17 грудня 2022
Львів, Палац Потоцьких

17 грудня 2022 року Капітула Незалежного культурологічного часопису Ї традиційно провела церемонію вручення своїх відзнак.

Цьогоріч Орден «За інтелектуальну відвагу» зробили честь прийняти:
 

художниця Влада Ралко — за послідовну Поставу та Відвагу у дослідженні Незвіданих Регіонів Людського Буття та активну участь у формуванні модерного інтелектуального дискурсу в Україні;

художник Володимир Будніков — за відважну Інтелектуальну Інтерпретацію постмодерної дійсності як за умов миру, так і в лихоліття війни;

американський історик та письменник Тімоті Снайдер — за Гідність та Відвагу у творенні новітніх Сенсів;
 

 
Тарас Возняк

Промова на Межу року 2022

Майбутнє вже входить в нас

Минулого року, на черговому врученні “Орденів за інтелектуальну відвагу” я зі скрухою запитував і себе і українців взагалі “А навіщо Україна і Українство?” Ситуація виглядала доволі безнадійною. І не лише тому, що в повітрі літало очікування війни. Запитування стосувалося того, а що ж такого особливого ми всі як Українство у найширшому сенсі слова даємо світові. Тоді відповідь була не ясною.

Як не дивно, але вона прояснилася з спалахом цієї війни. Принаймні мені стало зрозумілим — навіщо ми.

Про що є сенс поговорити цього вечора, коли гостра фаза війни вже триває десятий місяць? Про війну? Але ж про неї всюди і майже не зупиняючись говоримо вже майже рік. І видається, що про неї вже чи не все сказано. Що ще можна додати? Тим більше, що ситуація post-правди, яку так успішно творить і використовує наш ворог, нівелює будь-що, що можна сказати. Правди Бучі для мільйонів і мільйонів наших ворогів просто немає. Так само її ніяк не хочуть пучути і мільйони та мільйони байдужих по цілому світі... Для них трагедія Бучі лише картинка у телевізорі...

То що – стати мовчазним докором. Але і це вже було. І не призвело до катарсису людства. Було мовчання заморених Голодомором 1933. Але й воно не вразило світ, який заглушив його чарльстоном.

То що – виходу немає? Голодомор і Буча нічого не змінять? Як на мене, то ні. Инша справа, що зміни приходять непомітно. Ми їх не можемо зауважити, як не бачимо миті, коли лід стає водою. Ми не можемо вловити мить того фазового переходу.

Гадаю, що саме тепер прийшов час, коли ми, самі того не зауважуючи, виходимо із оманливого, все девальвуючого замкнутого кола рівності всього із всім – правди з неправдою, смерті із життям.

Чи тільки колективний путін загнав нас у це коло лжі? Не думаю. Олжа запливає очі непомітно. І дехто навіть тішиться з того, що неначе “не знає”, що ж діється за парканом якогось чергового аушвіцу — назвім його колонією у Василівці. Так комфортніше... Принаймні до часу.

Але, що таке – прийшов час? Чи від нас залежить успіх того переходу. І так, і ні… Ми щось чинимо – отож і ми докладаємося до того виходу із оманливого кола post-правди. Однак є тренди розвитку історії, які ведуть нас у Майбутнє, якого ми ще не знаємо, які від людини не залежні.

І саме в ці важкі, криваві місяці, я так відчуваю, ми входимо у Майбутнє. Воно вже навіть не поруч з нами, воно у кожному з нас особисто, і в нас як спільноті, в нас як Українстві.

Ви запитаєте, чи це Майбутнє наша Перемога? Звісно і Перемога теж. Ми вже перемогли. Але Майбутнє це не лише Перемога. Але також і наше перетворення. Перетворення як зміна всередині кожного з нас. І те лише тому, що ці місяці навалили на наші плечі додаткових кілька років, сипнули сивиною та хворобами, які ще проявляться. Змінилося щось набагато істотніше. Сто років тому цю зміну окреслили б як набуття нового екзистенційного досвіду – це як досвід смерті чи народження… Цей досвід смерті і народження у ці місяці проявився з усією невідворотність і печаллю людського життя.

Так, ще плинуть і будуть плисти ріки крові під розтягнутим на тисячу кілометрів Бахмутом. Замерзає і замерзатиме третина України. А добра половина України сидітиме у потемках.

