21 грудня 2024
Львів, Палац Потоцьких

21 грудня 2024 року Капітула Незалежного культурологічного часопису Ї традиційно провела церемонію вручення своїх відзнак.

Цьогоріч Орден «За інтелектуальну відвагу» зробили честь прийняти:
 

письменник і громадський діяч Юрій Андрухович — за інтелектуальну відвагу бути «Патріархом»;

литовський мистецтвознавець, генеральний директор Музею Палацу великих литовських князів Видас Долінскас — за невтомне відновлення культурного ландшафту Литви, Польщі та України;

польський історик неймовірної чесності Ґжеґож Ґауден — за інтелектуальну відвагу у справі встановлення історичної справедливости;


Кавалером Oрдену «За Добру Справу» стала мистецтвознавиця та піаністка Марта Кузій — за промоцію української музики у світі;
 

 
Тарас Возняк

Промова на Межу року 2024

У такий передріздвяний період прийнято говорити про щось добре.

Для нас, в Україні, нашим найкращим є Україна у її якнайширших сенсах.

Тому я приготував промову про Україну, але на перший погляд присутнім може здатися, що цьогорічна промова про США.

Нещодавно обраний президент США виграв вибори під гаслом «Зробімо Америку знову великою». Тобто зараз вона якась не така, а велич США прийде ось-ось – після того, як він вступить у свої права як чинний президент.

У цьому слогані є сенс. Бо занадто часто Америка (а точніше США) як остання Надія европоцентричного світу, світу, якому щонайменше п’ять-шість тисяч років, скажімо делікатно, «послизалася». Та що там «послизалася» – дуже часто вела себе просто ганебно.

Невеличкий екскурс в американську ганьбу, просто кілька останніх прикладів, які наводжу не з нелюбові, а з надією на ту мітологічну для нас Америку:

Так ганьбою США була їхня боягузлива здача своїх союзників у В’єтнамі – звідти вона втікала геть забувши про сором. Ще дехто пам’ятає кадри «евакуації» з Сайгону. Однак геть не згадує про долі тих, хто сподівався на ту міфічну Америку, але був зраджений нею. Я з ними зустрічався…

Такою ж ганьбою була і її втеча з Афганістану. Кадри цієї втечі ще у всіх перед очима. Та не перед очима доля тих, кого просто кинули у тому Афганістані на розтерзання. З ними зустрітися тепер, напевно, неможливо…

А древня історія народів Центральної Европи та Балтії, яких «кинули» ще у Ялті, здається, зовсім забута.

Так, як і «стурбованість» та «глибока стурбованість» після подій в Угорщині 1956 року та Чехословаччині 1968 року. Перегортати ці ганебні сторінки можна ще довго.

Але чому ми не маємо таких претензій до інших країн чи спільнот, запитаєте ви? Чому всі претензії до США?

А тому, що США дійсно велика країна, але велика не своїми розмірами, а тим, що вона є Надією. Й іншої Надії людство, окрім цієї дивної американської спільноти, не має. Ну от не має – і все…

Бабуся Европа заплуталася у своїх ридикюлях та шапокляках.

Так виглядає, що німецько-англосаксонський мезальянс дихає на ладан.

Німеччина так і не змогла позбутися спогадів про свою стару любов – Росію. Любов є любов…

Про замкнутий у собі Китай мови не може бути – все, що поза ним, не існує.

Індія також якось не може нічого людству запропонувати – старість є старість.

Росія у своїх потугах просто смішна – щі та лапті «рускага міра» нікого так і не надихнули.

А все інше не має ні ваги, ні сили.

Але годі жартів.

Нещодавно польський політичний аналітик Пйотр Кульпа (Piotr Kulpa) сформулював просто разючу тезу – тезу, яка є абсолютно очевидною, однак, як і все очевидне, ми її фатально не могли розгледіти.

Він сформулював її так: «Це український солдат зробив Америку великою, а Росію – малою».

Все чітко і зрозуміло.

Повторюю для ясності: «це український солдат зробив Америку великою, а Росію – малою»!

Вже зробив! Не зробить, як обіцяє сьогоднішній переможець виборів у США…

І немає у цьому якогось провінційного патріотизму.

Це жорстка і дорогою ціною для нас здобута правда.

Після ганьби Сайгону, Кабулу, Будапешту та Праги (список можна продовжувати) – вперше і зовсім неочікувано для самих американців простий український солдат знову зробив США великими, чи принаймні дав шанс США стати великими – до Америки тепер апелюють, її просять, їй заглядають в очі.

