на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 
  

Росія після Путіна

Станіслав Бєлковский і Ґлєб Павловский про наше майбутнє

Міхаїл Фішман – шеф-редактор Slon Magazine

 

Slon Magazine і телеканал «Дождь» розпочинають новий проект: бесіди про стан умів, про справи в політиці, економіці, культурі та суспільному житті загалом, які не прив’язані до конкретних подій і новин. У першій серії проекту два найвідоміші російські політичні аналітики Станіслав Бєлковский і Ґлєб Павловский обговорюють проблеми, пов’язані з думками про майбутнє постпутінської Росії. Це майбутнє обов’язково настане – і, найімовірніше, як це часто буває в авторитарних системах, абсолютно раптово, – але яким воно буде? І що робити з тим, що ми його не можемо собі уявити?

 

Міхаїл Фішман. Як тільки ми починаємо думати про те, як буде влаштована Росія, наприклад, через п’ять років, то можемо уявити собі або те, що бачимо зараз, або ж більш-менш нічого. Ми взагалі не розуміємо, що буде далі, і це ймовірно нам дуже заважає. Що з цим робити?

 

Ґлєб Павловский. Знаєте, я про це багато думав, читаючи пейджер, коли вони ще були (зараз вже треба посилатися на те, що це таке). Ось що мене цікавило вже років, я думаю, двадцять тому: як, коли ми жили в Совєтському Союзі, ми писали про майбутнє, але не думали, що воно буде? Це дуже цікава гра з собою. Ми читали фантастику, я взагалі читав виключно фантастику і не відчував, що живу всередині фантастики, яка десь кінчається. Ми жили в такому пансіонаті, де фактор майбутнього існував тільки в тому варіанті, що ти до нього не маєш доступу.

А потім якось – раз, пансіонат закрили і всіх виселили. Зараз ми теж існуємо в такому своєрідному місці, я навіть не знаю, як це назвати, якийсь дім колгоспника імені Путіна чи що, де, власне кажучи, є Путін, і це замінює всі инші питання. Зовсім инакше, ніж у Совєтському Союзі, де все-таки існувала офіційна доктрина, що ми кудись потрапимо, так чи инакше, в якійсь комунізм, в хороший чи поганенький, але який вже є. А тут немає такої доктрини. Ми нікуди не попадемо, і про це нам твердо говорять. Але при цьому не обіцяють, не гарантують. А на всі питання у нас є відповідь: Путін. Путін – це фактор виключення майбутнього як політичного так і життєвого.

 

Фішман. Політична програма Путіна полягає у скасуванні майбутнього.

 

Павловский. Думаю так. Внутрішній сильний мотив у нього, безсумнівно, є, і він по-своєму має теж якісь позитивні ціннісні підстави. У кого є іпотека, кредити на освіту – у них є конкретні образи майбутнього: коли вони розплатяться чи не розплатився. А иншого майбутнього в системі нема, і це сьогодні робить всі наші діалоги доволі безглуздими, в тому числі діалоги про майбутнє. Тому що обговорюють постійно якісь екстраполяції і статус-кво, тоді як відомо, що екстраполяції ніколи, крім дуже вузьких коридорів, не спрацьовують – ні в політиці, ні в історії, ні навіть, чесно кажучи, в особистому житті, що кожен з нас добре знає.

 

Станіслав Бєлковский. Раніше вихваляли пророків, які передбачали розпад Совєтського Союзу за 10-20-25 років до того, як це сталося. Але ви знаєте, я сам, як автор багатьох таких радикальних прогнозів, одні з них збулися, инші – ні, можу сказати, що це дуже легкий прогноз. Передбачити розпад Совєтського Союзу легко, це не велика заслуга – це як ставка на зеро. Якщо Совєтський Союз розпадається, у що ти сам не віриш, а коли ти робиш цей прогноз, як правило, ти в це і не віриш, то ти – герой. Якщо він не розпадається при твоєму житті – ну, в це ж ніхто і так не вірив, і твій прогноз залишається непоміченим. Тому я не переоцінюю прогностичні здібності тих, хто передрікав крах СССР. У тому числі і на Заході існувала думка про те, що співіснування з Совєтським Союзом буде якщо не вічним, то, принаймні, дуже і дуже довгим.

