www.ji-magazine.lviv.ua

Генрі Хейл, професор міжнародних відносин
Університету Джорджа Вашингтона

Після розпаду Совєтського Союзу більшість утворених країн пройшли через періоди лібералізації, подекуди зовсім недовгої, і періоди монополізації влади. Надії на отримання свободи, яких було багато і в 1990-і роки, і в період кольорових революцій 2004-2005 років, переважно не виправдалися. Професор Генрі Хейл з Університету Джорджа Вашингтона вважає, що режими, які утворилися на руїнах СССР, важко помістити на ідеалістичну вісь свободи і несвободи. Визначальною властивістю всіх цих систем є всепроникна корупція (патрональні відносини), а не ступінь політичної участі. Важливе питання полягає в тому, наскільки монополізована корупція, а не влада. Про це остання книга Хейла – «Патрональна політика: динаміка режимів Евразії в порівняльній перспективі» (2014 року).

Країни на зразок Росії, а точніше, більшість країн в усьому світі, об’єднує одна важлива риса. Вони функціонують завдяки особистим стосункам між людьми, а не деперсоналізованими інститутами. У цих країнах люди не можуть колективно організовуватися, якщо вони не знають один одного. Уявіть, що хтось вирішив заснувати благодійну організацію і збирає на неї гроші. Швидше за все, ніхто не наважиться дати йому грошей наосліп, бо всі побояться, що ці гроші просто витратять. Єдиною запорукою довіри в такій справі стає особисте знайомство.

Так, власне, і починалися всі держави. Вони були дуже маленькі, всі всіх знали, і питання вирішували особисто. Можна було працювати, покладаючись на зв’язки. Звичайно, ті, хто контролював «вузькі місця постачання», отримали при цьому непропорційну перевагу. Так з’являються уряди, так працює політика в своєму природному стані. Економіка, до речі, теж.

Очевидно, що така система породжує певні очікування, і в якийсь момент людина вже не може їм опиратися. Уявіть, що ви працюєте в парламенті і ваші родичі та друзі просять вас по старій дружбі внести якийсь закон. Ви не можете їм відмовити, бо всі від вас цього чекають і в иншому випадку ви ризикуєте отримати славу людини, якій немає діла до старих друзів і родичів. Коли вам знадобиться якась допомога, ви її не отримаєте, і будете неефективним законодавцем. Окремій людині немає жодного сенсу змінювати свою поведінку – щось може змінитися тільки тоді, коли поведінку змінять всі одразу.

Це важке питання, справді важке питання – чи готовий ти брати участь у корупції, щоб зробити що-небудь хороше. Наприклад, дати хабар, щоб мати можливість побудувати лікарню. Чи готовий ти обіцяти відкат постачальнику або підмаслити губернатора регіону, щоб зробити свою справу. І якщо у тебе немає вибору, то можна щонайменше захищати свою позицію тим, що ти дієш морально: не забруднивши рук, нічого не зробиш. Проблема в тому, що це стає самоздійснюваним пророцтвом: в результаті хабарів стає ще більше, а чиновники ще охочіше їх вимагають. Простої моралі тут нема. Мафія – природне явище.

Ці відносини дуже довговічні, і з них важко вирватися. Навіть в США добре видно, що ми не цілком вільні від старої системи відносин. Зв’язки означають дуже багато, хоча, ймовірно, менше, ніж у Москві. Але, якщо ви подивитеся на США столітньої давності, то побачите те ж, що зараз можна знайти в Росії, – політичні машини. На питання, чи вдалося в Росії побудувати американську демократію, можна відповісти ствердно: вдалося, тільки не таку, як зараз.

* * *

Після падіння комунізму ми могли спостерігати чистий експеримент. Кілька десятків країн одночасно стартували з однакових – або схожих – умов і пройшли різні траєкторії. За межами Прибалтики жодна з цих країн не досягла однозначних успіхів, вони загалом, можливо, вільніші, ніж в СССР, але менш вільні, ніж в 1990-і роки. Після падіння комунізму на демократизацію цих країн покладали великі надії, її вважали практично безальтернативним сценарієм, – але цього майже ніде не відбулося. Україна, що стала «повністю вільною» країною за версією FreedomHouse в 2005-2010 роках, потім знову відкотилася, а потім знову стала вільнішою. Ніхто не міг передбачити, що так вийде.

Україна на порозі «олігархічного консенсусу»

Петро Олещук

Це пов’язано з тим, що в політичній науці багато досліджень, особливо в Західній Европі, виходила з того, що демократія – норма. Отже, треба вивчати причини, за якими уряди так часто від неї відмовляються, а не причини, за якими вони змушені з нею миритися. У певному сенсі політичний ідеал затулив собою природний хід речей. Цікаво зрозуміти, чому та чи инша країна не змогла побудувати демократію, але це не допомагає зрозуміти, як вона функціонує, як нею керувати і як влаштовані взаємини між людьми. Тому що проста модель опису – «диктатор, який одноосібно нав’язує всім свою волю» – практично ніколи не описує реальний стан.

Моя теза у тому, що звичні слова не підходять для опису постсовєтської реальності. Коли ми говоримо про «політичну участь», «судову систему», «політичні партії», ми описуємо не ті сутності, які мають значення для безпосередніх учасників політичного життя (це не таємниця, дослідники написали безліч томів про неформальну політику). Що ж має значення в усіх постсовєтських країнах? Патрональні відносини.

