на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Максім Кантор, російський художник і письменник

Помста дамського кравця

1.

В історії Росії не існує протестного руху без провокатора і зрадника.

Гапон, Азеф, Зубатов, Нечаєв – важливі персонажі російської історії.

У «Народній волі», серед декабристів, в середовищі дисидентів шістдесятих років – завжди крутився засланий провокатор.

Провокатор вів натовп на заклання, як Гапон. Провокатор штовхав однодумців на злочини, щоб скріпити справу кров’ю, як Нечаєв. Провокатор одночасно співпрацював з охранкою і з революціонерами, як Зубатов. Провокатор був близьким другом тих, кого зраджував, як Хмельницький. Іноді провокатор сам був головою організації борців, яких здавав охранці, як Азеф.

Нові часи додали до списку російських провокаторів ще одне ім’я.

Безумовно, ім’я Едуарда Савенка (літературний псевдонім Лімонов) увійде в історію як приклад провокатора і зрадника.

Наївно думати, що в країні, якою п’ятнадцять років легально керує Комітєт государственной бєзопасності, опозиція не має у своїх лавах зрадників.

Провокації і брехня стали практикою російської політики. Брехнею президента пишаються. Танки ввели в Україну? Російські солдати в Донбасі? Путін – мільярдер? Не доведете. Нємцова вбили? Даруйте, нам це невигідно. Вважається, що в Києві був збройний переворот, дарма що на майдані не було зброї. До влади в Україні прийшли фашисти, хоча фашистських партій в українському парламенті немає. Росіяни на Україну напали? Ні, це Росія захищається від України!

Російські люди полюбили абсурд: ми б’ємо українців перші, бо вони нас не люблять, за те що ми на них напали; а напали ми на них тому, що українці – русофоби, а отже, ми напали справедливо, у відповідь на їхню нелюбов. Нісенітниці повторюють з захопленням – виникла густа атмосфера брехні, в якій населення йде за президентом; провокатор в сьогоднішній Росії – той, хто говорить мовою часу.

Лімонов став символом нової брехливої ​​Росії. Борець і бунтар, який вчора кликав іти на Кремль, став слугою ГБ і державником, продав спільників.

Адже це він, Савенко / Лімонов, кликав на демонстрації 31-го числа кожного місяця, це він ввів в ужиток вислів «розгойдувати човен», це він був у керівництві опозиційної коаліції – разом з Каспаровим і Касьяновим. Чобіт не стоптавши, презирливо відгукнувся про вбитого Нємцова, закликав до розправ над «п’ятою колоною», став імперіалістом, схвалює арешти. Його завербували?

Цікаво, що схильність до конспірології ускладнює прості речі. Абсолютно неважливо чи завербували Савенка / Лімонова агенти ГБ; зовсім неважливо, чи мільярдер Путін; неважливо, чи є письменник Прілєпін свояком політика Суркова, як про це розповідають. Яка різниця? Лімонов об’єктивно працює на потреби ГБ, Путін дійсно зробив особистих друзів мільярдерами, Прілєпін об’єктивно є співцем путінської експансії – до тут чого деталі, якщо очевидно головне. Звичайно, Лімонов працює на ГБ, оскільки Російською державою керує ГБ, а Лімонов ревно служить державі.

Бунтарства Лімонова ніколи й не існувало – це міф. Лімонов був провокатором, але аж ніяк не бунтарем.

Азеф здавав тих борців, яких сам вербував на боротьбу; і Лімонов робив те саме. Лімонов підбурював бритоголових юнаків, провокував на безглузді вчинки, після чого недоростків садили у в’язницю, а багатьох і на війні з Україною вбили. Але сила провокатора цим не вичерпується.

 

2.

Фронда трирічної давності була неспроможною: не було програми. Фронда зібрала і кращих людей міст, і корпоративних циніків. Хотіли повалення Путіна і пророкували на царство бездарного Медведєва, яким мріяла керувати олігархія. Демонстранти були незадоволені корупцією, але вимагали адекватної оплати своєї діяльності олігархами, яких зібрав навколо себе Путін. Порядок речей не оскаржували. Феодалізм нового типу влаштовував всіх. У демонстраціях брали участь і довірені Березовського, і радники Прохорова, і ті, хто служив у Абрамовича. Це був не структурний протест, а гламурний. Демонстранти говорили «позасистемна опозиція», говорили «головне – розгойдати човен». Даруйте, але це чистої води нечаєвщина.

Для чого потрібна була ця жертва?

