www.ji-magazine.lviv.ua

Павло Правий

Талант нинішнього керівництва України використовувати певні політичні ситуації і навіть дії противника у своїх інтересах воістину вражає. Обізнані люди кажуть, Перо Порошенко полюбляє ризиковані кроки. Поте ризик у політик – це ризиковані ходи в бізнесі. В разі поразки втратою коштів, вкладених в оборудку, не обійдешся – ризикнувши й програвши, можна втратити цілу країну. Тому в політиці ризик часто називають авантюризмом.

Та поки що всі ризиковані ставки Петра Порошенка вигравали, а переможців, як відомо не судять. Виграє, судячи з усього, й епопея з припиненням постачання електрики до Криму, хоча я, проти думки багатьох професійних аналітиків та політичних оглядачів і нині вважаю ходи Києва в цьому плані аж занадто ризикованими.

Звичайно, не можна погодитися з припущеннями деяких журналістів і політологів, що підрив ліній електропередач, а потім колотнеча навколо них громадських активістів та політків – це узгоджена з Банковою операція, а тим більше, що це операція, яку розроблено на Банковій. Але українське керівництво блискуче скористалося із ситуації, яку створили чи то його противники з числа «українських радикальних революціонерів», чи то агентури Кремля.

Вже тиждень Крим перебуває у пітьмі. Тиждень. Навряд чи такий великий термін є результатом якихось форс мажорних обставин, що виникли під час ремонтно-відновлювальних робіт. Зазвичай, подібні аварії ліквідовуються максимум за дві доби, а тут ремонт все ніяк не закінчиться.

Моста немає. Тунелю немає. Туристів немає. Світла немає.

Кримчани починають розуміти, що жити в державі

Путіна - невелике щастя

Кремль починає казитися, але зробити нічого не може – важелів впливу на Україну він вже практично не має. Навіть спроба ескалації бойових дій на Донбасі вийде боком самому ж Путіну, а також бойовикам рахітичного утворення, яке вже навіть російські агітатори-пропагандисти соромляться називати «Новоросією».

І офіційно до Порошенка не підкопаєшся: ЛЕП підірвали «невідомі», яких сама ж путінська пропаганда назвала «українськими радикалами», яких (увага!) Київ не контролює. А блокують доступ ремонтників до повалених опор еавітьть не політики, а – громадськість, ті самі кримські татари. Чому блокують? Бо російські спецслужби продовжують репресії проти кримськотатарського народу. От якщо Путін дасть команду випустити з тюрем отих і отих політв’язнів…

Виходить, що Путін сам винен в тому, що світла в Криму досі немає. І кримчанам тихенько, але наполегливо доносять саме цю тему: як тільки Москва звільнить репресованих, так одразу світло з’явиться. Тільки ось чомусь вимоги кримських татар постійно зростають. Спочатку вони ставили умовою допуску ремонтників до робіт визволення хоча би одного активіста, в даному випадку – Ахтема Чойгоза. Але як тільки Москва, «проявляя добрую волю», запропонувала таки його випустити, у відповідь було висунуто цілий додатковий список. Для Путіна й одного політичного арештанта випустити – це страшний політичний та іміджевий удар (виходить, він піддався на шантаж, а як ще «мочити у мортирах», як образ «крутого мачо»?), а тут ще, і ще…

Але за невблаганною логікою подій, Путін, навіть виконавши всі вимоги кримських татар, програє навіть ще більше. Програє особисто: увесь світ побачить, як кримські татари поставили у позу вінницької колгоспниці на буряковому полі людину, яка претендує на світове лідерство; яка будує «Русский мир», імперію, що «встає з колін». Для Путіна це небачена ганьба. Для Путіна це навіть не ляпас – це значно гірше, це те, що трапляється з «борзими» на волі садистами-ґвалтівниками, які опиняються в тюремній камері…

Хтось із журналістів порівняв становище Путіна з шаховою партією, в який його фігури опинилися під «виделкою». Хоч так, хоч інакше, але одна з них буде бита ф зробити нічого не можна. Хіба що тихенько покласти короля на дошку, визнаючи поразку, або продовжувати даремний опір. Я би прибавив до цього ще  цугцванг, бо й будь-який подальший хід Путіна лише погіршує ситуацію на шахівниці.

