www.ji-magazine.lviv.ua

Алєксандр Сотнік - російський письменник, поет, диктор радіо і ТБ

Ніколи ще країна так тотально і глибоко не занурювалася в безодню відбірних нечистот. Ось син молотовської сімейки віщає з трибуни з’їзду «Єдіной Росії» про «любов до рідного попелища», а ось – міністр Медінський стверджує, що «кіно без патріотизму –  як нічний горщик ручкою всередину», а тут – собянінські бульдозери трощать торгові площі по всій Москві, плюючи на судові постанови про право власності. І над всією цією мерзенністю возвеличується і квітне путінський політичний самобуд, обсиджений безліччю чиновників-мордоворотів та їх псами-охоронцями, що готові роздерти на шматки кожного, хто хоч подумає зазіхнути на цю потворну незаконну конструкцію, зведену в обхід Конституції і здорового глузду.

Над країною витає нестерпна мерзенність буття. Тхне міазмами, їх шлейф забивається під комір, обнишпорює ваші кишені, гортає сторінки документів, щоб чимскоріше «поставити на лічильник» і пред’явити претензії та вимоги – завжди «законні», і неодмінно «обґрунтовані». Від згадки статей Конституції – зганьбленої і зґвалтованої – охоплює загальний токсикоз. Чиновників нудить, а вгодованих «мусорів» розриває на частини, як хом’ячків від краплі нікотину.

Брехня – природна реакція зловмисника, і злочинна влада бреше на кожному кроці. Режим прекрасно знає, з чого він складається. Його інгредієнти – бандитизм, шантаж і пропаганда. Пройшовшись Годзіллою по країні, зруйнувавши все на своєму шляху, він лякає населення і бреше йому без сліду збентеження. Тому що не можна поважати цих «мурашок», вони ж і самі себе не поважають, дозволяючи ось так з ними поводитися і виправдовуючи сам стиль такого ставлення. Ось єзуїтською брехнею заливається Путін, а ось – Соловйов горланить з екрану, прагнучи перекричати Кісєльова, вкручують брехню вам прямо в голову. Ця отрута небезпечна вже тому, що, минаючи систему кровообігу, всмоктується безпосередньо в мозок.

Якщо Хрущов залишився в пам’яті «кукурудзяним божевіллям» і «бульдозерною виставкою», а від влади його відсторонили через «волюнтаризм», то путінська епоха запам’ятається тією страшною фекальною масою, що потужним фонтаном рвонула вгору, прямуючи до Сонця і прагнучи досягти Місяця. Ця каналізаційна субстанція завжди булькала в підвалах і колекторах, її існування було там природним, але очистити від неї суспільну підсвідомість ніяк руки не доходили: то війна, то криза з «перебудовою», то бандитські лихоліття не залишали часу на «чистку авгієвих стаєнь». А з приходом до влади пітерських пацанів взагалі все кардинально змінилося. Нова влада, вийшовши з колектора бандитського Петербурга, потребувала собі подібних і закликала їх на «службу государю», наділивши усіма повноваженнями і «узаконивши» риси свого характеру. «Роби, як ми, – сказала вона. – Бреши, кради, шантажують, вбивай, знущайся, компрометуй, але не забувай ділитися з нами плодами своїх збочень».

І полилась на поверхню вся накопичена століттями нелюдська гидота, розрісся і бризнув на всі сторони гнійник підлості, виросла і розцвіла компостна купа, розносячи за вітром сморід покидьків, від якого вже очі ріже. Досить швидко все це злилося в єдиному екстазі і вибудувалось в потворну конструкцію, названу «путінською вертикаллю». На кожному її поверсі сіли гниди і опариші: десь дрібніші, десь жирні, залежно від доступу до верхівки. Бандити переодяглися в костюми чиновників, а їхня обслуга – в форму правоохоронців, і зажили вони щасливо, перетворюючи на каналізацію всю країну – за власним образом і подобою.