Проте я не можу позбутися абсолютно непереборного відчуття, що якось так непомітно ми почали жити у иншому світі, у тому Майбутньому, про яке веду мову. І не лише непомітно, але й невідворотно ми входимо у це Майбутнє – у Майбутнє кожного з нас особисто, але і у Майбутнє України, як нашої спільної цінності, що б ще з нею і нами не сталося наступними місяціми чи роками війни. А воно, це Майбутнє, неминуче станеться… Так само, як сталося і те перетворення, про яке я веду мову. Можливо воно сталося не четвертій годині ранку того злощасного 24 лютого 2022 року, а дещо пізніше, ми, самі того не зауваживши, відкрили нову сторінку Книги Буття.

Що є тим Майбутнім? Яке воно? Про це можна довго і красиво спекулювати. Так насправді ні я ні хто инший цього не знає. Але з огляду на свій такий-сякий життєвий досвід, я відчуваю, що воно, це Майбутнє, вже з нами, поруч - в нас самих.

І мова йде не про ЕС, НАТО, суб’єктність української політичної нації, і навіть не про справді епічний етос наших воїнів. Так, і про це теж. Але і про ще щось, що непомітно відкрилося тоді, коли цього ніхто не очікував. Нас всіх починаючи з четвертої години ранку того злощасного 24 лютого 2022 року, таких, якими ми є, не повинно було стати за кілька днів чи годин. А ми є... Бо в кожному з нас і у всіх нас як спільноті проявилося щось, про що ми навіть не підозрювали.

Відкрилася цінність нашої єдності, яка насправді називаєтбся Державою, Українською Державою. Виявляється саме вона, така абстрактна і неначе не потрібна для багатьох тих, хто хотів сховатися у мушлі приватності, є єдиним порятунком від того, щоб не розбомбили твоє помешкання і не гвалтували у тебе на очах твою дочку... Ті, хто бездумно камлав “пітін пріді”, “нє хатім бить украінцамі” платять тепер жахливу плату — їхні міста, їхні помешкання перетворені на купу руїн... Вони відкрили ворота Біді...

Більшість з нас не зауважують тієї инакшості, яка стала чи стає нами. Ми і далі перейняті електрогенераторами, берцями, просто дровами для буржуйок. А це Майбутнє поволі входить в кожного з нас. Нижня мертва точка цієї Катастрофи, як на мене, перейдена. Ми змінюємося самі того не зауважуючи...

І це відчуття не тільки моє. Не даремно словом року у Німеччині обрано німецьке слово Zeitenwende («поворотний момент») – саме ним канцлер Німеччини Олаф Шольц описав Сьогодення з українсько-російською війною як його осердям. Ми стали центром світу. Історія, якою б кривавою вона не була, твориться не десь там у Берліні чи Вашингтоні, а саме в Україні. Чи сподівалися ми на це рік тому? Напевно ні.

При цьому ми не лише проявили свою гідну грецьких епосів відвагу — ми відкрили шлях до відваги й иншим — Байдену, Шольцу, і навіть Макрону... Ми дозволили їм бути відважними... Вдумаймося — ми відкрили їм шлях до відваги...

Може саме в цьому і є відповідь на запитання “А навіщо Україна та Українство?”...

Так, ще залишаться наші одвічні метушня і вияснення відносин. Однак і у багатьох з нас, і світі довкола нас, стався фазовий перехід. Скутий ригорами лід розтікся вільною у своєму стремлінні водою.

Куди потече – побачимо. На те ми, як виявилося, і вільні люди. А Майбутнє розкривається тільки перед вільними.

17 грудня 2022, Львів

Лаудація для нагородження Влади Ралко “Орденом за інтелектуальну відвагу”
Промова Богдана Мисюги

Я мушу почати з того, що є на цій оказії не з причини свого фаху чи причетності до цього товариства. А тому, що є перманентним шукачем ідеалістів, і на жаль ці мої тривалі пошуки упродовж усього свідомого життя — є майже фатальні. Я був впевненим, що у цьому світі їх майже не залишилось... аж тут ось: є орден, що знаходить і нагороджує достойників за інтелектуальну відвагу.

Ті хто варті належати до ордену — завжди були і є стовпами цінностей. Колись це були: віра, вірність королю та кодекс честі. Від того часу втекло багато води: зміліли ряди достойних належати до ордену, королі більше не носять своїх корон, а про кодекс честі ніхто навіть вже і не згадує. Натомість, навіть у нашому схибленому часі, є привід для лицарського чину і причина високої постави: - це відвага боронити здоровий глузд.