Так вже сталося, що події навколо злочинного підриву ліній електропередач в Херсонській області співпали зі страшними для Кремля зовнішньополітичними чинниками. Наголошую: тут лише спів падіння, не більше.

Різке загострення ситуації навколо Сирії, в т.ч. знищення невідомою ракетою бази, на якій зберігалися новенькі, щойно привезені для Асада зенітно-ракетні комплекси С-300; збитий турецькими винищувачами російський бомбардувальник СУ-24, який в чергове «заблукав», а відтак – капітально побиті горщики між Москвою та Анкарою, все більше заганять шахову партію Путіна до розгромної поразки. Тут Крим у пітьмі вже здається дрібною неприємністю в порівнянні із справді великими проблемами.

По-перше, як і попереджали військо-політичні аналітики (але Путін не послухав) втягування Росії у військовий конфлікт на Близькому сході діями двох десятків бомбардувальників, які «на камеру» трохи попрсують сірійські міста, не обмежиться. Знищення комплексів С-300 і літака не залишає Путіну вибору: небо над Сирією треба чимось закривати, інакше світ заговорить про військову імпотенцію Кремля.

І ось вже пан Шойгу оголосив: Росія перекидає до Сирії додаткове озброєння. І не аби що, а новітні зенітно-ракетні комплекси С-400. «Заразом і випробуємо у польових умовах» - хитро мружиться Сергій Кужгетович. Проте ця його бравада, яку розраховано передусім на внутрішнього «ватного» споживача, нічим не допоможе у розв’язанні основної болючої проблеми: подальшому вгрузанні Кремля у військовий конфлікт.

Військову база в Латакії вже доводиться розширювати.

Путін, Бортніков та Шойгу повторюють фатальну

помилку Брежнева, Андропова та Устинова

ЗРК С-400 – це вам не зенітка часів Другої світової. Це навіть не мобільний комплекс «Бук-М», який може самостійно виконувати завдання. С-400 – це цілий комплекс, до якого входять пункт бойового управлінні (на базі автомашини «Урал-5323», радіолокаційного комплексу на, комплекс засобів технічного забезпечення системи, зенітних ракет та базі тягачаМЗКТ-7930 та власне транспортно-пускових установок. РЛС цього комплексу, напрклад - це окрім всього іншого - величезна антена, що її треба підняти на висоту до 35 метрів.

І це - лише одна батарея С-400. Без техніки забезпечення.

На марші вся ця армада розтягується більш ніж на кілометр. Все це треба десь ховати і головне – охороняти. Гарно з комплексом С-300 – його продали сірійцям і хай в них голова болить.  А ця армада – російська, відповідно, вона має екіпажі та обслугу з російських військових. Яких десь треба поселити. Яких треба десь і чимось годувати. І хтось це має робити. Не забути ще про роту охорони кожного комплексу. А ще цей зенітно-ракетний комплекс бажано прикрити… зенітними засобами. Бо ракетою типу 9М96Е, монстром у 7,5 метрів довжиною, стріляти по вертольотах не дуже зручно. Та й надто дорого це. Бажано б іще й танками позиції комплексу захистити, аби не заїхав якийсь смертник на бронетранспортері, по самісіньку маківку начиненому вибухівкою. Тут в сотню солдатиків не вкладешся. І навіть у п’ять сотень – сумнівно.

Без машини підвозу ракет та без машини заряджання

бойова робота ЗРК С-400 неможлива

Якщо хтось гадає, що війна в Сирії для Росії - це

максимум 2-3 тисячі морпехів, танкістів та льотчиків - це не так.