У суспільствах, де все побудовано на особистих стосунках, політичний капітал належить патронам, які мають можливість винагороджувати своїх клієнтів і використовувати їх, в свою чергу, для примусу всіх инших. Устрій таких патрональних угруповань і їх взаємодія між собою визначає політичне життя. Те, що ми бачимо, це не боротьба волелюбних сил і реакції, які по черзі здобувають перемоги, а безперервний процес взаємодії угруповань, який надто часто описують в політичних термінах, що непридатні для цих товариств.

Для моєї теорії важливо, хто головні політичні актори. Я намагаюся не думати в термінах формальних інститутів, а дивитися на зв’язок між людьми, які працюють в політиці і бізнесі. Справа не в кількості зв’язків, а в тому, як вони організовані. У вас може бути кілька угруповань, але всі вони будуть обертатися навколо одного верховного лідера. Два угруповання можуть бути йому лояльні, а решта – просто розуміти, що краще з ним не сваритися, але з боку це виглядатиме як монолітна автократична махіна. У такій ситуації, навіть якщо не приймають формальні закони проти опозиції, всі, хто намагаються протистояти системі, стикаються з проблемами, не мають можливості знайти грошей на кампанію і так далі. Тому що ніхто не хоче сердити лідера.

(Цікаво, що конституція не надто впливає на структуру патрональних угруповань. Молдова і Угорщина – парламентські республіки, а Росія або Азербайджан – президентські, але у всіх цих країнах влада концентрується навколо однієї фігури.)

Коли патрональних угруповань кілька і вони не збираються навколо одного лідера, це відкриває шлях до певної конкуренції. Така система може бути набагато відкритішою. Якщо угруповань хоча б два, і вони приблизно рівні по силі, то і у менших гравців з’являється якийсь шанс на незалежне існування. Тому що, якщо одне угрупування на них нападає, вони можуть шукати захист у инших. Така система виглядає досить вільною, тому що в ній можуть існувати ЗМІ з різними редакційними позиціями, різні фірми, конкуруючі гроші, вибори, – але вона все одно дуже корумпована і з погляду простої людини демократії не відчувається.

Далі починається цікава суперечка про те, чи може сам факт наявності конкуренції вплинути на масштаби корупції та ймовірність її знищення. Деякі дослідники, наприклад, Марія Попова з Університету Макгілла і Гульназ Шафрутдінова з Кінгс-коледжу (вони вивчали судову владу і регіональну політику в Росії в 1990-х – на початку 2000-х), писали, що конкуренція робить все тільки гірше. По-перше, в конкурентних системах політики крадуть більше, тому що крадене стає інструментом в клановій боротьбі. По-друге, суперники постійно викривають корупцію один одного, тим самим в певному сенсі легітимізують все це і формують у виборців цілком справедливе відчуття, що політика – брудна справа і в ній взагалі не треба брати участі. Нарешті, боротьба відволікає їх від безпосереднього управління.

Я з цим не зовсім погоджуюсь. Рівень корупції, по-моєму, скрізь більш-менш постійний. Але конкуренція створює хоч якийсь стимул почати змінювати життя на краще. Тому що, будемо чесні, люди не люблять корупцію. Вони можуть в ній брати участь, коли думають, що це єдиний вихід або менше зло, але їм не подобається, що їх лідери крадуть. Їм не подобається, що вони повинні дати хабаря, щоб потрапити на прийом до лікаря. Наявність політичної конкуренції створює хоча б теоретично стимул змінюватися.

На практиці ефект повинен бути невеликий. На жаль, зовсім небагато країн в світі взагалі змогли вирішити цю проблему. І ніде це не сталося раптово. Всюди люди потихеньку знизу будували інститути, що працювали не на персональних зв’язках – иноді швидше, иноді повільніше, але завжди довго. Винятків зовсім небагато: Сінгапур, Чилі, але я не впевнений, що з них варто брати приклад. Чилі Піночета – дуже жорстоке місце, набагато гірше нинішньої Росії...

У мене суперечливі почуття, бо в теорії політична конкуренція створює двигун для змін, але на практиці вона буває саморуйнівною силою. Наприклад, в Україні після Помаранчевої революції керівники держави були настільки зосереджені на боротьбі один з одним, що фактично не робили нічого, скажімо, для виходу з кризи 2008 року. Але є і приклади того, як цей двигун потихеньку рухає країну вперед. Наприклад, Болгарія. Досить корумпована країна, але все-таки за мірками ЕС, а не СНД. Цікавим прикладом є затиснута між Китаєм і Росією Монголія. Не найкращі сусіди, але вони якось підтримують політичну конкуренцію, не без допомоги конституції, і мають прогрес. Мабуть, бувають більш руйнівні варіанти конкуренції і менш руйнівні.

На перший погляд в конкурентній системі корупції більше, але, скоріше, все якраз навпаки. Просто, коли влада монолітна, назовні не просочується інформація, і вона справляє краще враження. Неконкурентні системи набагато менш стійкі. Легко, звичайно, показувати пальцем на помаранчеві революції і обговорювати, які вони нестабільні. Але важливо пам’ятати, де відбувалися ці революції: кожного разу в країні, де перед тим виникала неконкурентна суперпрезидентська система.

http://hvylya.net/analytics/society/genri-heyl-pochemu-politika-v-rossii-i-ukraine-otlichaetsya-ot-ssha.html