на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Олександр Кочетков

Тактика Порошенка: імітація і профанація

Ну вже Петро Олексійович і його підручні загралися! І те, що Президент вальяжно звинувачує журналістів у тому, в чому грішний сам – у брехні – це не ознака сили. У нас завжди «влада сильна, як ніколи» саме напередодні свого краху.

Причому, крах цей проявляється в настільки спотвореному абсурді, що скособочився б і Франц Кафка.

Виявляється, «не менше ста депутатів БПП» готові вийти з коаліції, якщо обридлий усім прем’єр Яценюк не забереться з кабінету.

Це що за третина спартанців-арсенененависників, готових на все? Навіть на розвал коаліції, яка сама померла так давно, що вже неабияк смердить на брифінгах?

Кого мають налякати ці істеричні ініціативи? Невже Обаму з Меркель, які і так мріють нас позбутися, як стригучого лишаю?

Ну вже точно не Яценюка – він просто люто тролить і Президента, і Верховну Раду, і всю країну, абсолютно серйозно розпинаючись про свою ефективність. А його депутати, точніше, адепти секти Арсенія, вимагають пред’явити їм двісті двадцять шість підписів за нового прем’єра, і тоді вони, мовляв, долучаться і підтримають. Судячи з їх упертості, вони і справді вірять в незмінюваність месії-камікадзе...

Та й сам прем’єр, схоже, або пікірує в неадекват, або його нахабству може позаздрити сам вилоносець Ляшко.

Тим часом, ЮВТ технічно копає Президентові раптові вибори, при цьому формально вона за стабільність і за все хороше проти всього поганого – не причепишся. Але змогла зробити так, щоб Петру Олексійовичу довелося стати під ясні очі Байдена без формальної коаліції на руках.

Однак морочити партнерів Порошенку не звикати. Поруч з шулерським талантом Петра Олексійовича, що розкрився на троні, тьмяніють вокзальні наперсточники, потомствені провісниці майбутнього і навіть наше міністерство інформаційного окозамилювання. Тому він вже постарається видати трьох новоприбулих в БПП відщепенців за конституційну більшість.

Керівництво країни сватає Ахметова з Україною в серці (може, мова про телеканал?) на донбаське царство. Того самого Ахметова, який два роки тому не напружуючись міг відправити у вічний вибій всіх тамтешніх сепаратистів. Разом з російськими провокаторами. Але не сторгувався з Києвом щодо ціни за послуги.

Виходить, Рінат Леонідович виявився мудрий і далекоглядний? Тому що зараз його Донбас віддають йому ж в повне володіння, акі фараону, та ще й з багатомільярдною доплатою у вигляді коштів на відновлення.

Відповідно, питання: чому нинішні володарі і товстосуми так впевнені в нашій покірності і своїй безкарності? Безпардонний конформізм Ющенка і Порошенка переконав, що «договірняк» нових з колишніми – єдиний варіант соціальної еволюції? А те, що вони можуть розоритися і упустити вже не Донбас, а всю Україну, в їх мозку не калькулюється?

На фронті – очевидна ескалація. Вона може перерости в повномасштабні бойові дії, коли недоімператор почне заганяти Порошенка в лузу виборів на окупованих територіях. А він почне. Як би ПАП не намагався його задобрити збереженням в Україні російського бізнесу і дипвідносин з агресором.

Чому начебто дипломат Порошенко не розуміє, що своєю піддатливістю він лише провокує агресора. Що тут треба або взагалі здаватися, або серйозно протистояти. В школі Порошенко від хуліганів теж отримував на горіхи, але, видно, мало – наука про запас не пішла...

Наша економіка – на штучних печінці, нирках і диханні. Так можна вижити, та й то недовго. Але жити так не можна.

Заощадження більшості українців разом з тіньовими доходами дійшли до критичної межі. Соціальне терпіння закінчується. Рівень недовіри населення до всіх гілок влади вже перевершує рекорди часів «двічі несудимого».

Але все ж головна загроза в Україні – не військова, не економічна, а внутрісистемна.

У нас стрімко, як мотопомпою, розмиваються самі основи державності.

«Бурштинова народна республіка» – лише найбільш кричущий приклад. І справа тут не тільки в масштабній нарузі над екологією, серйозному кримінальному бізнесі багатомільйонних втратах бюджету.

Жах у тому, що на Волині і Поліссі нишком сформувалася незалежна, антиконституційна влада зі своєю економікою, заснованою на рабській праці, своїми збройними силами, що діють на «контрактній основі», і своїм правосуддям, висхідним до бандитських понять: хто сильніший, той і правий.

Там навіть свій кордон є, не позначений на картах, але спробуй його перетни без дозволу – знайдуть в якомусь озерці. Через тиждень.

Громадяни України, яким випало проживати в районі з викопною смолою, так само потрапили в гібридну окупацію, як і жителі вугільного регіону. Але при цьому мешканці «бурштинової республіки» не закликали до себе ніяких зовнішніх завойовників.