До того, при Обамах чи Клінтонах, які «кидали» нас, і не лише нас, але й тих сирійців, вибачте за таку прямолінійність, США були не те що малими – вони були нікчемними.

Тепер маємо Трампа. І він та його соратники лише збираються робити США великими… Що ж – вибори є вибори… І не такого наговориш…

Звісно, можна закритися десь у нікому не знаних Монтані чи Делавері і затраснути за собою двері, бо ж «Америка понад усе»… – однак чи у цьому полягає велич Америки як останньої Надії людства? Навряд чи…

Що саме вони зроблять, ми ще побачимо. Дай Бог, щоб змогли. І змогли не нашим рахунком. Не за рахунок тих, хто вже зробив цю Велику Надію світу, ту ідеалізовану всім світом Америку, великою. Повернув їй її велич. Вкотре не зрадили нас…

Чи усвідомлює це президент-елект США? Навряд. Хоча, може й так…

Чи усвідомлює це американське суспільство? Теж навряд. Воно, широко заплющивши очі, ще очікує своєї величі. Воно закохано любується собою у дзеркальці марнославства. І смішно. І сумно…

Воно навіть не зауважило, що ще навесні 2022 року США почали розвертати до їхньої ж історичної місії. І розвертати не так зусиллями самої Америки, як зусиллями і кров’ю наших солдатів… А може Духа, що дихнув просто в обличчя світові…

Чи маємо ми на це ображатися? Немає сенсу. Нам своє робить.

Американська важливість і велич, як не дивно, виявилася побічним результатом того основного, що ми робимо. А ми, всі ми – і на фронті, й у тилу – рятуємо Україну.

Україна була важлива тому нашому солдату, а не США та їх велич.

Вийшло як вийшло.

«Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить і куди він іде»… – Євангеліє від Івана 3:8.

21 грудня 2024, Львів

Промова Юрія Андруховича на Межу Року 2024

Дорогі друзі, шановні пані й панове,

цьогорічне рішення Капітули для мене – надзвичайна честь і величезна радість, я невимовно вдячний за цей передріздвяний дарунок. Дякую всій блискучій Капітулі за це рішення.

Дякую тобі, дорогий Остапе Сливинський, за твою лаудацію, тобто за всі неймовірно зворушливі слова, за твою щедру оцінку моїх давніших і недавніх творчих зусиль.

Тепер, віддякувавши всім кому слід, я спробую якомога коротше висловитися з актуального приводу.

Герой одного з моїх романів Карл Йозеф Цумбруннен у котромусь листі з України написав приблизно так: «Усе, чого ми собі бажаємо, про що думаємо і чого сподіваємося, обов’язково з нами трапляється. Біда лише в тому, що завжди надто пізно.»

Приймаючи сьогодні вашу високу відзнаку, я думаю про щось подібне. Я думаю: взагалі-то було би значно доречніше отримати її років тому 25, коли я був непорівняно інтелектуально відважніший і гавкав раз у раз, щоби вона не спала. Нині я гавкати фактично перестав. Щоправда, й вона не спить: їй не дають спати сирени повітряних тривог, ракетні обстріли, жахливі новини й погані передчуття. Як тут заснеш?..

Що ж, тепер мені доведеться доводити, що цю відзнаку Ви таки не надали мені посмертно. А це означає – повертатися до виконання певного (той-таки Франко називав його псячим) обов’язку.

Здається, то був сучасник і навіть одноліток Франка Джордж Бернард Шоу, який серед безлічі інших дотепностей видав і таку: «Секрет успіху в тому, щоб обурити якомога більше людей.»

Семантичний діапазон англійського дієслова offend, як і багатьох інших дієслів англійської мови, доволі широкий: від розлютити, образити, розгнівати – й до засмутити, поранити. Будь-яке зі згаданих значень може виявитися доречним у контексті зацитованого афоризму. Втім, я думаю, що в нашому сучасному випадку – на перше місце слід поставити саме обурити.

Джордж Бернард Шоу напевно мав на увазі далеко не кожен успіх, а професійний. Але й далеко не кожен професійний. Купець, банкір, лікар, правник чи інженер навряд чи підпадали би під його критерій. Погодьмося: британському дотепникові йшлося про секрет успіху дуже специфічного – успіху публіциста, письменника, митця. Не певен, чи в ті часи вже сформувалося поняття «публічний інтелектуал» – принаймні в теперішньому його розумінні. Однак можемо бути певні, що Джордж Бернард Шоу мав на увазі передусім його успіх – того, хто мав би відповідати цьому теперішньому розумінню, що то таке публічний інтелектуал.

Але!