Звичайно, гламурний протест, який зійшов нанівець, ледве почалася окупація України, був спровокований ГБ для того, щоб виправдати націоналістичну реконкісту. Потрібна була причина для об’єднання начальства і народу, царя і черні. Перш ніж населенню підкинули імітацію Великої Вітчизняної війни, треба було спровокувати розшарування народу – на менеджерів прозахідної орієнтації і посадський люд. Протестантів пасли, направляли в потрібне русло, акуратно сварили з народом – і коли прозвучало сумнозвісне «ми – мізки нації, а народ – анчоуси», в цей момент включився апарат урядового ГБ. Ти хочеш справедливості, російський народе? Тебе ображає Захід і п’ята колона? Прийди до свого білого царя, і владар поведе тебе дорогою слави.

Нехитру операцію провели за два ходи – і за два роки.

Фронда вивітрилась, ледь країну накрив вал національного божевілля. Окремі сміливці (чудові люди є завжди): Ахеджакова, Макаревич, Навальний, Акунін – це ж не рух; виявилося, що опозиціонерів мало. Ті, хто вчора тримався за руки на Садовому кільці (50 тис!), повірили в те, що в Україні – фашизм, а в Донбасі воюють шахтарі. Вчорашні фрондери давно увійшли в путінський націоналістичний табір, причому, крім чиновників Кирієнка, Чубайса, Бєлих (які раніше були ватажками демократичних рухів!), патріотами і націоналістами виявилися і Удальцов, і соціалісти / комуністи, які марширували пліч-о-пліч з демократами. Агресія в Україні змела залишки фронди. Виявилося, що цілей для боротьби не було – крім однієї: дати владі право на насильство.

Справді, а чого хотіли? Чого хотів Лімонов, коли кликав йти на Кремль? Повалення Путіна? Але гебешник Путін сидить там, де і сидів. Скасувати владу олігархії? Але путінська олігархія як і раніше володіє країною, причому володіє ще відвертіше і цинічніше. Відтоді медицина стала гіршою, лікарні закривають, ліки скасували, а начальство оголосило, що його будуть лікувати за особливими програмами. Однак запал протесту пройшов.

Влада державного ГБ тим бажаніша, що фронда образила народ. Війна манить вже тим, що в мирний час удачливі менеджери ображають посадських.

Фронда подіяла як спусковий гачок реакції, провокаторів у «болотному» натовпі було кілька – деякі, безсумнівно, завербовані; инші працювали за покликом серця.

Те, що діє план провокації, що дає владі право на насильство в масштабі країни і планети, не викликало сумнівів і три роки тому. Писали про це вже тоді. Зараз, заднім числом, режисуру можна вивчати за мізансценами. Одним з провокаторів був Лімонов.

Приписувати лише Савенку / Лімонову створення інтриги (спровокував столичну фронду, потім здав фрондерів охранці) не варто. Його, разом з иншими, використали. Використовувати цього персонажа було тим цікавіше, що Лімонов ніби «пролетарський бунтар», а в результаті провокацій останніх років відбулася подія важливіша, ніж розворот від Заходу.

Розворот від демократії та лібералізму – це півсправи, але відмова Росії від народовладдя, дискредитація ідеї пролетаріату – ось що сталося. Відбулося повернення до російського імперіалізму.

Лімонов персонаж знаменний тому, що представляє не просто ситуативну провокацію, але мутацію лівого руху загалом.

 

3.

Він починав як авангардист – «провокувати», діяти всупереч пристойності, для багатьох авангардистів означає – творити. Лімонов – уродженець України, манери московської богеми він переймав старанно. Хотів стати модним.

Далеко не всі творці поширюють провокації на побутову поведінку. Бунюель не різав очі перехожим, хоч у фільмі «Андалузький пес» ріже око бритвою. Але дехто вважає, що треба посилити ефект. Инші займаються публічно мастурбацією, бігають голяка накарачках, какають в музеях – роблять усе, щоб шокувати обивателя. Лімонов теж так робив.

Починав він як боязкий провінційний поет і кравець, що шив штани для єврейських дружин авангардних художників. Потім пухкенький юнак (тоді ще він був пухким і кучерявим) захотів радикальності, здавалося, що це перепустка в авангард. Він виїхав на Захід у пошуках слави авангардиста – соцреалізм його не розумів. Лімонов – не письменник в тому сенсі, в якому письменником є Діккенс; він не придумує образи. Його творчість – це щоденник аморальних витівок; сюжет завжди однаковий: письменника не розуміє святенницький світ – письменник мстить світові, порушуючи табу.

Так поводилися непристойні «прокляті» письменники Міллер і Буковскі, які були для Савенка / Лімонова зразком. Вони досягли успіху, показуючи своє непристойне життя. Лімонову дорікали в наслідуванні цих авторів: а наслідувати їх легко – записуй все підряд: де пив, чим блював. Але у Лімонова виявився особливий почерк в витівках. Міллер і Буковскі – люди добродушні, неагресивні. Вони – пацифісти, навіть ескапісти. У них немає образи на світ. Лімонов же був людиною не добродушною і зовсім не був пацифістом – у зневаженому емігрантові, що злягається на пустирі, зріло почуття помсти світу Заходу.