Але дійсно, в Совєтському Союзі був свій образ майбутнього, Совєтський Союз кудись йшов. І розпад Совєтського Союзу, мені здається, став незворотним, коли цей проект де-факто скасували. І я вважаю умовною датою скасування комуністичного проекту 15 березня 1990 р., коли Михайло Горбачов став президентом СССР. Совєтський Союз був квазірелігійною державою, бо його система влади повністю відповідала базовим критеріям релігійної держави: примат релігійних інститутів влади над світськими. У цьому сенсі Совєтський Союз був влаштований приблизно так, як сьогоднішній Іран. Система комітетів КПРС превалювала над світською владою представленою Радами та їх виконавчими комітетами. Тому, коли Горбачов фактично відсунув партію, правлячу церкву релігійної держави, від влади, він тим самим дав зрозуміти, що комуністичного проекту більше немає і ніколи не буде. А раз нема комуністичного проекту, то не потрібен Совєтський Союз. Сама держава – Союз Совєтських Соціалістичних республік – вже за своєю назвою екстериторіальна, погодьтеся. Вона може існувати в будь-якій частині суші.

 

Фішман. Я прекрасно це пам’ятаю ще зі шкільної лави.

 

Бєлковский. Єдиною метою тоді була власне побудова комунізму. Не стало комунізму – не стало і Совєтського Союзу. У сьогоднішній Росії ніякого образу майбутнього немає, хоча він є за визначенням. Так само, як мольєрівський герой говорив прозою, у кожної людини, свідомо чи несвідомо, є образ майбутнього. У нашому випадку це, загалом, щоб не стало як в Україні. Тобто, оскільки з певного часу ми повністю припали до цілющої концепції, згідно з якою Путін і Росія – це одне і те ж...

 

Фішман. Ви кажете «ми», не маючи на увазі нас і себе, так? Ви транслюєте владний порядок денний. Просто, щоб було зрозуміло.

 

Бєлковский. Так-так. Правляча еліта Російської Федерації припала до цієї цілющої концепції, через що саме проектування і конструювання будь-яких кроків на російському ґрунті відображає базовий психотип Владіміра Владіміровича Путіна. А Путіна не можна, на мій погляд, ні розуміти, ні тим більше прогнозувати, якщо не визнати спочатку, що Путін, по-перше, не реформатор, а консерватор, тому, яким би не було становище в країні, в економіці, соціальній сфері та т.д., він не піде на радикальні реформи. По-друге, він не стратег, а тактик. Тому говорити про те, що буде в 2018 році або навіть 2017-му, стосовно нього не доводиться, він не знає, що буде через кілька місяців. І, по-третє, Путін не теоретик, а практик, тому не може бути ніякої самодостатньої концепції, яка керувала б Путіним, хоч то комунізм, «руский мір» чи демократія.

 

Фішман. Хіба що схопитися за стрілку годинника так, щоб утримати її від руху вперед.

 

Бєлковский. Це не концепція. Путін може використовувати будь-яку концепцію, цитувати то Бердяєва, то Ільїна, незважаючи на всі відмінності між цими філософами тоді, коли йому потрібне обґрунтування якихось абсолютно практичних дій і рішень. Його завдання – законсервувати ситуацію, залити цей фундамент, що розповзається, рідким азотом або ще якоюсь такою речовиною, щоб на наш вік вистачило, що повністю відповідає психотипу консерватора, тактика і практика.

 

Фішман. День простояти і ніч протриматися.