Великому ірландцеві пощастило з тим, що він жив задовго до інтернету, соцмереж і притаманних їм так званих шакалячих експресів. Обурити якомога більше людей? Та немає нічого легшого! Який вже там успіх? Люди ж-бо тільки обурення і прагнуть. Обурення стало тим омріяним станом, по який вони і йдуть у мережі. Ба більше – зазвичай вони заходять у свої стрічки вже апріорі обурені в пошуках першого-ліпшого, як тепер усі кажуть, триґера, щоби своєму апріорі-обуренню надати конкретні сенс і форму.

Тому критерій успіху за Шоу вже ніяк не працює. Принаймні – не працює так чисто, як в його часи. Навряд чи можемо вважати успіхом кожне маленьке пекло, яке несеться на нас разом із черговою шакалячою експрес-навалою. Такий ефект може здаватись успіхом хіба що щирому мазохістові, якими є далеко не всі публічні інтелектуали, хоч деякі з присутніх напевно мають право такими вважатися.

Тепер для ясності: то все не нарікання, а спостереження. Причому спостереження когось, хто сам у жодній соцемережі не буває і відповідно є для соцмереж ніким та нічим. Але навіть я спостерігаю, як тої інтелектуальної відваги (що за неї дає ордени достохвальна Капітула) робиться в нашому публічному просторі дедалі менше і як тактика перемагає стратегію. Я спостерігаю ці повсюдні й, на жаль, уже нормалізовані

заокругленість і причесаність думок

обережність і дисклеймерність текстів

постійну готовність перепрошувати й каятися

тотальну пісну поважність, а отже фактичну відмову від іронії чи – що гірше – самоіронії…

Я міг би продовжити цей ряд, але яке в тому задоволення?

Тому я краще поставлю кілька запитань. Точніше – три запитання й от які.

Чи автоцензура поможе нам перемогти?

Чи патос, який негайно починає паношитися там, звідки женуть іронію, поможе нам перемогти?

Чи банальність, стовідсотково коректна, поможе нам перемогти?

Я лишаю ці три запитання відкритими – бо може, відповідь у всіх трьох випадках – так? Ми ще не знаємо, ми всередині цієї страшної Події, тому не квапмося з відповідями.

Дорогі друзі, шановні пані й панове!

Відзнака, що знайшла мене, як іронізували старі галичани, ні рано ні пізно – в сам добрий час, не лише надихає, але й нагадує. Зокрема – про псячий обов’язок… Та нє, де там – не обов’язок, а ПРАВО – обурювати якомога більше людей.

Тобто робити й далі щось, що дотепер вдавалося, здається, найкраще.

Дякую за вашу увагу.

21. 12. 2024

Виступ Ґжегожа Ґаудена на Межу Року 2024

Szanowni Państwo,

Drodzy Przyjaciele,

Jestem ogromnie wzruszony z powodu wyróżnienia, które mnie spotkało. I także niezmiernie dumny.

Tę prestiżową nagrodę otrzymuję w ukraińskim Lwowie! Jest dla mnie dowodem, że w jakimś wymiarze spełniam przesłanie, które dotarło do mnie prawie pięćdziesiąt lat temu. Wtedy po raz pierwszy miałem w ręku przemycone do Polski numery paryskiej Kultury, w których znalazłem zupełnie nowe i przełomowe spojrzenie na wschodnich sąsiadów Polski.

Twórca i redaktor naczelny Kultury Jerzy Giedroyć jest i będzie zawsze dla mnie przykładem największej intelektualnej odwagi. Powiedział Polakom na emigracji i w Polsce, po wojnie, po Jałcie, że Lwów jest i będzie ukraiński, że Wilno jest i będzie litewskie. I że wara nam Polakom od tych miast. I tych ziem.

Został za to wyklęty przez polskich nacjonalistów. Nie tylko przez nich. Także przez tych Polaków, którzy musieli opuścić te miasta, choć ich rodziny mieszkały w nich od stuleci. A oni bardzo cierpieli, bo naprawdę kochali te ziemie.

Dopiero po wielu latach Giedroyć został zrozumiany i doceniony. Dla mnie pozostaje wzorem odwagi intelektualnej i największym autorytetem.

Podobnym autorytetem jest dla mnie Czesław Miłosz. W latach 50-tych a Zachodzie opublikował „Umysł zniewolony”. To niezwykle wnikliwe studium postawy czworga polskich twórców, nieprzeciętnych pisarzy, intelektualistów. W państwie totalitarnym dali się zaprząc w służbę zbrodniczemu systemowi i dokonywali zakłamanej racjonalizacji swoich wyborów, własnej uległości wobec stalinizmu.