Справа в тому, що у Лімонова (як і у багатьох емігрантів з СССР – у Зінов’єва, наприклад, незважаючи на очевидну різницю в інтелекті) виникло розчарування в Заході. У своєму першому листі з Заходу (машинописні сторінки передавали з рук в руки) дамський кравець Савенко писав про те, що Захід – не манна небесна: приниження людей існують! Рефреном повторюється: «вірте Лімонову». Захід виявився несподівано иншим. Справа в тому, що ні Зінов’єв, ні Лімонов не були готові до того, що культура Заходу – жива, а не міфічна. Російські протестанти просто не знали культури Заходу – ні його філософії, ні мистецтва, ні літератури. І ніколи не пізнали цього. На Заході вони хотіли знайти місце, де їх визнають – за радикальність, за боротьбу, за бажання свободи. Але Захід просто жив, причому сам для себе. Стати европейцями російські протестанти не могли. Стати европейцем аж ніяк не означає «процвітати», це просто означає жити всередині соборної культури площ Заходу, всередині міської цехової комуни, всередині правової системи, яка не виділяє тебе з инших. І російські емігранти образилися на лицемірний Захід.

Так у письменника Лімонова виникли класові, пролетарські, ліві погляди. У чому революційні погляди молодого Лімонова виражаються, крім частих статевих актів і вживання марихуани, невідомо. Він називав себе лівим і struggling writer, але він, звичайно, ніяк не боровся. Письменник Лімонов не будував школи, не створював фаланстери; він пив міцні напої і займався груповим сексом. Чи означає це бути лівим? У той час відбувалося становлення його політичного дискурсу. Твори, в яких автор описує безладне статеве життя з надривом, особливо люблять читачі: багатьом здається, що там розкрите лицемірство західного світу. Письменник протестував, в тому сенсі, що він не був правим і консервативним, а не бути правим – означало бути розпусним і злегка кримінальним. Міллер починав так само і став знаменитим! Він старався, описував свої статеві витівки, але визнання багатіїв не здобув.

Розпусного протесту виявилося недостатньо, і тут знову лицемірний Захід показав свій подвійний стандарт: Чарльз Буковскі теж описує свої коїтуси, а його вважають іконою! Тоді Савенко звернувся до більш радикального протесту: він залучив у свою творчість війну, фашизм, революцію і т. д. Тип особистості письменника не змінився – він як і раніше бажав шокувати, ображати і робити вчинки, що виходять за рамки пристойності, але тепер це мало ще й есхатологічний характер. Відтепер письменник так злягається і так блює, ніби пише «Мене-текел-фарес» на стіні західного валтасарового залу.

Теорія і погляди Савенка чіткішими не стали, але з’явився розмитий образ «революційної» діяльності. Тих читачів, кого не вдалося шокувати статевим актом, він налякав закликами до насильства. Письменникові прощали розгнузданість – він же авангардист, він хоче нас налякати і поранити.

Рідкісний читач, зрозуміло, хотів би залишити свою дочку наодинці з автором, і рідкісна читачка хотіла б, щоб їй мочилися в обличчя, як це робить зі своєю знайомою alter ego автора в книзі «Кат». Але прощали статеву розбещеність і крізь пальці дивилися на насильство. У той час була якась тяга до маркіза де Сада, і те, що сучасний автор – садист, приємно лоскотало нерви російським лібералам.

Тут стався цікавий збіг. Московський неолібералізм 90-х фактично був чимось на кшталт «лібертаріанства», оспіваного маркізом де Садом: ті ж оргії на корпоративах, ті ж вбивства конкурентів, та ж цинічна ненависть до собі подібних – люди є матеріалом для наживи, для самовираження і для наших протестів. Савенко / Лімонов вписався зі своїми паскудними романами в суспільне лібертаріанство.

Сказати, що його романи брудні, було неможливо: адже доведеться сказати, що оргії на корпоративах і приватизація родовищ, і мастурбація на вишці басейну як мистецтво акціонізму – все це теж погано? Ні, столична публіка вважала, що це добре. Це сучасно.

І повернувшись на Батьківщину Савенко / Лімонов, провінційний українець, відполірований боротьбою за існування в Парижі, вписався в московський дискурс. У ті роки слово «аморальність» вже нічого не означало. Сказати про письменника «аморальний», коли навколо стільки «авангарду», вже не можна; не зважати на естетику часу неможливо.

Джефф Кунс виліпив свої статеві акти з повією Чичоліною, Берлусконі відкрито живе з малолітніми, художник Кулик бігає голий і гавкає, панночки в арт-салонах матюкаються – так тепер прийнято в столицях. Лімонов не створив нічого такого, що йшло б не в ногу з часом; вибачте, а що тепер аморально?

