліпсис».

Цей апокаліпсис утверджується тепер в Україні.

В той час, коли треба готувати ракетні комплекси, засоби ППО та РЕБ, мобілізувати суспільство на боротьбу, державу струшують великі та дрібні скандали, пов’язані зі злочинною некомпетентністю президента Зеленського, а п’ята колона зрадників не приховує своїх намірів поставити країну на коліна перед ворогом.

Державу атакують зграї авантюристів, невігласів без роду-племені, перекати-поле, охоплених жадобою влади і грошей, та зневагою до українських цінностей.

Тільки сильна воля патріотів може завадити цьому процесу деградації країни, її капітуляції перед Московією.

Пам’ятаймо, що Україна ще досі перебуває під частковою окупацією, і це не лише окупація Криму та частини Донбасу.

Це – окупація совковою ментальністю 25-30 % населення.

Окупація російською мовою.

Окупація зеленою пліснявою тотальної корупції.

Окупація історичним безпам’ятством.

Окупація меншовартістю, плазуванням перед Росією.

Окупація дрібними чварами, честолюбними політичними поділами, українським хуторянським пупо-центризмом.

На тлі загальносвітової кризи лідерства та поширення популізму нам потрібні постаті виміру маршала Пілсудського, чи генерала Маннергейма.

Мустафа Джамілєв, кавалер Ордена «За інтелектуальну відвагу», якось згадав прислів’я: «Влада шакалів закінчується, коли прокидаються леви».

Хто ці леви? Де їх шукати? Коли вони прокинуться?

Вони нам так потрібні…

Шановне товариство!

У ці дні тривоги і сум’яття я пропоную негайно скликати Всеукраїнський конгрес національно-демократичних сил для консолідації всіх патріотів і вироблення стратегії і тактики нашого опору внутрішнім і зовнішнім загрозам існуванню незалежної української держави.

Також, на мою думку, треба провести міжнародну конференцію на тему «Засудження путінізму як вищої стадії російського імперіалізму».

Думаю, що такий конгрес може відбутися у славному місті Лева, в якому звучало пророче слово Івана Франка та митрополита Андрея Шептицького, де живі традиції боротьби ОУН-УПА з окупантами.

Друзі!

Пам’ятаймо, що від нас залежить доля нації і держави, наше майбутнє.

Слава літері «Ї», що стоїть посередні слова Україна!

Слава Україні!

Лавдація на честь номінанта ордена «За інтелектуальну відвагу» Капітули журналу «Ї» Тараса Компаніченка. Прочитав лавдацію Олег Яськів

Спочатку була нота, яка випурхнула несподіваним звуком з уст того, хто захотів розповісти якусь важливу історію або захопливу пригоду так, щоб її краще запам'ятали. Уже потім з тих звуків складуться слова, які об'єднаються у мову, романи, поезії, лаудації. А спочатку був звук, і звук той став гармонією, а гармонія перетворилась на мелодію, а мелодія – на музику, а тоді музика стала душею людини, а душа – її правдою.

Про Тараса Компаніченка потрібно говорити під музику, бажано у протяжному ритмі українських дум. Його образ надається до такої фентезійної (або, якщо хочете, казкової) репрезентації. Ми можемо навіть уявити себе не у стилі black-tie та вечірніх платтях, а у грубому тканому одязі, розташованими півколом довкола кобзаря. І нам, тим, хто тут зібрався, легко це уявити, тому що для нас Україна – це не засіб, а спосіб. І вже зовсім елементарно: не форма, а сутність. Однією з таких сутностей України є музикант, композитор та співак Тарас Компаніченко.

Українська музика у колективній пам'яті людства та й самих українців прописана не класичними формами, як німецька чи італійська, не джазовими стандартами, як американська, а народною піснею. І нехай нашу пісню в інших країнах знають ще недостатньо добре і світ не розрізняє тонкої структури нашого мелосу, проте навіть сприйнята огрубіло своє належне місце у вічності вона уже зайняла. Переконаний, що якщо українці і дали щось вартісного світові, то це народна музика, і що дещо з неї точно заслуговує на визнання культурного надбанням людства. Можливо, це буде козацька музична лірика, яка є емоційним ядром української пісні і яка вслід за поезією Тараса Шевченка сформувала наш емоційний код.