Бойову роботу одного вояка щзабезпечує мінімум 5 тиловиків, від

зброярів і лікарів до кухарів та операторів польових пралень

Словом, невеличка прогулянка, в якій Путін розраховував трохи літаками політати, супостатів полякати військовою міццю та показати що він також у війні з терористами бере участь, перетворюється на повномасштабну військову операцію. Росія все глибше вгрузає у війну. З відповідними втратами у живій силі та техніці, а головне – величезними фінансовими витратами. Так колись вже було в Афганістані. Розраховували ввести «обмежений контингент» у 80 тисяч. Потім довелося вводити додаткові контингенти, включно з 8 тисячами прикордонників, потім – спецназ. І вийшло на максимумі більш ніж 120 тисяч, включно з авіаційним корпусом.

Головне - Захід тоді відреагував так, як і сьогодні - обвалом цін на нафту, диверсифікацією енергетичних ринків, обмеженням Москви в отримування технологій та фінансових ресурсів. Наслдки всім відомі.

Афганська війна Радянський Союз і поховала. Хоч тікали звідти під прикриттям бравурних маршів та з розвернутими знаменами, але всім було зрозуміло: СРСР війну ту програв. А ще багато хто розумів, що СРСР після

цього довго не протягне. РФ - не СРСР, не має вона того запасу міцності, який дозволив комунстам продовжити агонію майже на три роки...

Я не знаю, випадково так вийшло чи Туреччина, яка дуже цікавиться долею кримських татар і нервово поставилася до анексії Криму росіянами, спеціально підгадала збити російський СУ-24 під відключення Криму від життєдайного електричного потоку, а чи це збіг.

Одне безсумнівно: Туреччина – це остання країна з якими Москві можна сваритися. США – далеко. А Туреччина – ось вона – найпотужніша і найвпливовіша країна Причорномор’я. Країна, яка є надважливим політичним гравцем на Кавказі. Ось лише одна проблема для Путіна: Анкара має дуже серйозний вплив на Азербайджан, а відтак – на те, що відбуватиметься навколо Нагірного Карабаху. Традиційний (і єдиний) союзник Росії на Кавказі – Вірменія. А її вже зараз стиснуто, мов у лещатах, між Азербайджаном, Нахічеванем та Грузією. Скільки треба вкласти грошей, підтримуючи режим  Сарґсяна, підмазуючи Алієва, забезпечуючи нейтралітет Тбілісі?

А тут ще щось треба робити з Кримом, котрий загинається від дефіциту електрики. Кабелі прокласти можна, але тоді «ляже» енергосистема Кубані. Запустити додаткові генераційні потужності можна – але це коштує грошей. І перебудова енергосистеми Криму під прийом електрики зовсім з іншого боку – теж коштує.

А головне – це час. Кожна година, що її просиділи кримчани у темряві, знижуватиме їхню любов до матінки-Росії. Путін це б пережив – чеченці теж не надто Росію люблять – вони її терплять, поки Москва платить данину. Але зменшується любов до Самого Путіна. Падає віра в його всемогутність, непогрішимість і правоту. А ось цього він дозволити собі не може. Психологія така – Володимир Володимирович труситься над своїм рейтингом, як скупий лицар над сундуком із золотом.

Так, обійнявши рейтинг, як лицар сундука, з якого не витратив жодної монети, Володимир Володимирович і помре. Принаймні – політично.

Вже скоро.

Вже скоро...

Бо ресурсів для боротьби з усім світом в нього вже немає, що яскраво продемонструвала його жалюгідна реакція на ляпас від Туреччини та її президента. Ресурсів немає навіть для боротьби з Україною, бо реакція на трагічно техногенну катастрофу, що залишила без світла 2,5 мільйони кримчан – теж жалюгідна.

І коли Україна нарешті зволить увімкнути електрику для Криму (а вона її увімкне, звичайно), там сприймуть це не як перемогу Путіна, а – як милість Порошенка. І відтепер постійно озиратимуться в бік Чонгару, хто з надією, а хто і з острахом. І нічого Кремль з цим не вдіє.

P.S. А поки що, схоже, свічки у вікнах десятків тисяч будинків кримчан сьогодні стануть найбільш масштабною акцією із вшанування пам’яті жертв Голодомору. Хай хоч і не навмисне. Але хоч так. Особисто я бачу в цьому певний символ…

З великим електричним привітом.

http://pavlopraviy.blogspot.com/2015/11/blog-post_28.html