Масова безконтрольна вирубка лісу в Карпатах (чим вона відрізняється від розпилу заводів на металобрухт?) з добре налагодженим вивезенням і иншою інфраструктурою – ще один кричущий приклад деградації української держави. Тому що наша влада навіть не намагається відновитися на цих захоплених по факту територіях.

По-перше, тому що в Києві, зрозуміло, мають з усього цього частку. Як мали її завжди, просто війна дозволила відкинути будь-яку пристойність.

По-друге, держава відчуває слабкість. Вона відверто боїться зв’язуватися з «бурштиновим», «лісовим» та иншими подібними нелегальними новоутвореннями. Бо не зрозуміло, що з ними робити.

Ну не бомбити ж з повітря. А спроба провести зачистку силами міліцейського спецназу закінчилася тим, що з лісу назустріч вийшла сотня «туристів» з автоматами, неабияка частина яких пройшла фронт. Слава Богу, не дійшло до серйозного кровопролиття.

Насправді, перемогти псевдореспубліки доволі просто: треба припинити збут їхньої «продукції»: бурштину, ліси, сигарет. Але тоді неодмінно вилізе назовні, що в більшості прикордонних областей існують якісь «контрабандні республіки», які визнають Київ і платять йому данину тільки за те, що він не втручається в їхнє надприбуткове підпільне життя.

А якщо втрутиться, то наткнеться на опір. І великий ризик, що запалають нові сепаратистські вогнища, тільки з вектором не в РФ, а в цілком европейських Угорщині і Польщі.

Порошенко це розуміє, і, що важливіше, відчуває куприком.

Знову ж, йому дуже не хочеться загострювати стосунки з силовиками, які на місцях годуються з різних таких «сторонніх республік». А наша влада генетично заражена тупізмом, вона сподівається на силовиків, які нібито повинні захистити її від обуреного народу. Хоча жодного разу ще не захистили.

Як наслідок, Президент Порошенко лише імітує могутність. Хизується в камуфляжі, відіграється на журналістах. І ще на депутатах своєї фракції. Щодо яких він, як Ющенко, теж переконаний, що підібрав їх на смітнику. А захотів – викинув назад. А то бач, придумали, балачки у фракції розвели, вольтер’янство всяке...

Чиста профанація!

Щоб серйозно боротися з тіньовою економікою та її проявами у вигляді всіляких «республік», владі необхідно мати громадський авторитет. А ще стратегічне мислення, бо як замість ліквідованого тіньового треба забезпечувати людям легальний заробіток.

А це саме ті якості, яких у нашої влади немає і не передбачається. Як не тасуй прем’єр-міністрів і не докуповуй депутатів.

Взагалі-то, найбільш правильний підхід до Президента – не особистісний, а методологічний.

Адекватний керівник країни в наших умовах однозначно спирався б на нових. На добровольців, волонтерів, активістів, бізнесову поросль. І ми б критикували його за те, що він занадто довіряє недосвідченим, гарячим і різким. Але в цьому була б свіжа енергія, перспектива, а отже, і надія.

Але Петро Олексійович не піднявся над своєю біографією. І сам він, і його підходи, і його оточення – суцільно з колишніх. Він трохи більше, ніж повністю, належить відживаючому минулому. Тут він дивно близький до Путіна, при всій їхній уявній несхожості.

Тому і тяжіє Порошенко до принизливих «мінських договірняків», а всередині України – до прогресуючого взаєморозуміння з регіоналами.

Але при всьому цьому конкретний абсурд зашкалює.

Наприклад, навіщо так безглуздо довго, з такими репутаційні втратами тримати Шокіна? Адже усіма чутливими для Порошенка фігурами давно займається НАБУ, а його керівник буває в адміністрації з регулярністю метронома. Набагато розумніше було б не противитися неминучому, а розслабитися і отримувати задоволення.

А навіщо спалювати на жертовному кабмінівському багатті цілком адекватного спікера Гройсмана? Адже скоро політичний центр ваги однозначно переміститься в Раду.

І вже зовсім нерозумно остаточно руйнувати відносини з «грузинським десантом», дозволяючи Шокіну «рукою з могили» підписати наказ про відставку Сакварелідзе.

За сукупністю ознак, Петро Олексійович виходить на фінішну пряму. Тільки не цілеспрямованим лідером, а виснаженим і загубленим марафонцем.

Тим, хто реально стурбований долею України і її трансформацією в цивілізовану державу, вже не варто чекати від Президента Порошенка якихось масштабних проукраїнських дій. З його хронічними імітацією і профанацією його взагалі не варто сприймати серйозно.

Так, він ще здатний натворити всякого і попсувати крові багатьом патріотам України. Але це вже щось на зразок стихійного лиха, неприємних природних явищ.

Як відомо, «ми не можемо чекати милості від природи». Упевнений, що читачі знають продовження цієї крилатої мічурінської фрази.

 

http://hvylya.net/analytics/politics/taktika-poroshenko-imitatsiya-i-profanatsiya.html

 





 

Яндекс.Метрика