 

Бєлковский. Стільки простояти і протриматися, скільки буде можливо, причому, як людина такого психотипу, він ще й індуктивіст і постійно займається екстраполяцією з минулого. Вчора вийшло, позавчора вийшло, отже, вийде сьогодні і завтра. І не вам – людям, перед якими ніколи не стояли такі складні завдання, це спростовувати.

 

Фішман. Ви знаєте, мені здається, це найбільш чіткий і визначений порядок з тих, що взагалі, в принципі, є сьогодні. Я згадую, якими сподіваннями, надіями ми жили в 90-ті. Ми не те щоб спеціально вірили в демократію, але в певному сенсі вірили в Єльцина: ось хороший, правильний цар, монарх, який своєю силою, волею і добрими устремліннями виведе нас до світлого майбутнього. Він найме для цього Гайдара, ще якихось правильних людей, вони зроблять потрібні реформи. Це будуть реформи зверху, звичайно. І цієї віри, що прийде хтось і мовчки виправить все, – її більше немає. Чим її замінити?

 

Павловский. І саме в цей момент може статися, для вашого страху, те, що хтось прийде і мовчки виправить все просто невпізнанно, змінить реальність, і знову неприємним способом. Я думаю, що головна у Станіслава проблема – це частота вживання слова «Путін». Мені здається, вона нас дезорієнтує. Я чому згадав Совєтську владу? Не тому, що, безумовно, там існував модус майбутнього – доктринальний, офіційний, з яким не можна було сперечатися, – а тому, що ми жили саме в пансіонаті, ми в певному сенсі були відключені від реальності. І та реальність, на яку ми реагували, була реальністю дуже вузькою, реальністю пансіонату, яка ніяк не готувала нас до того, що ми дізнаємося, коли вийдемо назовні. Так само, як реальність того, що ти дізнаєшся у в’язниці, не готує тебе до майбутнього. Є радикальне твердження Шаламова, що в’язниця шкідлива навіть для пристосування, можливо, я не знаю, але, в принципі, вона не готує тебе до свободи. Проблема сьогодні не в тому, що Путін чогось хоче чи не хоче, а в тому, що ми знову опинилися в капсулі. Тепер уже ми, безсумнівно, знаємо, що вийдемо з неї, тобто не всі вийдуть, склад невідомий, але вихід буде – з нинішніми уявленнями як про світ зовнішній, так про світ внутрішній (тут мені важко сказати, де більший провал – в нашому уявленні про те, як влаштована наша реальність чи реальність зовнішня, і там і там катастрофа), і це місце в голові заповнене казками, анекдотами, жартами.

 

Фішман. Ідеологеми якісь там теж є.

 

Павловский. Ідеологеми як геги. Ідеологеми як ідеологеми існували за Совєтських часів, а сьогодні вони існують як прикол. У ідеологеми немає шансів, якщо вона не зображена приколом, бо тоді її не протранслюють, так би мовити, в цьому світі. А довкола все трошки не так відбувається. І ми бачимо це, але не визнаємо, тому що ми вважаємо, типово, що головна катастрофа у нас тут, і вона називається Путін, путінський режим. І ми будемо надзвичайно здивовані, я б навіть сказав, збентежені, коли побачимо, що можуть бути инші варіанти існування, які нам сподобаються значно менше, до яких ми взагалі ніяк не готові.

Совєтська влада хоч якось нас готувала. Свого часу я, вже будучи столяром, здригався, коли проходив повз сміттєві баки у Москві, де були дошки і т.д. Я їх тягнув, робив з них стелажі. Цей дизайн убогості нам допоміг в 90-і роки. Ми вміли сполучати дивним чином дивні речі, уламки існування у щось, що допомагає вижити. Боюся, що сьогоднішнє життя нам дає менший досвід навіть у цьому сенсі. І я завершу свій меседж такою тезою: говорити про сьогоднішній стан країни, політики і т.д. в принципі є сенс тільки з умовного часу після кінця. Тобто контекстом для того, що сьогодні відбувається, є не те, що сьогодні відбувається, я вже не кажу про те, що пишуть в газетах, не те, що про це говорить Обама, а те майбутнє, яке настане на другий день після того, як вимкнуть це світло. А його вимкнуть одразу і скрізь.