І все було б непогано, якби аморальність завжди добре продавалася, але продавалася аморальність посередньо. І це було прикро: виявилося, що навіть в аморальності можна бути неуспішним.

Основна риса Лімонова – жорстокість, це іноді відштовхує. Савенко / Лімонов був невдалим авангардистом, курив траву і злягався даремно; він повернувся в Росію, став більшовиком. Иншими словами, Савенко підвищив градус аморальності, став інфернально аморальний: не просто наркоман і садист, але розстрільник і комісар. Він постріляв в Сербії (за висловом автора, «погрівся біля кулемета»), і йому здалося що він майже Хемінгуей; звичайно, він (як і його учень Прілєпін, співець російської реконкісти в Донбасі) – анти-Хемінгуей. Але ж війна – це справа чоловіча! Це навіть задерикуватіше, ніж марихуана і оральний секс на пустирі. Ось коли автор пройме до основ світ філістерів.

Треба було звести плебейство в небезпечну, сміливу ступінь. По суті, це був художній жест – зізнатися в любові до Сталіна і до великої епохи сталінізму. У ті роки так багато хто робив.

Стати більшовиком і націоналістом – це для ринку був різкий крок, автор підвищив свою авангардну капіталізацію.

 

4.

Лімонова салонні інтелігенти не боялися, він був цікавим фріком; «молодий негідник» став артефактом в столиці, він вписався в «авангардну» ринкову естетику. Звичайно, мистецтво 90-х (яке називало себе «авангардом»), не мало з авангардом нічого спільного, це був салонний авангард. Брутальні акції робили для ситих глядачів, а банкіри платили за терпкі розваги.

Лімонов став компонентом гламурного авангарду – аж ніяк не противником ринку, на якому торгували радикальністю, а фігурантом процесу. Читаючи про лімоновські витівки, розчулювалися – так само, як людей розчулював акціоніст, який займався мастурбацією на вишці басейну.

Журнальне середовище (яке називало себе «інтелігенцією») побоювалася тих, хто може дорікнути йому в продажності, а ось Лімонова зовсім не боялися. І навіть гри в російський фашизм не боялися.

Адже все – гра, і це теж гра.

Звичайно, Лімонов грав революційну людину. Лімонов звів поняття радикальності до гламурного фашизму, це було настільки очевидно, що з ним дружили ті, хто називав себе «демократами», і легка неохайність Лімонова надавала гостроти спілкуванню. Романи, в яких невизнаний автор поневіряється по капіталістичному світу, домовилися вважати «лівими». Чому лівими? Цього ніхто не зумів би пояснити, просто говорили: він – більшовик! Милуватися злом і пороком – милуватися так, як милуються провінційні авангардисти своєю порочною несхожістю з буржуа, – стало модно в наш час завдяки українцеві Савенку. Він не став художником-авангардистом, але став художником більшовизму.

У романі «Приборкання тигра в Парижі» ліричний герой (сам Лімонов) разом зі своєю подругою оголошує себе фашистом. Але й цього не злякалися. Ну, подумаєш, фашизм!

 

Anarchists and fascists got the city

Orders new

Anarchists and fascists young and pretty

Marching avenue

 

Таку пісеньку пише герой (сам Лімонов) і виспівує в обличчя підлому Заходу.

Прямо написав, але і тут салонна публіка не злякалася.

Анархізм і фашизм уже увійшли в моду.

Романи Савенка / Лімонова стали «правими», підкоряючись моді, тепер ліричний герой грав у фашиста, але спосіб боротьби залишився колишнім: наркотики, випивка і побутова розпуста. Додалася показна самодисципліна автора: пухкий богемний юнак вирішив схуднути, він піднімав гирі і брав приклад з Юкіо Місіми, добиваючись сталевих м’язів і таких же сталевих поглядів. Савенко / Лімонов маскулінізує свій ніжний образ, він організовує партію провінційних підлітків з лівою (нібито лівою) ідеологією. Збираються вони в підвалах, розмовляють грубо і пристрасно про соціальну справедливість. Вони істоти злі – вони нічого ніколи не виробляли, але висловлюються від імені робітників. Швидко з’ясовується, що говорять вони не про трудящих, але про колишню імперію. Хочемо імперію назад, поверніть нашу гордість!

Як імперія поєднується з більшовизмом, який відкидав імперіалізм, – неважливо. На те і фашистська ідеологія: так, Ленін імперію розвалив, але Сталін імперію зібрав! І Савенко дрейфує від Леніна до Сталіна. «У нас була велика епоха». Чому велика? А тому, що нас всі боялися. Евразійство! Дамський кравець з Харкова, емігрант-авангардист, він повторює класичний авангардистів 20-х років, Геббельса і Гітлера. Евразія – ось перформанс.