Але, рано чи пізно, купі гною стає мало своєї території, бо покидьки плодяться, а паразити ростуть, нагулюючи апетит. І «цар гори» спрямував погляд на сусідів, що – абсолютно логічно в концепції «сортирного розвитку». А, оскільки «клозетно-патріотичні настрої» вже охопили маси мікроорганізмів, що розповзались в тій купі, було прийнято рішення «з метою відновлення історичної справедливості» закинути на суміжну територію частину рідного гною. Що і зробили – з екстатичним охканням і підколодним улюлюканням.

Дивно, але таку «спецоперацію зі справедливого розширення рідного смітника» світова спільнота оцінила зовсім не так, як хотілося б мешканцям того смітника. Навіть показавши «козячу морду» цивілізації, жителі фонтануючого клозету не побачили ні страху, ні – тим більше – співчуття, а замість того презирство, список санкцій і осуд, після чого «жити стало гірше, жити стало бідніше». Раптово з’ясувалося, що суверенна смердючка, хоч і отруює життя сусідам, але наповнює їх рішучістю позбутися  бруду за допомогою сучасних засобів для чищення та відповідних комунікацій – в той час як наш фонтан б’є винятково вертикально, забризкуючи смердючою рідиною лише самих себе – і без того вже настільки страшних, що дзеркала, піймавши жахливе відображення, тріскаються по всій площі. Але на верхівці нашої купи прийняли рішення не здаватися – хоча б тому, що будь-яке ослаблення тиску загрожує розчищенням улюбленого смітника з неминучим затиканням всіх гейзерів-вонючок. А цього допустити не можна: це – єдине живильне середовище, в якому можуть жити і розмножуватися незліченні комахи, що несуть у світ любу нашому серцю заразу.

Жити всередині цього культу гидотності тим противніше, чим більше усвідомлюєш, що ця купа шлаку приречена на масштабний вибух зсередини, з загрозою звалитися на твою голову всією своєю силою, або – як мінімум – забризкати тебе з ніг до голови продуктами помийної «величі». І, навіть надівши протигаз, усвідомлюєш, що цей засіб захисту – не більше, ніж самообман, бо загроза перейшла з розряду естетичного – в розряд фізичний.

Гидота у здорової людини викликає природну відразу. Але набагато гірша і небезпечніша державна гидота, коли на всіх інституційних поверхах засідають пропащі циніки, брехуни і негідники, а будь-яка здорова ініціатива миттєво псується, перетворюючись на ту ж субстанцію, що вирує і піниться довкола. І здорова людина опускає руки, заплющує очі, а в голові її зріє план втечі зі смітника – в той світ, де повітря чистіше, де очі не ріже, і ніс не ловить смердючого духу. Тому що тут – все марно, запущено, і не вистачить цілого життя, щоб розчистити. Та й чи можна самому розгребти все те, що накопичувалося століттями, щоб розповзтись по всій країні? Тут потрібна ціла команда, і – бажано – ззовні, заражена співчуттям, що живиться від коренів, які йдуть углиб історично рідного колектора. А ще потрібні бульдозери, здатні швидко і професійно розчистити площу і провести дезінфекцію, а тим, хто вижив – треба забезпечити карантин з подальшим лікуванням від імперського дурману.

Ідея тимчасового зовнішнього управління не нова, але, схоже, без її реалізації торжество путінської мерзенності може перейти у щось нове, небезпечне для всього людства. Ми вже спостерігали напади його «побєдобєсія» в Україні та Сирії, і бачимо, як заметушилася вся кремлівська наволоч, чухаючи лапки в непереборному бажанні «вдарити першими» по Туреччині і, нарешті, «помірятися Іскандерами» з НАТО.

Що б не трапилося, але майбутнє нинішнього режиму зумовлене самою логікою розвитку цивілізації. Він завалиться в якийсь прекрасний момент, зазнавши нищівної воєнної поразки, після чого світу залишиться лише одне: надіслати «команду бульдозеристів» і прибрати з 1/7 частини суші цю залежану купу гною – разом з паразитами, що плодяться в ній. Рясно обприскати хлорованою водою, провітрити приміщення і відмити здичавілих від багатовікового гниття аборигенів, відібравши у них улюблену ядерну іграшку.

http://7days.us/kult-merzosti/