 

Фішман. Або, навпаки, ввімкнуть.

 

Павловский. Штучне. Разом зі штучним харчуванням, годівницями і т.п. Тому сьогодні щось зрозуміти ми можемо тільки з позиції майбутнього. Звичайно, воно буде умовним, але воно не повинно бути екстраполярним. Тобто безглуздо екстраполювати те, що є, на майбутнє. Вибачте, але немає ні грошей, ні ресурсів, щоб екстраполювати це ще на 10 років.

 

Фішман. У тому числі Гліб Олегович каже, що ви, Станіславе, дуже зациклилися на Путіні, і це заважає.

 

Бєлковский. Ні, це не зовсім так. Я якраз закликав і закликаю вже багато років до депутінізації нашої свідомості: далеко не все залежить від Путіна, і не Путін творець цієї системи. Він дуже важливий, але інструмент. Його роль змінилася за останні 15 років, – з того часу, як цю швидше пропагандистську, ніж ідеологічну доктрину «Путін дорівнює Росія» взяли на озброєння. Рішення, які приймав особисто він і які багато в чому йшли врозріз з інтересами еліт торік стосовно Криму, стосовно України і т.д., посилили його роль у цій системі, але, звичайно, на ньому світ клином не зійшовся.

При цьому попит на вождя залишається, він нікуди не подівся. Про це нам хоча б красномовно сказали вибори мера Москви в 2013 році. Тоді прогресивна громадськість абсолютно сліпо підтримувала Навального, який був хорошим аналогом Путіна, молодого красивого Путіна, тільки вид збоку. Мої боязкі спроби звернути увагу на те, що молодий і красивий Путін не потрібен нам замість старого і хворого, що це не тільки заміна шила на мило, але і погіршення ситуації, тому що молодий і красивий Путін буде набагато жорсткішим за теперішнього, не мали успіху. Вождистські нахили залишаються в широких верствах нашого народу, в тому числі і в його групах, які вважають себе просунутими і проевропейськими. І, якщо говорити про майбутнє, то не може бути бодай мінімально відповідального, розписаного проекту переходу до цього майбутнього: завтра відбудеться те, післязавтра – се. Тут потрібно опиратися тільки на систему «чорних лебедів», тобто унікальних і непередбачуваних подій.

 

Фішман. Ви кажете, що коли це життя закінчиться, у новому ми знову захочемо вождя. Є великі сумніви стосовно цього.

 

Бєлковский. Ми мусимо перестати його хотіти ще в цьому житті. Я просто кажу, що ми не припинили цього робити.

 

Фішман. Я думаю, що розчарування в вождізмі є – принаймні у тих, хто про це майбутнє думає. Але є й инші ідеї, під якими ми ніби підписувалися. Наприклад, відоме «бабло перемагає зло». Ми, взагалі, вірили, що справді зі зростанням добробуту і зростанням матеріальних цінностей ми перетнемо цю межу і цей корабель кудись все-таки попливе і коли-небудь причалить до иншого берега. Виявилося, що і це не так. Чи відмовлятися нам від цих ідей?

 

Павловский. Знав би Бродський, як ми зловжили його рядками «злодюга мені миліший за кровопивцю». Величезне зло принесли вони – політично.

 

Бєлковский. У певний момент нам просто довелося визнати, що злодюга і кровопивця – це часто одна і та ж людина, яка для захисту своїх капіталів і для накопичення нових трансформується в кровопивцю дуже легко. Тому мені надзвичайно важко відокремити як злодюг від кровопивць, так і море від річок, за Езопом. Власне, бабло і стало основним архітектором сьогоднішнього авторитаризму, який мав його врятувати, захистити і обмежити.

 

Фішман. Як би нас повернули на 10-12 років назад, ми б не повірили в це.