Савенко солідаризується (на якийсь період) з Дугіним – заради відродження російської слави; він пишномовно іменує Дугіна (евразійського фашиста) Мерліном, а себе – Артуром. Ось так, в міфологічній іпостасі, уявляє себе харківський підліток, який прагне слави.

Це все було без смаку, епатаж партеру a la Жириновський. Мереживні труси зі свастикою, фільм «Нічний портьє», туга за генералісімусом, «У нас була велика епоха» (книга Лімонова), «Я куплю собі портрет Сталіна» (пісня Прілєпіна), куртуазні чоловіки Лімонов і Прілєпін, омоновські пристрасті, белетристи на колоніальній війні, любов до російської імперії, слівця «імпєрєц» і «Евразія» – все це настільки пішло, що навіть на Симонова не схоже.

Це гламурний комікс «Том з Фінляндії» – кашкет і камуфляж маскулінного юнака на дискотеці. Вони і є реальними персонажами дискотеки – модельєри, які шиють штани і ватники, які співають шлягери і позують з кулеметами. Прикро, що кулемети сьогодні не стріляють холостими.

І в цей момент їх покликала Батьківщина. Знадобилися саме такі – реконкіста потребує героїв. По суті, Лімонов, Путін, Залдостанов, Прілєпін, Моторола представляють той самий гламурно-мілітаристичний тип.

 

5.

Гламурні солдати були своїми на ринку «радикального» мистецтва. Вони з таким самим  правом називали себе «соціальними мислителями», з яким грали революційних борців так звані «ліві» «авангардисти і анархісти» російського богемного життя – юнаки, які не мали найменшого уявлення про те, чому брався за перо Фур’є і чим Монтеск’є схожий на Маркса, а в чому їхня відмінність. Ступінь невігластва сучасної «лівої» псевдорадикальної художньої публіки колосальна, але хіба це когось лякало? Хіба знання взагалі були затребувані?

Ви ж не думаєте, що Лімонов щось читав? Рятувало те, що ніхто нічого не читав. «Лівих» і «правих» ринок легко переплутав. Хай грають, хай радикалізуються, хай котяться своєю чергою бієнале і журфікси, Абрамович кличе на яхту пити коктейлі, музеї та видавництва продають продукцію нестрашним бунтам. Однак крізь невігластво, крізь природне хамство пробивалося і щире, внутрішнє.

Усередині бруднуватого лібертаріанського ринку крутилась Російська імперія. З тією ж образою, яку відчував «підліток Савенко», Російська імперія чекала реваншу. І для Савенка / Лімонова настав зоряний час – ось коли він нарешті потрапив в течію моди. Раніше він блював і злягався без успіху, ґвалтував без високої мети, але Батьківщина покликала в бій!

Тепер на продукт лібертаріанства можна подивитися пильно – в Донбасі.

Неосвічений, дикий протиприродний продукт – бандит, який називає себе соціалістом, який бореться з українським олігархом заради прибутків олігарха російського, а на прапорі має імперського двоголового орла, – цей дикий продукт вивели в середовищі столичної богеми.

Мода на ліве прийшла закономірно, коли об’їлися «лібералізму» (до речі, таким же підробленим і брехливим, як і фальшивий лівий рух). Лібералізм ліберальним не був жодної хвилини; який же Чубайс ліберал? Він наперсточник. Який же ліберал Березовський? Він злодій. І коли з’явилися «нові ліві», що атакували «старих лібералів», боротьба їх здалася смішною. Насправді «нові ліві» були такими ж похідними від ринку, як і «ліберали» – вони просто зайняли ту нішу, яку їм залишили: на ринок прийшли нібито розвінчувачі, але вони вписалися з товаром на той же прилавок.

Утворилася нова поросль ніби лівих, ніби радикальних (анархістів, авангардистів, троцькістів і т. п.), вони навіть вживають прізвище Маркса, навіть апелюють до знань революційної теорії. З тим же успіхом т. з. «нові ліві» могли б вживати імена Ісидора Севільського або Гуго Сен Вікторського – авторів, які їм однаково невідомі. Оскільки Маркс заснований на класичній філософії, читати Маркса без базового знання Аристотеля, Гегеля і Канта не має взагалі ніякого сенсу; незрозуміло, про що йде мова. Але вони цитували абзаци Маркса і брошури Жижека, читали Негрі по діагоналі і зміст книг Хобсбаума – навіщо цитували?