Більшість із присутніх у цьому залі ніколи не назве мистецтво -зброєю, ніколи не назве мистецтво щитом чи навпаки: насиллям. Але це тільки тому, що ми звикли до солодкого образу реальності. Навіть після анексії Криму та Донбасу, масових вбивств та катувань полонених — для пробудження із сну нам потрібен був подразник екзистенційного виміру, і такий, щоб вивертав цю екзистенцію на виворіт — так, щоб аж стало некомфортно. Ми довгий час дистанціювались від глобальної біди, залишаючи терпіння патріотам та волонтерам, аж поки не побачили фото з Бучі та за вікном летючі балістичні ракети.

Ще задовго до страшних кадрів цим подразником було і є мистецтво української художниці Влади Ралко. І саме вона одна з небагатьох нині стоїть на сторожі здорового глузду.

Творчий портрет Влади Ралко не дуже симптоматичний як для образу української художниці часів Незалежності, він не подібний на жоден портрет жінки у мистецтві, взагалі на жодний портрет. Вона скінчила добру академічну школу Києва в середині 1990-х, легко могла опинитись в цинічному середовищі київського мета-модерну межі 2000-х, натомість обрала шлях спокути ментальних ран нашого часу.

На загал Київська академічна школа — це формальний спадок сталінських лавреатів з липким шлейфом картинності та банального мімезису. І для молодої художниці було легше закрити за собою цю ширму та пірнути у світ безпредметності, пост-медійної ілюзії чи веселого балагану часів Януковича, як це зробили десятки успішних художників. Натомість Влада знайшла в собі відвагу випростати хребет, маючи на плечах тягар цієї школи: через власне пережиття болю, комплексів, інтелектуального спротиву та епатажу.

В експертному середовищі тут і закордоном мистецька творчість Влади Ралко широко відома вже понад тридцять років: вона частий гість престижних арт-резиденцій а ії картини зберігаються у відомих публічних колеціях Берліна, Відня та Лондона. На свій стид, я пізнав цю художницю тільки після “Київського щоденника” (графічно-живописної серії 1913-1914рр.), бо впевнений: саме ці її роботи перетнули межу, коли мистецтво перестає бути виключно артефактом, зрештою так само, як поезія Шевченка - вже давно не є виключно поезією, а радше глобальним національним одкровенням.

21 листопада 2013 року раптом все стало однозначним: проти нас самих повстала наша радянська ідентичність. І ця радянська ідентичність впустила через браму страшного ворога — імперську росію.

Це було дуже відважно: стояти голими грудьми проти кийків на майдані. Але не менш відважно було — знайти на собі рештки совка і гострим лезом це вирізати, аж до відмови розмовляти російською. Я знав тільки одну сильну жінку, що погодилась опублікувати фрагменти свого щоденника за життя. Це була київська художниця Галина Севрук. Ті сторінки були прописані текстами про харківський голод 1940-х. А у Влади Ралко — ці образи візуальні, і це в сто-раз відвертіше.

Чи може бути відвага інтелектуальною? Ми майже не знаємо цього явища, бо це дуже рідкісні випадки. Для більшості українців, війна — боротьба за свою ідентичність та європейський вибір цінностей. Для Влади Ралко, окрім означеного, - це страшна картина деградації людства, суцільна клініка психічних збочень, де немає норми пристойного зображення. Останній графічнй цикл Влади Ралко “Львівський щоденник” малювався тут в гостьовому номері Галереї, коли подружжя Буднікових-Ралко евакуювалось до Львова після бомбувань Києва 24 лютого цього року. Я бачив ці малюнки одним із перших і мені різонув око когнітивний дисонанс: як у свідомості аристократки може з’явитись так багато брутальних анатомічних деталей?

Бачачи мою реакцію і не очікуючи запитання, Влада відповіла: “Війна явила якусь граничну непристойність. Вона порнографічна — це гола функція убивства, рафінованого садизму, позбавленого жодних людських почуттів. Про це треба кричати! Кричати у всіх країнах і на всіх мистецьких платформах”.

Я міг би і не згадати, що в Європі зараз пост-феміністична доба і що Влада Ралко удостоєна міжнародної премії “Жінка в мистецтві”(2019), але я мушу згадати про її особливу жіночу оптику, що грунтується на тілесності. І треба мати неабияку інтелектуальну відвагу, щоб через тілесність говорити про біль війни.

На завершення я б хотів згадати свіжі слова львівського інтелектуала, кінознавця та поліглота Олега Яськіва, котрий зараз боронить нас на фронті: “Війна ніколи не була чисто мілітарним змаганням. Вона завжди є сумою успіхів у різних сферах”

Тому віват! Ми маємо вітати лицарку Владу Ралко, що на вістрі пензля несе нам перемогу.