 

Павловский. І дивіться, що сама ця пристрасть – про це теж попереджав ще Маркс в «Маніфесті», – вона в якийсь момент стає ірраціональною, тому що, коли бабло накопичується в формах, в яких його вже не можна використати в тих місцях, де його друкують...

 

Бєлковский. Воно набуває сакрального характеру.

 

Павловский. Воно стає схожим на скарб середньовіччя, який, в принципі, потішить археологів.

 

Фішман. Який скинули в безодню Рейну.

 

Павловский. З ним нічого робити. Так, це золото Рейну.

 

Бєлковский. Оскільки бабло в цих ситуаціях – сакральна субстанція, яка змінює світ, то, з погляду психології носія великого бабла, зрозуміло, що мільярдер має відчувати себе антропологічно иншим суб’єктом, не таким, як людина, у якої грошей немає. Саме тому він не може втратити гроші. Тому що тим самим він втрачає якийсь священний еліксир, який підтримує його на плаву. Тому років 15 тому різко активізувалися пошуки безсмертя фізичного та вічної молодості. У мене є улюблена теорія про те, що людина вмирає, коли вичерпано її основні життєві завдання, і я тому запропонував всім, хто хоче без всяких чарівних еліксирів і великих грошей ще пожити, поставити перед собою завдання – в жодному разі не померти при Путіні. Тим самим відбудеться мобілізація всіх ресурсів організму одночасно з несвідомим бажанням тримати Путіна якомога довше при владі, тому що його відхід з якоїсь причини обезсмислить, знову ж таки, існування нашої прогресивної громадськості. Це повністю вписується в концепцію Гліба Олеговича з надання величезного значення постаті Владіміра Владіміровича.

Але, загалом, майбутнє ми можемо бачити в розвороті місця, але не часу. Ми не знаємо, коли воно прийде і які надзвичайні випадкові події, ці «чорні лебеді», йому передуватимуть. А ми можемо тільки розмірковувати про те, яким воно має бути з погляду наших інтересів і нашого самовизначення в цьому майбутньому. Я, наприклад, вважаю значно важливішим, за будь-які економічні, навіть політичні реформи, церковну реформацію – якщо її в Росії не відбудеться, то це буде поверненням в початкову точку.

 

Фішман. Тобто, так чи инакше, ми приходимо до того самого: є набір реформ, які треба провести. І будь-який професійний опозиціонер сьогодні вам розповість, яким має бути цей набір реформ.

 

Павловский. Обережніше, тому що у російського дискурсу про реформи є одна дивна особливість – він завжди виносить за дужки питання: «Хто їх проводитиме?» Тобто реформа набуває значення того ж самого бабла, вона теж сакральна, і не важливо, хто її проводить, вона все одно буде благодійною. А суб’єкти наростають потім на цю реформу все одно.

 

Фішман. Власне, як ми вже могли це спостерігати.

 

Павловский. Багато разів. І соціальна коаліція, яка складеться навколо бажаної давно реформи, вже точно виявиться зовсім не тією, яку ви очікували. І це стосувалося і реформ початку 90-х, не торкатимемо усе ще, як не дивно, болючої теми. Реформи Гайдара у нас не прийнято обговорювати досі.

Але ми занадто містифікуємо питання. Люди придумали багато інститутів, які займаються цією темою. Є інститут, який саме займається можливим майбутнім, причому в аспекті дуже значущих для суверенітету ситуацій – це Генштаб. Завдання Генштабу будь-якої країни – розробити, так би мовити, можливості, логістично розробити, до повного логістичного розкриття, прив’язки місця можливих конфліктів, наступальних, оборонних, навіть таких, де сьогодні, якщо ти в політиці з цим вилізеш, тебе висміють. Зараз там, можливо, туристичне місце, туди всі їздять купатися, засмагати на кримському березі, а Генштаб дивиться, повинен дивитися на це инакше. І якось він справляється, загалом. Якщо взяти всю світову історію, то Генштаби теж заводили в глухий кут, як відомо, але і справлялися, це нормальне завдання.