Морок нагнітався, і туман ставав все густішим. «Ліві» влаштовували з’їзди антиглобалістів на Родосі, борючись з американською експансією на гроші російського олігарха Якуніна, який спонсорував Родоський форум, і це їм не заважало. Протестант проти капіталізму наймався журналістом при багатієві-злодюжці Полонському, і т. д. – без кінця-краю. Все відбувалося за тією ж схемою, за якою радикальний новатор, гавкаючий на буржуїв, отримує гонорари від тих же буржуїв, яких обгавкав. «Нові ліві» переходили від застілля до застілля, від одного олігарха до иншого, поки не дійшли до Евразійського конгресу, оплаченого олігархом Малофєєвим. Влаштовували диспути у «лівій» риториці – дикі дискусії, де ніхто з диспутантів не мав уявлення про тему взагалі. Профанувати «соціалістичні» дебати вдавалося тим легше, що рівень теоретизування був знижений не сьогодні. Нове ліве – пусте і ринкове вже давно. Це не в Росії придумали з «лівого» зробити товар. Жижек давно пише передмови до гламурних каталогів, а Гройс обслуговує бієнале.

Це вже давно так; і коли «лівих» підмінили «праві», коли дійшли до фашистських гасел, не помітили особливих змін. Хто ж знав, що з цього гламурного ринку з лімоновскими оргіями і прілєпінскими піснями вилізе мурло Моторола? Розчулювалися всі, чи не так? Ні Негрі, ні Жижек, ні Зінов’єв великими філософами не є, але навіть їм би і в страшному сні не привиділося, яку гнилу субстанцію вони породили за такий короткий час. Негрі і Зинов’єв, на жаль, дозволяють собі безвідповідальні заклики до соціального бунту, але навіть вони б жахнулися, бачачи, що їхні слова використовують як виправдання для виникнення «нової імперії». Негрі написав книгу «Імперія», критикуючи імперію як фазу розвитку західного суспільства, яку потрібно подолати; Зінов’єв писав про «надсуспільство», маючи на увазі практично те ж саме – ні одному, ні другому і в кошмарі б не привиділося, що їхні твори стануть зброєю геополітичної імперської гри. Однак стали. І захистити їхню спадщину від російського фашизму вже неможливо.

 

6.

Про Лімонова соромилися сказати, що це вульгарно; говорили: стиль!

Невіглас і хам революціонером бути не може; але хіба не всі революціонери – хами? Ох, як це пікантно – бути більшовиком!

Неможливо уявити Карла Маркса, що описує акт садизму, Фрідріха Енгельса, який вживає наркотики, – і справа не в тому, що згаданим революціонерам не були властиві пороки; справа в тому, що вони бажали допомогти людям, а не спокусити. Не вкинути в хаос насильства і солодкість розпусти, а зробити чистішими, благороднішими, світлішими – ось мета лівого руху, що відкидає приниження людини людиною. Розпуста і насильство принижують людей так само, як принижує владу капіталу – це важливо зрозуміти; про це чітко сказав, наприклад, Платон: «Краще бути тим, з ким чинять несправедливо, ніж тим, хто чинить несправедливо».

Практика більшовизму – погана практика; більшовизм в боротьбі за владу став потворними, принизив себе насильством, рекрутував до своїх лав непотріб. Деякий час відсвіт благородних ідей ніби виправдовував насильство, втім, насильство виправдати не можна взагалі нічим. Перш за все, більшовизм зрадив той самий робочий клас, заради якого його організували.

Так само сталося і з «націонал-більшовизмом» Савенка / Лімонова.

Справа в тому, що Савенка ніколи не делегував «робітничий клас». Того робітничого класу, від імені якого пише свої замітки літератор Лімонов, не існує в природі. І ніколи не існувало. Лімонов не представляє робітничий клас – він представляє люмпенів. Ще точніше, Савенко / Лімонов представляє бидло. Це співець бидла і богеми.

Тут треба сказати про ту еклектичну суміш (характерну для богеми), яка виникла в домашній ідеології Савенка / Лімонова. Савенко починав як «квітка зла», як порочний авангардний літератор, який ненавидить затишок лицемірних буржуїв. Про щирий порок знедолених написані перші ексгібіціоністські повісті. Краще бути порочним невдахою, ніж представляти ваш лицемірний істеблішмент: про це писав Генрі Міллер. Міллер не злий, він Діоген, що розповідає про бочку. Савенко заздрив, хотів змести світ буржуїв – його вабив однаково і комунізм, і фашизм, але вабив і садизм.

Вихід знайшли в революції! Не просто у «революції», революцію присвоїли «ліві» старого розливу, демократи... бажаємо імперської, «консервативної революції»! Повернути славу Євразії, повернути могутність Росії!

Вічний підліток Савенко / Лімонов, який уявляв себе Міллером і Буковскі, відтепер уявляє себе Юнгером, жорстоким карателем в ім’я спаскудженої західним капіталізмом імперії. Ось роль, яка авангардніша за будь-який ексгібіціонізм.

