www.ji-magazine.lviv.ua

Петро Олещук

15 березня 2016 року може увійти в історію України як певною міри знакова дата, хоча її вагу прогнозувати зараз досить складно. Перша з подій – публічна, про яку ще довго говоритимуть в пресі. Мова про звільнення під домашній арешт Геннадія Корбана. Друга подія прихована від загальних поглядів, але набагато важливіша – зустріч президента і олігарха Петра Порошенка і просто олігарха Ігоря Коломойського.

Не буде надто сміливо припустити, що обидві події прямо пов’язані між собою. Фактично звільнення Корбана – це явний жест доброї волі з боку президента. Звичайно, всі ми розуміємо, що справа опального бізнесмена була політично мотивована з самого початку і загострювалася в моменти погіршення стосунків між Коломойським і Порошенком, а також затихала в рідкісні періоди перемир’я. Це не означає, що Корбан невинний, а що в рамках цієї конкретної справи його вина нікого не цікавить.

Отже, президент натякнув, що хоче миру. Те, що Коломойський поспішив в Україну, говорить про те, що і він теж не проти такого сценарію. Залишилося лише обговорити умови і прийняти або не прийняти якесь рішення.

Тут також варто згадати про недавні ініціативи, які нібито вніс Віктор Медведчук, але, за деякими даними, їх також схвалив президент. Мова про врегулювання ситуації на Донбасі шляхом призначення туди в ролі керівників «компромісних фігур» – Ріната Ахметова та Юрія Бойка.

Взагалі те, що у президента раптово згадали про старі олігархічні кадри, не може бути випадковістю. Вони, очевидно, дуже потрібні Порошенку, але для чого?

Що такого є у Коломойського, що може бути корисно і Порошенку? Очевидно, це певні ресурси. Перш за все – політичні (голоси в Раді), а також інформаційні (телевізійні канали та інші ЗМІ). Те ж саме є і у Ахметова, з яким також намагаються загравати в АП.

Чому все це потрібно Банковій саме зараз? Тут не так вже й складно відповісти, оскільки президент входить в період прийняття непростих рішень і йому потрібна максимальна концентрація ресурсів. По-перше, доведеться вирішувати проблему з виконанням мінських угод, чого майже в ультимативній формі вимагають «західні партнери». Очевидно, скоро потрібно буде їм надати хоч якийсь результат, проголосований в парламенті у вигляді закону. Хоча б про «вибори» на окупованих територіях, і зробити це буде дуже непросто. Адже всі депутати прекрасно розуміють, що ймовірність дострокових виборів зараз велика, а голосування за подібні законопроекти в нинішній ситуації може означати закриття доступу в політику до кінця життя. І, до речі, в президентській фракції таких депутатів може бути дуже багато. З іншого боку, контрольовані Коломойським або тим же Ахметовим «депутатські багнети» відрізняються надійністю, лояльністю і готовністю підтримувати будь-які рішення, які узгодять їхні «боси». Тому з олігархами зараз краще «дружити».

Ще один привід для «дружби» – необхідність переформатування або заміни уряду в найближчий час, причому в форматі, який буде максимально зручним для президента.

Однак голосування за прем’єра Гройсмана буде в принципі неможливе без підтримки олігархів.

Зрештою, не забуваймо і про інформаційний ресурс. Будь-які ініціативи примирення на Донбасі суспільство зараз сприйме вкрай неоднозначно, тому його потрібно дуже активно переконувати, що мир з урахуванням побажань Путіна – це ніяка не «зрада», а справжнісінька «перемога». І тут дуже важлива синхронність інформаційних потоків. Тобто фактично потрібен «олігархічний консенсус», як той, наприклад, що привів самого Порошенка в крісло президента в 2014 році.

Чи потрібно подібне примирення Коломойському? Скоріше так ніж ні. Як і всі інші олігархи, він втрачає гроші від протистояння з Банковою, тому не може заперечувати проти того, щоб повернути статус-кво. Тим більше, що якісь революції в нинішній ситуації навряд чи можуть бути вигідні «господарям» України.

Відповідно, компроміс, консенсус з ключових питань і альянс між важливими олігархами і Порошенком зараз цілком реальний. Тим більше, що у них немає ніяких ідеологічних чи світоглядних розбіжностей. Просто на певному етапі президент Порошенко замислив переділ власності, щоб самому стати мегаолігархом. Однак він так і не подужав цей шлях, а зараз, коли підтримка в суспільстві тане, можна спробувати повернутися до витоків. До своєрідної моделі «розвиненого кучмізму», коли вузьке коло олігархів спільно з оточенням президента буде допущене до розроблення політичного курсу в загальних інтересах правлячого класу.

Правда, не факт, що саме так все і станеться, оскільки амбіції олігархів ймовірно чималі і задовольнити їх можна тільки за рахунок інтересів самого президента або його оточення. Крім того, довіряти один одному в учасників переговорів теж немає особливих причин. Все-таки і Коломойський, і Порошенко – відомі «кидали». Нарешті, Коломойський може розглядати Порошенка як «кульгаву качку», яку (в політичному сенсі) ніщо вже не врятує, а тому аж надто інвестувати в неї вже немає жодного сенсу.

Втім, новий олігархічний консенсус все ж здається цілком реалістичним сценарієм, оскільки він був би цілком логічним в контексті сучасної української історії.

http://politeka.net/186032-ukraina-na-poroge-oligarhicheskogo-konsensusa/