Ми дивимося звідси на майбутнє з позиції перешкод. Нам здається, що нас оточують самі лише перешкоди: те не можна, це не можна. Хороший генштабіст чи хороший революціонер, припустимо, дивиться на перешкоди навпаки – як на ресурс. Його дуже цікавить: ага, от є така, так би мовити, гряда, її б зайняти. Я говорю про конкретний випадок, я свого часу страшенно цікавився фолклендською війною, і мені снилося, що її виграли випадковим рейдом одного з англійських військових підрозділів на незначну з погляду військового командування висоту, і після заняття цієї висоти настав повний параліч всієї аргентинської армії, тому що, крім того, що вона була стратегічно ключовою, ця висота мала якесь символічне значення. Тобто перешкоди можуть бути ресурсами, і це головне, що треба пам’ятати, коли ми працюємо з майбутнім. Буквально все, що, як нам здається, заважає нам просунутися, тримає нас у відсталості... Ось, наприклад, погляд на російське селянство як на відсталу масу. А, власне кажучи, вона і зробила...

 

Бєлковский. Стала соціальною базою...

 

Павловский. Я хочу сказати, що такий погляд дозволяє инакше ставитися до ситуації. І він нічий. Він не партійний. Насправді, поки путінська команда була відносно динамічною, вона приблизно так і дивилася на речі – дещо цинічно, скажу прямо, з погляду того, як можна скористатися цими перешкодами. Але так само можна подивитися і на перешкоди, які створюють сьогодні. У боротьбі з майбутнім нагромадили такі надовбні, якими ця система вже сама не може керувати. Візьміть одне виборче законодавство. Там чорт ногу зломить. Воно все створено, щоб ти не міг через це пройти. Але конструкція настільки складна і, я б сказав, поліархічна, що саму її можна перевернути.

 

Фішман. Як?

 

Павловский. Це вже окрема консультація. І зрештою, безвідповідальні соціально-політичні сили я не консультую. Я говорю про те, що в реальному світі це саме так. Инакше новачки б переможно грали в шахи, тому що новачок завжди рухає всі фігури вперед і нагромаджує їх таку жахливу кількість, яку майстер просто двома ходами знищує.

Ми сьогодні дійсно з вини цієї системи, прямо скажу, і керівників цієї системи підійшли до ситуації, коли в ній втратили контроль, і її, загалом, перестають вважати державою. Вона не поводиться як держава навіть там, де вона могла б це робити і ніщо не заважає їй у цьому. Природно, вона переводить в приховану, в латентну опозицію, не усвідомлену опозиціонерами, велику кількість груп, у тому числі і у власному апараті. Вони зараз просто так не мислять, але в якийсь момент почнуть. І знову-таки питання в тому, наскільки готові до цього ті, хто вже сьогодні вважає себе опозицією і знає точно, які реформи проводити.

 

Фішман. Якщо говорити про опозицію і про реформи, про ліберальну частину суспільства, до якої і я себе відношу, то я бачу, що осмислення цих проблем, воно розгорнуто в протилежну сторону, а саме ми шукаємо точку, дату, коли ми зробили цю жахливу помилку. Чи то в 1991 році, чи то в 1993-му, чи то в 1996-му. Йде полеміка про те, яку ж все-таки дату взяти за основоположну в цьому нашому спільному провалі.

 

Павловский. Так, завжди є ця дата. Ресентимент такий.

 

Бєлковский. Розумієте, система розвивалася дуже логічно. Я вважаю, що ніяких зламів катастрофічного значення не було в розвитку цієї системи. Мабуть, якийсь фазовий перехід був між 1993 і 1996 роками, коли стало очевидно, що такі реформи не можна провести в Росії демократичним шляхом. Тому, так чи инакше, потрібен спочатку м’який, але авторитаризм.