Втім, з ідеології евразійства / сталінізму / імперіалізму – з ідеології консервативної революції – у свідомості Савенка нікуди так і не вивітрився авангардний компонент садизму. Він любить насильство, але це насильство над старим світом. Так, в одній зі сталіністських повістей літератор Лімонов описує, як у харківському романтичному минулому він брав участь в груповому зґвалтуванні. Двох дівчат ґвалтує банда блатних, їх кавалерів вбивають, а майбутній співець російської імперії засовує руку в піхву однією з жертв і щипає зсередини. Для Маркса це, мабуть, було б неможливо, але герой нашого часу, консервативний революціонер, російський визволитель, таке легко собі дозволяє. В иншій повісті Савенко / Лімонов описує себе в ролі жиголо-садиста: молодий і жорстокий, він злягається з немолодими буржуазними дамами, мочиться европейським кокоткам в обличчя, б’є і принижує. Все це цілком поєднується з концепцією омолоджуючого комунізму / фашизму новій евразійській імперії.

Те, що народний письменник грішив садизмом, не лякає патріотів, як не лякає те, що депутат Держдуми – отруйник, президент – стукач, прокурор – рекетир, і т. п.

Служба в ЧК не суперечить еротичним витівкам. Ось у Ягоди при арешті вилучили гумовий статевий член, яким голова НКВС користувався під час своїх утіх. Святенницька мораль недоречна: Блаженний, хто змолоду був молодий! У тридцять років – розпусник, в сорок – садист, у п’ятдесят – націоналіст, в шістдесят – державник, у сімдесят – фашист. Чому б і ні, з якого дива судити чужі забави? Все славно, але при чому тут ліва ідея? Як «лівий» може бути націоналістом і державником?

Виявляється, може.

Підміна понять у свідомості російських письменників – від дискретної освіти; але й у европейських «лівих» орієнтири збиті; просто для націоналістів-европейців «злим Заходом» є Америка. Російські «ліво-праві», як вони тепер себе називають, потрапили в резонанс з фашизацією Европи. І в Греції, і в Німеччині, і у Франції молоді люди, які називають себе «лівими», шукають союзу з фашистами, чекають приходу Марін ле Пен. Так траплялося в 30-ті роки минулого століття: лівий рух мутував, перестав бути собою, злився з фашизмом.

Інтернаціоналізм і соціальна справедливість відтепер несумісні; головний ворог «лівого» ідеолога – його сусід-українець; втім, це не означає, що соціальна справедливість буде для російського мужика. Мужика зваблять війною і вб’ють, але вмирати він буде з ентузіазмом. За соціалістичну імперію. Пояснити б мужику перед смертю, що герб Совєтського Союзу з двоголовим орлом посередині (герб Луганська) – це безглуздя. В імперії не буває соціалізму.

 

7.

Історія про те, як дамський кравець став фашистом, повчальна. У трансформації вмістилася вся історія «лівого» руху, який став імперіалістичним.

Якщо підсумувати мутації, «сталінізм» із злочинного антинародного режиму став мудрою російською стратегією. Це прозвучало вперше. На офіційну ідеологію 50-х років зважати не будемо – в ті роки ідеологію ставили через наказ. Сьогодні виникла усвідомлена ідеологія сталінізму. Стараннями Лімонова, Прілєпіна і т. п. відбулося затвердження сталінізму як єдино правильної російської стратегії.

Стосовно сталінізму в історії, як не парадоксально, сказано небагато. Особистість тирана описували. А сталінізм не аналізували. Фактично сталінізм – це інваріант фашизму, зі специфічною російської рисою, з традицією кріпосного права. Сталінізм не тільки не оперує ідеєю «раси панів», але навпаки, використовує власний народ як внутрішню колонію. Власний народ є витратним матеріалом, хоча ідеологія запевняє, ніби народ вбивають заради блага народу. Сталінізм – ідеологія нібито народна, а насправді державна; нібито пролетарська, а насправді націоналістична; нібито ліва, а насправді права. Важливо те, що цю ідеологію підтримало те населення, яке перетворюється на гарматне м’ясо: виявляється, на сталінізм чекали. Народне і державне в Росії традиційно плутають. Того, хто служить інтересам держави, оголошують опікуном народу. У цьому сенсі Лімонов – народний письменник, а Путін – народний президент.

Відтепер в «народному», в «лівому» все підмінне.

Фальшива війна, квазіфашісти, які захопили Україну, фальшива турбота про населення, умови життя якого погіршуються. Імперія теж фальшива – надувна. Ніякої імперії вже не буде. Але найбільша брехня – стосовно «лівої» думки.

Чесно кажучи, «ліве» – це обов’язково інтернаціональне.

