www.ji-magazine.lviv.ua

Станіслав Бєлковскiй, російський політолог

Приходять часи, коли краще обговорювати вторинні джерела – інтерпретації, коментарі і тлумачення, ніж першоджерела – безпосередні сакральні слова царів, первосвящеників і прирівняних до них федеральних осіб. Тому нова розмова про Владіміра Путіна і його опонентів піде у нас через призму недавньої колонки Міхаїла Зигаря про поліцейське самогубство російських незалежних ЗМІ.

Головна теза колонки: вторгшись в простір приватно-сімейного життя президента РФ, останні незалежні засоби масової інформації перейшли межу, за якою кремлівський тиран ще міг дозволити собі дарувати їм життя. Далі – тиша, вона ж політична смерть, на яку останні незалежні самі і напросилися. Це навіть схоже на те, як американський обиватель, замисливши самогубство, нападає на поліцейського з іграшковим пістолетом, щоб отримати державну кулю в змучений життям лоб.

Висновок Міхаїла Зигаря вагомий і має право на існування. Але я все ж хотів би уточнити окремі критерії, параметри і оцінки, наведені одним з кращих наших публіцистичних кремлезнавців сивої давнини.

Путін і його нерви

Отже, чи розчавить в найближні місяці ВВП все медіаживе, що залишилося в РФ?

Універсальна правильна відповідь: невідомо. Спеціальна правильна відповідь: когось розчавить, а когось і ні. Загалом, незалежних російських ЗМІ залишилося не так багато, скоро про це дізнаємося на практиці.

Питання в тому, як ми можемо і чи можемо взагалі реконструювати логіку поведінки найвищого в цьому медіапитанні.

Як говорив Бєнєдікт Єрофєєв, якщо тут є система, то якась нервова.

Історія свідчить, що у Владіміра Путіна бувають два базові агрегатні стани: сильна невротизація і відносний спокій.

Невротизується він тоді, коли ситуація в РФ, на його думку, небезпечно виходить з-під контролю. Така поведінка властива кожному класичному контроль-фріку (фанату вселенського контролю), до лав яких, звичайно, належить і теперішній російський лідер. Наприклад, 2011 рік (не враховуємо ранньопутінську історію). США і їх васали-сателіти (як вважає Путін, звичайно) організували «арабську весну» і скинули конструктивних автократів на кшталт Мубарака і Каддафі, поставивши на грань існування відразу кілька арабських країн, перш за все – соціально щедру Лівію.

Тут стає майже очевидно, що такий самий сценарій чекає і на РФ. І плюшевий Д. А. Медведєв, з його вічною готовністю перезавантажити все і всіх, ситуацію під контролем не втримає.

Отже, В. В. треба повернутися в Кремль ще на шість (мінімум) президентських років, щоб убити загрозу в зародку.

Те, що сталося на рубежі 2011/2012 рр. (за фінансової підтримки американців, а як же іще?) – Болотна площа з проспектом Сахарова – тільки підтвердили версію: Росію хотіли пустити по лівійському шляху.

І, крім повернення в Кремль, Путін провів нову зачистку політичного поля. Головне – перекрив навіть найменші канали іноземного фінансування політичних неподобств. Бо від таких каналів все зло, а без закордонних грошей в XXI столітті російський бунт не релевантний.

Коли ж справу було зроблено, настали прохолодні дні жаданого спокою.

Перед сочинською Олімпіадою (днями якраз відзначали другу річницю її відкриття) помилували Ходорковського, відпустили на волю співачок-художниць з Pussy Riot, віддали голландському королю і королеві екологів з Greenpeace, які в ганебному божевіллі намагалися штурмувати морську платформу «Газпрому» «Прирозломна».

Взагалі, на початку 2014-го багато хто в Кремлі і навколо сподівалися, що ВВП ось-ось повернеться до цінностей істинно ДАМського перезавантаження. І, одразу після безсумнівного тріумфу наших спортсменів на зимовій Олімпіаді, обернеться до Заходу розгладженим, як оксамитова серветка, і усміхненим, як у Мони Лізи, лицем.

Але прийшло 22 лютого 2014 року. Українська Революція Гідності, вона ж, зрозуміло, (анти) державний переворот за вашингтонським сценарієм. З втечею Януковича і иншими необов’язковими бонусами.

І невротизація почалась знову.

Лідер чітко усвідомив в той момент, що з тижня на тиждень війська НАТО увійдуть в Крим. А звідти вража ядерна ракета долетить до Кремля так швидко, що й вартовий Боровицьких воріт не встигне вийти з похмільного заціпеніння. А отже, все знову повториться як в Лівії, де кар’єра тирана Каддафі завершилася зґвалтуванням за допомогою держака лопати.

Перезавантаження-2 терміново відмінили, почалась гібридна війна.

І так далі, циклічно.

У 2015-му Путін, скоріше, тяжів до відносного спокою. Санкції здавалися не страшними, війна в Сирії – мудрою, Захід – нерішучим. А головне, все під контролем, отже, прорвемось.

Але до кінця року дещо змінилось. Вороги перейшли відразу дві червоні лінії, які раніше не наважувались перетнути.

По-перше, як правильно зазначає пан Зигарь, почали «обробляти» рідних і близьких лідера.

Повірять тільки Кісєльову

Станіслав Бєлковскiй

По-друге, викрили в причетності до корупції не просто путінське оточення, а вже особисто його, ВВП. Причому не силами клоунів на кшталт Бєлковського, який звивався з цією темою ще з 2007 року. А офіційними американськими устами.