 

Фішман. Ті самі реформи зверху.

 

Бєлковский. Реформи зверху можна теж проводити демократичним шляхом, це питання філософії і культури як реформ, так і державного ладу. Я вважаю, що ми саме повинні підійти до майбутнього, відволікаючись зараз від магістральної лінії вашого запитання, з чітким розумінням, що Росія не витримає жодного нового вождизму. І, повертаючись до тези про перешкоди, заявленої Ґлєбом Олеговичем, так, перешкода – це, наприклад, танк, який має вистрілити в тебе, але при вдалому збігу обставин і грамотній тактиці ти захоплюєш цей танк сам, і він з перешкоди стає твоїм ресурсом. Якби твій супротивник не створив цього танка, у тебе не було б можливості захопити цей ресурс. Але далі виникає, природно, спокуса використовувати цей танк так само, як твій попередник, посилаючись на те, що ніяк по-иншому Росію реформувати неможливо, що потрібно ще взяти тайм-аут на кілька років, що спочатку потрібно, так би мовити, постріляти з танка, а потім, коли необхідність відпаде, здати танк на металобрухт. Але необхідність, як показує практика, не відпаде ніколи. Вся ця система може тільки збільшуватися. І вона послідовно і абсолютно погіршувалася.

Мабуть, єдині дійсно радикальні рішення, які суттєво вплинули на еволюцію системи, – це були рішення стосовно Криму і України минулого року. Вони абсолютно вибивалися з усього тренду на встановлення неосвіченого авторитаризму всередині країни з одночасною легалізацією на Заході. Ось тут цю систему порушили, і багато в чому, до речі, через комплекси і образи однієї людини. Тобто тут вперше він, мабуть, вийшов на сцену вже не як інтерпретатор інтересів системи і еліти, а сам по собі – проти системи і проти еліт.

Безглуздо шукати, коли ми і що програли, бо це той самий пасеїстичний дискурс, який намагається нам нав’язати влада. Влада намагається створити якусь картину сьогодення і умовного майбутнього з фрагментів минулого. З одного боку, як добре нам жилося під монголами, а з иншого боку, як за Совєтської влади жилося не гірше, тільки з різних ракурсів, з різних пунктів спостереження. А опозиція, оскільки вона взагалі любить відтворювати всі зразки мислення і дії влади, міркує так само. Якби, так би мовити, 17 серпня 1993 р. помічник Єльцина Пупкін не пішов у відпустку, то історія країни розгорнулася б зовсім в иншому напрямку. Ні, не розгорнулася б, тому що перш, ніж відродитися, щось має померти.

І це щось – це сучасна Росія, спадкоємиця декількох історичних епох, в яких було і своє гарне, і своє погане, але були й спільні риси, які так чи инакше проявляються в сьогоднішньому авторитаризмі. Нічого не вийде без відмови від базових принципів цього авторитаризму і від поклоніння, до речі, територіальній цілісності теж, яку дуже добре пояснює, природно, російська клаустрофобія. Спочатку воно пояснювалося підсічно-вогневим землеробством і необхідністю постійного екстенсивного розвитку, а отже, захоплення території, потім переродилося в клаустрофобію, яка вимагає утримувати територію будь-якою ціною і по можливості розширюватися зовні. Від цього теж треба відмовитися і, безумовно, перейти до парадигми парламентської демократії задовго до того, як це майбутнє настане.

Треба думати про те майбутнє, яке виникне випадково, в створенні якого ми можемо взяти участь, а можемо і не взяти, але, значить, в цьому візьме участь хтось инший, оскільки любити треба мистецтво, як сказав класик, а не себе в мистецтві. Крім того, ми не повинні забувати, що Росія взагалі – країна маргінальна, по суті. У ній всі крайнощі сходяться. Це країна, де нічого не можна і все можливо одночасно, на відміну від евроатлантичного світу, де що можна, те можна, а що не можна, те не можна.


 

Яндекс.Метрика