«Пролетарі всіх країн, єднайтеся», – говорять Маркс і Енгельс. «Робітники і селяни, скиньте ярмо експлуататорів. Солдати різних армій, братайтеся!» «Москва мені дорога не як росіянину, а як вогненне знамено, – пише Маяковський, – щоб у мирі без Росії, без Латвії жити єдиним людським гуртожитком!» Саме в цьому сенс «лівого», комуністичного руху: в відмиранні держави, в стиранні кордонів між націями. У запереченні імперії як цінності, в запереченні нації як блага.

Коли літератор закликає донбаського обивателя усвідомити себе частиною «русского міра» – цей літератор хто завгодно, тільки не «лівий», не прихильник пролетаріату.

Він імперіаліст, обслуга державного феодала, але насамперед – брехун. Ніяких окремих, окрім українських, цінностей «русского міра» в Донбасі немає, та й бути не може. Люди «українського світу» і люди «русского міра» однаково дивляться телевізор, безглуздо важко працюють у вугільній промисловості, яка доживає свій вік; вони однаково п’ють горілку і живуть в однаково поганих умовах; побутові умови ці стали ще гіршими, з того часу як людям нав’язали громадянську націоналістичну війну. Їх край розорили, їхніх дітей вбили, і ніхто вже не пам’ятає, що затіяли війну заслані з Росії диверсанти – співці евразійської, імперської ідеології, офіцери ГБ Гіркін і Бородай. Літератори-патріоти, які під’юджували людей на братовбивство, прийняли участь теж. Зваду затіяли не за класовою ознакою, оскільки звільняти від влади олігархії людей не збиралися, а через національну ворожнечу. Розорений край перевели з-під влади українських олігархів в розпорядження олігархів російських, і навіть не повністю перевели – не вирішили, кому потрібна вмираюча галузь чорної промисловості. Завдання було дестабілізувати сусідню державу, розвалити Україну; заради цього розворушили нещасний край диверсійною війною, почали брехати про існування «русского міра», стривожили душі, змусили людей вбивати, катувати, калічити один одного.

У людях пробудили звірство – націоналістичне, тваринне звірство. Сталося це тому, що трубадури цієї війни були представниками тваринної естетики. Твори Лімонова погані не тим, що вони антизахідні; ці твори нехороші тому, що вони брудні. Автор – аморальна людина; а імперія зроблена з аморальності.

Який «лівий» мислитель – Фур’є, Маркс, Кампанелла, Грамші, хто завгодно – погодиться з тим, щоб заморозити пенсії бідним заради колоніальних апетитів держави? Таке неможливо. Уявити, що «лівий» мислитель, тобто той, хто своєю метою ставить звільнення «труджених і поневолених», буде кликати бідноту на війну, – значить не розуміти «лівої» ідеї.

 

8.

Було б дивно, якби піддатливий матеріал не використали.

Був негідник – його використовували.

З Лімонова зліпили провокатора і зрадника насамперед народної ідеї, зрадника лівої ідеї, зрадника рівності і пролетаріату.

Брешуть, раболіпствують і принижуються.

Почали війну з сусідами і переживають катарсис звільнення з рабства, коли утискають слабких сусідів. Кричать на стару актрису: зрадниця! Посміла стара засудити війну. Як можна говорити, що «думаєш про Росію», якщо через убогу імперіалістичну фантазію гинуть російські люди; вважаєте, що їх вбивство потрібне задля користі народу?

Белетрист запевняє, що вбивства відбуваються заради «осинок, берізок, пацанчиків у дворі», а на те, що пацанчики могли б жити, а їх вбивають через дурну потребу розширити кордони, не зважає. Війна Лімонова, Залдостанова, Прілєпіна, Суркова, Мотороли йде аж ніяк не проти зовнішнього ворога – спробували б вони воювати з американськими генералами. І не проти олігархів і капіталізму вони борються. Уявити не можна, щоб вони виступили проти Путіна, Тимченка, Ротенберга, Габрелянова, Ковальчука, Сєчіна. Війна, як завжди буває в імперіях, з власним народом.

Стараннями неопатріотов змінюється аж ніяк не зовнішнє середовище, вороже Росії (Америка, Альбіон і т. п.), а власне суспільство, війну ведуть з інакодумцями. Немає жодної статті, в якій би не було доносу на публіку, що не розділяє ідеалів напористого патріотизму. Реальної турботи про Батьківщину в цьому тиску немає: становище «народу», який ототожнюють з «державою» насправді стало гіршим, як це неминуче трапляється при нерозумній і злодійській тиранії.

Лівий дискурс забули. «Молодий негідник» став «літнім негідником» і хоче спокою.

Створити імперію і стати новою елітою – ось, власне і все; ця витівка стала найбільш осмисленою акцією агресивного підлітка Савенка.

 

http://www.svoboda.mobi/a/27407752.html

 

 


Яндекс.Метрика