21 грудня 2024
Львів, Палац Потоцьких

21 грудня 2024 року Капітула Незалежного культурологічного часопису Ї традиційно провела церемонію вручення своїх відзнак.

Цьогоріч Орден «За інтелектуальну відвагу» зробили честь прийняти:
 

письменник і громадський діяч Юрій Андрухович — за інтелектуальну відвагу бути «Патріархом»;

литовський мистецтвознавець, генеральний директор Музею Палацу великих литовських князів Видас Долінскас — за невтомне відновлення культурного ландшафту Литви, Польщі та України;

польський історик неймовірної чесності Ґжеґож Ґауден — за інтелектуальну відвагу у справі встановлення історичної справедливости;


Кавалером Oрдену «За Добру Справу» стала мистецтвознавиця та піаністка Марта Кузій — за промоцію української музики у світі;
 

 
Тарас Возняк

Промова на Межу року 2024

У такий передріздвяний період прийнято говорити про щось добре.

Для нас, в Україні, нашим найкращим є Україна у її якнайширших сенсах.

Тому я приготував промову про Україну, але на перший погляд присутнім може здатися, що цьогорічна промова про США.

Нещодавно обраний президент США виграв вибори під гаслом «Зробімо Америку знову великою». Тобто зараз вона якась не така, а велич США прийде ось-ось – після того, як він вступить у свої права як чинний президент.

У цьому слогані є сенс. Бо занадто часто Америка (а точніше США) як остання Надія европоцентричного світу, світу, якому щонайменше п’ять-шість тисяч років, скажімо делікатно, «послизалася». Та що там «послизалася» – дуже часто вела себе просто ганебно.

Невеличкий екскурс в американську ганьбу, просто кілька останніх прикладів, які наводжу не з нелюбові, а з надією на ту мітологічну для нас Америку:

Так ганьбою США була їхня боягузлива здача своїх союзників у В’єтнамі – звідти вона втікала геть забувши про сором. Ще дехто пам’ятає кадри «евакуації» з Сайгону. Однак геть не згадує про долі тих, хто сподівався на ту міфічну Америку, але був зраджений нею. Я з ними зустрічався…

Такою ж ганьбою була і її втеча з Афганістану. Кадри цієї втечі ще у всіх перед очима. Та не перед очима доля тих, кого просто кинули у тому Афганістані на розтерзання. З ними зустрітися тепер, напевно, неможливо…

А древня історія народів Центральної Европи та Балтії, яких «кинули» ще у Ялті, здається, зовсім забута.

Так, як і «стурбованість» та «глибока стурбованість» після подій в Угорщині 1956 року та Чехословаччині 1968 року. Перегортати ці ганебні сторінки можна ще довго.

Але чому ми не маємо таких претензій до інших країн чи спільнот, запитаєте ви? Чому всі претензії до США?

А тому, що США дійсно велика країна, але велика не своїми розмірами, а тим, що вона є Надією. Й іншої Надії людство, окрім цієї дивної американської спільноти, не має. Ну от не має – і все…

Бабуся Европа заплуталася у своїх ридикюлях та шапокляках.

Так виглядає, що німецько-англосаксонський мезальянс дихає на ладан.

Німеччина так і не змогла позбутися спогадів про свою стару любов – Росію. Любов є любов…

Про замкнутий у собі Китай мови не може бути – все, що поза ним, не існує.

Індія також якось не може нічого людству запропонувати – старість є старість.

Росія у своїх потугах просто смішна – щі та лапті «рускага міра» нікого так і не надихнули.

А все інше не має ні ваги, ні сили.

Але годі жартів.

Нещодавно польський політичний аналітик Пйотр Кульпа (Piotr Kulpa) сформулював просто разючу тезу – тезу, яка є абсолютно очевидною, однак, як і все очевидне, ми її фатально не могли розгледіти.

Він сформулював її так: «Це український солдат зробив Америку великою, а Росію – малою».

Все чітко і зрозуміло.

Повторюю для ясності: «це український солдат зробив Америку великою, а Росію – малою»!

Вже зробив! Не зробить, як обіцяє сьогоднішній переможець виборів у США…

І немає у цьому якогось провінційного патріотизму.

Це жорстка і дорогою ціною для нас здобута правда.

Після ганьби Сайгону, Кабулу, Будапешту та Праги (список можна продовжувати) – вперше і зовсім неочікувано для самих американців простий український солдат знову зробив США великими, чи принаймні дав шанс США стати великими – до Америки тепер апелюють, її просять, їй заглядають в очі.

До того, при Обамах чи Клінтонах, які «кидали» нас, і не лише нас, але й тих сирійців, вибачте за таку прямолінійність, США були не те що малими – вони були нікчемними.

Тепер маємо Трампа. І він та його соратники лише збираються робити США великими… Що ж – вибори є вибори… І не такого наговориш…

Звісно, можна закритися десь у нікому не знаних Манітобі чи Делавері і затраснути за собою двері, бо ж «Америка понад усе»… – однак чи у цьому полягає велич Америки як останньої Надії людства? Навряд чи…

Що саме вони зроблять, ми ще побачимо. Дай Бог, щоб змогли. І змогли не нашим рахунком. Не за рахунок тих, хто вже зробив цю Велику Надію світу, ту ідеалізовану всім світом Америку, великою. Повернув їй її велич. Вкотре не зрадили нас…

Чи усвідомлює це президент-елект США? Навряд. Хоча, може й так…

Чи усвідомлює це американське суспільство? Теж навряд. Воно, широко заплющивши очі, ще очікує своєї величі. Воно закохано любується собою у дзеркальці марнославства. І смішно. І сумно…

Воно навіть не зауважило, що ще навесні 2022 року США почали розвертати до їхньої ж історичної місії. І розвертати не так зусиллями самої Америки, як зусиллями і кров’ю наших солдатів… А може Духа, що дихнув просто в обличчя світові…

Чи маємо ми на це ображатися? Немає сенсу. Нам своє робить.

Американська важливість і велич, як не дивно, виявилася побічним результатом того основного, що ми робимо. А ми, всі ми – і на фронті, й у тилу – рятуємо Україну.

Україна була важлива тому нашому солдату, а не США та їх велич.

Вийшло як вийшло.

«Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить і куди він іде»… – Євангеліє від Івана 3:8.

21 грудня 2024, Львів