Репертуар Тараса Компаніченка у самих назвах музичних творів звучить немов пригоршня призабутих скарбів, імена яких відвикли промовляти наші пересохлі від смакових спрощень уста: думи, канти, псалми, плачі, балади, романси, лицарські та богомільні пісні. Створені у пізньому середньовіччі пам'ятки духовної і світської музичної лірики частково дійшли до наших днів в усній традиції та дідівських піснях, і коли ця традиція засинає – а вона повільно, але неухильно засинає, – ми так само повільно втрачаємо відчуття глибини своїх коренів, нам стає достатньо легкої народної музики або ж сучасного етно-гламурного ф’южну, де би він не маскувався – у джазі, поп- чи навіть рок-музиці. Тарас не дає нам смертельно заснути. Кожним проєктом, кожною концертною з’явою він штурхає нас і змушує концентрувати вже відвиклу від автентичних звуків минулого увагу.

Тож не тільки козацька традиція бентежить творчу душу Тараса. У своєму репертуарі він сягає доби середньовіччя з його лицарською лірикою і простягає свою увагу до двадцятого, посіченого поразками, сторіччя, записуючи повстанські пісні доби УНР, і аж до нашого часу, створюю героїчні пісні про воїнів чергової українсько-російської війни, ніби обертаючи увесь часовий горизонт у вдячні синівські обійми, ніби беручи під покрову рук музиканта всю українську музику. Пише Тарас Компаніченко і власні твори, але майже завжди на слова поетів минулих епох, ніби намагаючись своєю музикою розпізнати внутрішній світ Дем’яна Наливайка, Йоаникія Галятовського, Івана Величковського, Феофана Прокоповича, Григорія Сковороди, Степана Руданського, пробуючи дотягнутися до того часу, замкнути його у петлю безконечності і тим самим подолати лінійність його проминання. Коли ж він говорить власним словом і мелодією, то все одно повторює на сучасний лад головну сенсовну ідею давньої духовної музики, яка полягає у тому, що людина народилася згори і повинна відчувати відповідальність за цю землю.

Усі, хто доторкаються до старовинного українського співу, обов'язково трансформуються не тільки внутрішньо, але й зовнішньо. Їхні обриси ніби зависають між теперішнім та минулим в імпресіоністичній розмитості схожостей. Ми читаємо живе обличчя, а бачимо барокову ікону – і навпаки, входячи у старовинний храм, аж оглядаємося на живого, настільки образи зі стін зливаються з тим, хто щойно перехрестився при вході. Щось архетипічне є в образах українських кобзарів. Ніби сама пісня, тональність її репертуару стешують з облич зайве – або ж накладають додаткові риси, де необхідно. Якщо бути уважним, то кобзаря можна навіть впізнати і без інструменту. Таким легко впізнаваним кобзарем, з високою адгезією до чужої пам’яті, є реальний, а не концертний портрет Тараса Компаніченка. Та ви й самі можете зараз бачити невербальну мову рис його обличчя, які увібрали вібрації струн старосвітської бандури.

Незважаючи на широку славу «Хореї козацької», яку ми спостерігаємо протягом останніх років, незважаючи на проєкт «Ковчег», який став новітньою інтелектуальною альтернативою традиційним яскравим, але часто плосковимірним фольклорним проєктам, мені здається, що найголовніше було зроблено раніше: значно раніше, у вісімдесятих, ще у сутінках радянських нетрів, коли молодий киянин, виходець з родини депортованих козаків, вирішив зайнятися бандурою – марґіналізованим та хуторянським інструментом, як це здавалося російськомовному масиву радянських українців. Грати на бандурі у Києві в той час було майже так само дивно і відважно, як і навчатися в україномовній школі, в яку віддали сина освічені та патріотично налаштовані батьки-шестидесятники, в колі яких малий Тарас вперше почув слова «самостійна Україна», і які дружили з дисидентами і тією творчою інтелігенцією, яка тихо і відважно творила альтернативну українську культуру.