Miłosz był bezwzględnym wrogiem polskiego nacjonalizmu, polskiej głupoty. Był równocześnie wnikliwym analitykiem i demaskatorem zakłamania zachodnich intelektualistów, którzy opowiedzieli się za stalinizmem a potem komunizmem. Był nieubłagany w demaskowaniu intelektualnej obłudy i milczenia wobec zbrodni komunizmu. Został przez nich okrzyknięty wrogiem. Okazało się, że to on miał rację.

Czesława Miłosz potępiał intelektualistów, którzy wybrali konformizm, tchórzostwo, oportunizm, którzy wyrzekli się tego co winno być misją intelektualisty: publiczne otwarte stanie po stronie prawdy i dobra.

Dla władzy totalitarnej niezależny intelektualista jest zawsze zagrożeniem. Dlatego ukraińskie elity intelektualne padły ofiarą eksterminacji dokonanej przez sowiecką Rosję w latach 30-tych, w okresie wielkiego terroru. Wcześniej tu we Lwowie w roku 1914 ukraińskie elity były też prześladowane, przez rosyjskich carskich czynowników.

Dziś naród ukraiński toczy walkę o przetrwanie. Nie mam najmniejszej wątpliwości, że ukraińscy intelektualiści znajdują się na czele listy osób przeznaczonych przez Rosję do eliminacji. Także fizycznej. Bowiem to oni tworzą ukraińską kulturę, ukraińską tożsamość narodową, chronią to, czego wielkoruski narodowy bolszewizm nienawidzi najbardziej – ukraińską wolną myśl.

Tak wielu Ukraińskich twórców i intelektualistów okazuje dziś także odwagę żołnierską! Są na froncie. Walczą i oddają życie za wolność Ukrainy. I nie tylko Ukrainy.

Ich postawa spełnia przesłanie Marka Edelmana, Żyda, przywódcy powstania w warszawskim getcie w roku 1943, powstania skazanego od samego początku na klęskę.

Edelman powiadał, że najważniejsze jest życie.

A gdy ocali się życie, to najważniejsza jest wolność.

A potem musimy być gotowi oddać życie za wolność.

Od trzech lat Ukraińcy oddają życie za wolność.

Dziękuję Ukrainie za to, że broni Europy przed rosyjskim podbojem. Płaci straszliwą daninę krwi swoich najlepszych synów w obronie fundamentalnych wartości humanistycznych, demokratycznych, tych wartości, których publiczne strzeżenie jest codziennym obowiązkiem intelektualistów.

Sława Ukrainie!!!

21 грудня 2024, Львів

Переклад промови Ґжегожа Ґаудена на Межу року 2024

“Я виконую те послання, яке дійшло до мене майже п’ятдесят років тому…”

Дорогі Друзі!

Я надзвичайно зворушений відзнакою наданою мені відзнакою.  А також надзвичайно пишаюся цим.

Я отримую цю престижну нагороду в українському Львові! Для мене це свідчення того, що певною мірою я виконую те послання, яке дійшло до мене майже п’ятдесят років тому. Тоді я вперше тримав у руках привезені контрабандою до Польщі номери паризького часопису «Культура», в якому я знайшов абсолютно новий і новаторський погляд на східних сусідів Польщі.

Творець і головний редактор «Культури» Єжи Ґедройц є і завжди буде для мене прикладом найбільшої інтелектуальної відваги. Він говорив полякам в еміґрації та в Польщі, після війни, після Ялти, що Львів є і буде українським, що Вільнюс є і буде литовським. І щоб ми, поляки, трималися подалі від цих міст. І цих земель.

За це його прокляли польські націоналісти. Не тільки вони. Також ті поляки, які мусили залишити ці міста, хоча їхні родини жили там століттями. І вони дуже страждали, адже справді любили ці землі.

Лише за багато років Ґедройця зрозуміли й оцінили. Для мене він залишається взірцем інтелектуальної відваги та найбільшим авторитетом.

Подібним авторитетом для мене є Чеслав Мілош. У 1950-х роках на Заході він видав «Полонений розум». Це надзвичайно глибоке дослідження настроїв чотирьох польських мистців, видатних письменників та інтелектуалів. В тоталітарній державі вони дозволили запрягти себе на службу злочинній системі та лицемірно раціоналізували свій вибір і власної  залежности від сталінізму.

Мілош був цілковитим ворогом польського націоналізму та польської дурости. Він був і проникливим аналітиком, і викривачем лицемірства західних інтелектуалів, які підтримували сталінізм, відтак і комунізм. Він невпинно викривав інтелектуальне лицемірство та мовчання перед обличчям злочинів комунізму. Його таврували як ворога. Виявилося, що він мав рацію.