Спершу – Адам Шубін, начальник фінансової розвідки США OFAC (Office of Foreign Assets Control). Ім’я говорить саме за себе: погодьтеся, є в ньому щось польсько-литовсько-зрадницьке, придатне для Смутного часу. Мнішек, Вишневецький і Курбський воєдино. Такий цілком міг би в инші часи сидіти в Самбірському замку і розробляти плани ядерного удару по Годунову, якщо не гірше.

А далі взагалі Джошуа Ернест, прес-секретар, транслятор особистих поглядів Барака Обами. Отже, Обама дав добро, і всі розкриття-розслідування-копання в білизні – ланки одного ланцюга.

То чи не йде до того, що рідних дітей Путіна утягнуть в щось антикорупційне, з арештом активів і т.д., – ось в чому питання.

Звідси і дещо панічна реакція верховного керівника. Всупереч звичній практиці ігнорування завідомо неправдивих вигадок, покликаних зганьбити самого ВВП, цитувати англосаксонські звинувачення взялися навіть федеральні телеканали, популяризуючи їх тим самим серед вірного електорату. А це скоріше чиясь лють, ніж пропагандистський професіоналізм.

Так що нова невротизація почалася, і гуманітарні погроми дуже ймовірні. Але не факт, що тотальні і, що після них ніякої вільної журналістики у нас взагалі не залишиться.

Джерело можливого порятунку – все в тому ж світогляді Путіна.

Великий вождь, напевно, все-таки вважає вкрай незручною надмірністю свободу слова як таку – щось, що не приносить особливої користі, зате постійно заважає жити і працювати.

Але він не може вважати реальними ворогами ті чи инші конкретні ЗМІ. Тому що в його очах останні не наділені реальною суб’єктністю. Вони не самі по собі, а на замовлення або за наказом. Не четверта влада, як вони самі про себе досі думають, а інструмент в руках ворогів.

Хіба (думає він) РБК саме розслідувало історію про Єкатєріну Тіхонову (дочку), «Собєсєдник» – про Артура Очеретного (нового чоловіка колишньої дружини), а BBC – про високі мільярди? І Сєрґєй Канєв особисто, за власною ініціативою, вивчав таємниці Марії Путіної-Фаассен?

Ні. Це все американці з англійцями плюс якісь їхні РФні оператори.

До того ж внутрішні зрадники, розчаровані «кримнашем» і санкціями, можуть зливати фактуру, а це вже справді недобре. Ось з усіма цими партнерами-опонентами і треба розбиратися. І розберемося.

Якщо якийсь ЗМІ потрапить під роздачу, не шкода, хоча це і не є метою. Хто зможе вижити – великий молодець.

Ще, можливо, під прикриттям путінських образ можуть зводити медіарахунки сановники і бізнесмени рангом нижче. Вони і страшніші, тому що більше ображаються і краще знають те м’ясо, на пожиранні якого їх спіймали.

Але це не Путін.

Кримінальна матриця.
Росію скосив синдром культурного імунодефіциту

Володимир Пастухов

Його потужна прицільна відповідь на високій невротичній ноті повинна вцілити прямо в штаб глобального противника. А не в продажні столичні редакції, сто років би про них нічого не знати.

От велика війна в Сирії – це, наприклад, гідна відповідь. Там фактури і м’яса вистачить на всіх.

До повернення урядової душі в системно спокійний стан.

Самогубство і ЗМІ

Ніщо, втім, не скасовує істинності гіпотези про спробу самогубства деяких ЗМІ. Не стільки американського і поліцейського, скільки нашого російського, літературного. Як у Пушкіна – головного, архетипного самогубця такого типу.

Думаю, Алєксандр Сєрґєєвич спеціально організував свою дуель з Дантесом: треба було якось піти. Після виконання земної місії головного генія. Через неможливість зробити більше, ніж вже зроблено.

Але це окрема пісня, у виконання якої зараз не будемо занурюватися.

Незалежні російські ЗМІ, скільки б їх з нами не залишалося, переживають, як мені здається, несвідому кризу веселого відчаю. Їх місія теж близька до завершення. З одного боку, простору для звучання вільного слова вже дуже мало лишилося, а буде ще менше. З иншого боку, в епоху путінської монетократії дійсно зникло відчуття четвертої влади – і навіщо творити? Якщо слово твоє не звучить набатом і мало кого розбудить, навіть в розрідженому повітрі державного (за)мовчання.

При такому очевидному наближенні кінця не можна просто вийти з гри: люди, які залишаться живі, не зрозуміють. Все-таки ми православні, отже, формально на самогубство не маємо права. Але ми такі хитрі православні, що хочемо ще поторгуватися з Господом, щоб він прийняв наші мотиви і дозволив красиво померти.

Я не хочу критикувати наші ЗМІ за формат і метод самогубства, тим паче засуджувати когось.

Але в контексті все ж згадаю таке.

Святий Діонісій Паризький (III століття), якому погані язичники відрубали голову, не кинув її одразу – він довго ніс свою голову під пахвою до храму, акуратно поклав в потрібне місце і лише потім упав замертво. Згідно з російським православно-язичницьким повір’ям, він пройшов без голови на плечах цілих вісім паризьких верст.

Св. Діонісій (той самий Сен-Дені) був би ідеальним покровителем російського слова сьогодні, на початку другої половини другого десятиліття XXI століття. Щоб встигнути договорити, додивитися і доробити, не треба поспіхом викидати голову, якою б відрубаною вона не здавалася.

https://snob.ru/selected/entry/104278