Гру Тараса Компаніченка чули студенти на граніті у 1990 році, тому що він не міг не бути разом з ними. Його спів задавав ритм Помаранчевому майдану і, звичайно, він дав десятки концертів під час Революції Гідності. «Усе моє життя проходить під акомпанемент революцій, повстань, бунтів», – говорив сам Тарас. Він переконаний республіканець і від молодих років демонстрував активну політичну позицію. Він, молодий музикант і патріот, рано зрозумів, що в недержавній Україні культуру не можна відділити від політики, що неможливо заховатися у чисте мистецтво для того, щоб уникнути ціннісних відповідей. Тому ще у 1988 році дев’ятнадцятирічний юнак очолює молодіжну філію Української Гельсінської спілки та знайомиться з ключовими фігурами нашого відродження: В'ячеславом Чорноволом, Левком Лук’яненком, Євгеном Сверстюком, Миколою Матусевичем, Михайлом Горинем.

Разом з цим на початку 1990-х молодий Тарас починає робити свої перші бандури, водночас реконструйовуючи кобзу Остапа Вересая, старосвітську бандуру та колесну ліру.

Відтоді, навіть випереджаючи дорослішання інших націєтворчих процесів, Тарас Компаніченко витесував нашу музичну незалежність – можливо, навіть музичну унікальність. Бо у небагатьох націй старовинна музика до сих пір зберігає сакральний характер. А Тарас став одним із небагатьох посланців у часі, які теплими пригоршнями доносили не тільки кров, біль, сльози, але й сміх, силу, свободу – всі ті пристрасті, призначені людині Богом, які переживали наші предки.

Проте найбільшим фундаментальним проєктом Тараса Компаніченка стала «Хорея козацька». Її поява у 2005 році і дозрівання до сьогодення – це музичний п’єдестал під пам’ятник усім українцям, які творили і розвивали нашу духовність. Це лабораторія восьми музичних алхіміків, якщо розуміти цих музикантів як екзальтованих містиків, – або ж, якщо розуміти їх як прискіпливих дослідників, експериментальний цех з відтворення старовинних інструментів: старосвітської бандури, кобзи, лютні, вандерфогеля, віоли, фіделя, скрипки з бароковими смичками, дуди, флейти-траверс, сопілки, корнета та колісної ліри.

Нехай пізно, але українці таки мали своїх рапсодів. І якщо традиція середньовічних гуслярів чи лірників майже втрачена, то кобзарська – вижила. Її знищували майже з такою ж завзятістю, як і живих людей – носіїв національної пам’яті. Вона і зараз під загрозою забуття. Адже що не вдалося репресивній радянській системі, то продовжує модерна доба глобальних цінностей, яка не добачає культуральних меж у мікроструктурі опорних цінностей народів. Отже, Тарас Компаніченко захищав нашу кореневу пісню не лише від безпам’ятства пострадянського хаосу, але й тепер, коли національне стало модним трендом, продовжує повертати втрачене послідовно і з непохитною вірою, немов археолог на пагорбі Гіссарлик у пошуках чергової Трої, відкриваючи своєму залюбленому у національний орнамент народу нові коштовні окраси – глибокі шари української пісенної лірики: сліпецької, старцівської, дідівської. Але ця його праця – не наслідок застиглої музейної любові до української музики. Тарас рано усвідомив, що бандура в його руках «не просто музичний інструмент, а річ, через яку можна реалізовувати ідею європейськості української пісні, показати, що українці і в пізньому середньовіччі були носіями тотожних європейських ідей».

Можливо, саме за це до Тараса прийшло звання народного артиста, яким його нагородила держава у 2019 році. Але я впевнений, що він смиренно прийняв цю найвищу відзнаку, тому що для нього, як і для нас, ця перемога – успіх не лише однієї людини, але усіх тих, хто на його довгому творчому шляху вірив та підтримував музиканта, хто вірив і здобував ту Україну, яка сама керуватиме власною долею, хто не сумнівався, що «мова – це маркер українськості, а пісня – душа, через яку мова має здатність об’єднувати», й усіх, хто продовжує співати разом українську пісню, тому що «співання разом – це унікальна духовна практика, яка створює таке потрібне нам сьогодні відчуття плеча ідейно близької людини».

Саме за це ми Вам дякуємо, Тарасе!

Лаудацію відчитано 18 грудня 2021 року при врученні Тарасові Компаніченку ордена «За інтелектуальну відвагу» Капітули незалежного культурологічного часопису «Ї» – «за відновлення сенсів, звуків та образів»

Знимка Габора Сарваша

Дивiться фоторепортаж із святкової церемонії