Чеслав Мілош засуджував інтелектуалів, які обирали конформізм, боягузтво, опортунізм, які відмовлялися від того, що мало б бути місією інтелектуала: публічно й відкрито стояти на боці правди й добра.

Для тоталітарної влади незалежний інтелектуал – це завжди загроза. Тому українська інтелектуальна еліта буда винищена радянською Росією у 1930-х роках, в часи великого терору. Раніше тут, у Львові,  1914 року українські еліти також зазнавали переслідувань з боку російського царського чиновництва.

Сьогодні українська нація бореться за виживання. Я не сумніваюся, що українські інтелектуали очолюють російський список людей, які підлягають ліквідації. Також фізичній. Прецінь саме вони творять українську культуру, українську національну ідентичність, захищають те, що найбільше ненавидить великоросійський націонал-більшовизм – українську вільну думку.

Стільки українських творців та інтелектуалів сьогодні також виявляють солдатську відвагу! Вони на фронті. Вони борються і віддають життя за волю України. І не лише України.

Їхнє ставлення відповідає посланню Марека Едельмана, єврея та керівника повстання у Варшавському гетто 1943 року, повстання, яке від самого початку було приречене на поразку.

Едельман сказав, що найважливішим є   життя.

А коли життя врятовано,  найважливішою є свобода.

Відтак ми маємо бути готові віддати своє життя за свободу.

Три роки українці віддають життя за свободу.

Я дякую Україні за захист Європи від російського завоювання. Вона платить страшну ціну кров’ю своїх найкращих синів за захист фундаментальних гуманістичних, демократичних цінностей, тих цінностей, публічний захист яких є щоденним обов’язком інтелектуалів.

Слава Україні!

Промова Видаса Долінскаса на Межу Року 2024

Дорогі сестри та брати, українці, творці незалежного культурологічного журналу «Ï», шановні пані та панове!

Щиро дякую за ласкаве запрошення взяти участь у Вашому традиційному святі «на межу року». Велика радість і честь бути висунутим на здобуття Вашої престижної нагороди, яку отримали багато поважних українських і зарубіжних діячів культури, науки, політики, церкви. Щиро дякую за таку увагу до моєї персони. Приймаю Вашу нагороду як оцінку діяльності мого музею – Палацу Великих князів Литовських у Вільнюсі – та зв’язків мого музею з українськими культурними закладами.

Особливо хочу підкреслити, що ми маємо і високо цінуємо давні та дуже дружні стосунки з Львівською національною галереєю мистецтв імені Бориса Возницького та Музеєм історії Львова. Дякую директорам пану Тарасу Возняку та пану Роману Чмелику та їхнім музейним спільнотам. Як ми часто говоримо, разом ми можемо все. Зараз ми працюємо над спільною виставкою, яка буде присвячена Підгорецькому замку і відкриється на початку наступного року у Вільнюсі.

Велика подяка, що жителі Литви та гості Вільнюса вже встигли захопитися драматичною скульптурою Пінзеля, найціннішими творами європейського живопису, портретами магнатів Великого князівства Литовського зі львівських колекцій.

Палац великих князів литовських у Вільнюсі, де діє наш музей, є дуже показовим прикладом багаторічної агресії та варварства Московіи.

У середині XVII століття під час так званого Московського потопу Віленський палац був зруйнований і пограбований, а після третього поділу Польщі та Литви окупаційна москальска влада просто зрівняла палац із землею. На зло Русні через двісті років ми відбудували цей палац із залізобетону, щоб, не дай Боже, як знову прийшли москалі, то їм було б набагато більше клопоту нищити наші національні символи.

Десь у ХІV-ХV століттях Велике князівство Литовське захищало землі України від східних варварів. А зараз велика подяка мужньому українському народу, який боронить не лише свою свободу, а й нашу, всієї Європи та всього світу. Схиляємо голови перед вами, глибоко сумуємо разом з вами за невимовні втрати. Перше місце, яке ми відвідуємо, коли приїжджаємо до Львова, це Марсове поле Личаківського цвинтаря.

Наш музей активно підтримує українських біженців і жертвує на українську армію. Але, на зло ворогові, як каже Тарас Возняк, ми просто повинні послідовно займатися музейною справою. Це наш фронт.

Ще раз щиро дякую, бажаю всiм нам спокійного Різдва і мирного Нового року, який має принести Україні перемогу. Разом ми переможемо і все буде Україна. Дякую.

21 12 2024

Дивiться фоторепортаж із святкової церемонії