Лаудація для нагородження “Орденом за інтелектуальну відвагу” Володимира Буднікова
Промова Богдана Мисюги

Перед тим як розпочати представлення достойного номінанта, я б хотів кількома словами означити поле геройського чину. І, як на мене, найкраще для цього надаються слова відомого українського теоретика мистецтва Казимира Малевича 1922року: “Починаючи з чорного квадрата, мистецтво — це вже не рафінована кухня матеріалів, але лаконічний вираз “звільненого духу”.

Я навмисне згадав Малєвича і вжив фрагмент його теорії супрематизму, бо наш номінант у іншому часовому вимірі дуже наблизився до до такого інтелектуального подвигу.

Київський художник та педагог Володимир Будніков — практично пройшов увесь найскладніший “алгоритм актуальної форми”, так як це зробили до нього Михайло Бойчук, Казимир Малевич та Олександр Богомазов.

Володимир Будніков вийшов із київської монументальної школи наприкінці 1960-х. І саме тоді, коли це було вкрай непопулярно в анти-українському Києві початку 1970-х, він повернувся до витоків народного мистецтва, аби від прадавнього архетипу свідомо нанизувати кільця часу. Відтак — став правдивим “жерцем чистого малярства”, геройськи уникаючи пастки конюнктури і того, що ми називаємо “тенетами побутовізму”.

Європейські експерти побачили силу його таланту ще в середині 1980-х, коли Володимир перебував на мистецьких резиденціях у Східній Німеччині. Вже тоді німці знали, що в Україні є таланти рівня їхніх Георга Базеліца та Йозефа Бойса. Бо західні колекціонери потайки перетинали кордон Східного Берліну, аби потрапити до його дрезденської майстерні.

Потім у середині 1990-х, вже в якості професора НАОМА  Володимир Будніков кілька років проживатиме у Берліні, аби розібратися зі своїми внутрішніми відчуттями свободи. Бо коли в 1990-му розпався “совок”, і українські митці опинились закордоном, — чимало хто відчув, що у нас щось не так із цими категоріями. Від картинності до абстрактного експресіонізму — дуже довгий ментальний шлях, навіть коли ти живеш у місті народження експресіонізму. Відтак художник здобув чимало горизонтів тієї свободи, бо вважав, що це єдина субстанція, заради якої треба працювати у мистецтві.

 Від початку війни 2014 року його творчість — суцільна війна зі собою: пошук відповідей на запитання «чому?» і «як?». Його недавні проекти «Політ», інсталяція «Прихисток для світла»  — наче затяжна прелюдія того, що зараз почалося в Україні, бо це проекти, що розповідали про важливість внутрішньої свободи, про світло як метафору мистецької мови – мови, що висвітлює візію майбутнього.

Його останню серію “Час війни” я бачив ще на підлозі готельної кімнати 5 березня цього року. Тоді ще тільки 16 аркушів найновіших рефлексій про вторгнення спричинили в мене “мороз по шкірі”. А ще більш експресивне сприйняття та резонанс вони отримали через місяць у галереях Європи.

«А як ми можемо інкаше? - каже художник, - “Без малярства я б напевно збожеволів. Малюємо постійно. Тут, у грудях накопичилося стільки... що відразу і не висловити. Ми засинаєм і ходимо із цими образами війни кожен день.”

Кожного ранку я бачу на фасаді Музею модернізму залізні об’єкти з інсталяції “Крила”, що їх володимир Будніков виконав 2010 року в Криму і подарував після анексії півострова Львову. На білій стіні кострубатої тимчасової споруди радянського типу у вільному ритмі замонтовані металеві труби “Крил”. Восени по них спливала дощова вода, а зараз — звисають бурульки льоду. І тільки вночі, фахово підсвічений фасад робить із цих крил — динамічну метафору свободи.

Це, як на мене єдиний об’єкт, що належним чином об’єктивізує трагедію кримських татар у візуальній культурі України, і щоб його створити — мусів бути автор з неабиякою творчою відвагою, відвагою і силою інтелекту.

У часі війни державні премії, грамоти та нагороди більше не мають значення. Зараз спрацьовують зовсім інші чинники, ті що сигналізують про цінності, цінності, які дарують людям життя. Це здоровий глузд і віра, що дарує відвагу.

Володимир Будніков один із тих, хто на сторожі головних цінностей. Тому йому по-праву належить бути у ордені достойних.

Дивiться фоторепортаж із святкової церемонії