на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Тарас Возняк

Про Львів і тотальну амнезію

Написати цей текст мене спонукала стаття Остапа Дроздова «Привласнене місто Львів». Наскільки я зрозумів – це є текст-каяття. Але при цьому на місці автора, я б ніколи не поширював своє скромне «я» до помпатичного «ми». Бо ж це каяття Остапа Дроздова, а таким, як я розумію, є текст, а не, скажімо, Тараса Возняка. Але і мене, як теперішнього мешканця міста Львова, цей текст volens nolens ввібгав у Остапове «ми». Що мені не сподобалося.

Загальний зміст тексту зводиться до простої тези – теперішні мешканці міста Львова (читай – ті, що на наших очах творять новітню українську націю) привласнили (читай – вкрали) місто Львів, а тому всіма силами пробують забути його історію і тих, хто був у ньому разом з українцями, з ким спільно його будували у всіх сенсах слова.

Ось цитати:

Зачин: «Ми не збудували це місто, ми прийшли на все готове». Хто «ми»? Предки Остапа Дроздова? Чи мої?

Далі: «В якійсь мірі ми його відібрали, привласнили». В склад СССР/УССР і Львів, і Галичину анексували у Республіки Польща Сталін&Гітлер у відповідності з угодою Молотова-Ріббентропа. З ким автор асоціює це «ми» - з Гітлером, чи з Сталіним. Я ні з ким з них себе не асоціюю. А Остап має уточнити.

Продовжуємо: «Ми ні в чому не винні. Ґарантом нашої невинуватості є тотальна амнезія, яка стала львівським повітрям. Ми завзято забули, що це не наше місто, що воно нам дісталося не завдяки нашим старанням і не по заслузі». Стало трохи легше – виявляється, що теперішні мешканці Львова його не вкрали – воно впало їм з неба – щоправда не по заслузі. Ну як чехам - Прага, литвинам - Вільнюс, французам - Страсбург, полякам - Ґданськ і Познань з Вроцлавом – список можна продовжувати до безкінечності. Всі невинні і всім «впало з неба». А про українське відродження в Галичині і Львові ні чичирк, про чеське відродження у Празі – ні чичирк, про польське відродження у Познані – ні чичирк. Ну, і, звісно, ні про Франка, ні про того ж «емігранта» у Львові – Грушевського.

І ще, якщо вже говорити жорстко, то за Львів у ХХ сторіччі відбулося щонайменше дві кровопролитні українсько-польські чи польсько-українські війни:

Перша - між ІІ Польською Республікою та Західно-Українською Народною Республікою.

Друга – в рамках ІІ Світової війни між Армією Крайовою та Українською Повстанською Армією чи, якщо комусь більше відповідає, -  між ІІ Республікою Польщею в екзилі і Українською головною визвольною радою.

За результатами цих насправді братовбивчих війн доля Львова і українців та поляків Львова могла б поточитися у різний бік. І як – ми не знаємо. Бо втрутилися Гітлер і Сталін.

Отож за Львів билися. І то без сентиментів. І не аж так те «ябко впало», як пише автор. І тому він, Львів, є, там, де є. Як і Прага, Ґданськ, Познань, Вроцлав, Страсбурґ. Хоча, може, автору так не здається. З його перспективи.

І вже багато років завдання для української і польської спільнот не розколупувати рани, а шукати шляхи до примирення, важкого примирення, бо з обох боків – кров. Що й робить багато спільнот – в тому вже чверть століття маленька спільнота Журналу «Ї» - можна почитати. Але й Український Католицький Університет з владикою Борисом Ґудзяком, «Дзиґа» Маркіяна Іващишина та Влодка Кауфмана, «Музей Ідей» Олеся Дзиндри, «Центр міської історії» Гаральда Біндера і т.д. Просто роблять…

У всіх тотальна амнезія? Гадаю, що радше йдеться не про те. Тотальну амнезію, якщо говорити про сферу комуністичного впливу, а так насправді – про сферу окупації новітньої російської імперії у формі СССР, насаджував саме комуністичний режим. Причому доходило до парадоксу – знищених нацистами євреїв він евфімістично класифікував як «советских граждан» - так і писали на пам’ятниках. Хоча там на 95% було вбито саме євреїв і саме тому, що вони євреї! Сталін, а за ним і решта комуністичних поводирів, аж до останнього, продовжували справу Гітлера!

Чи депортацію польської людності з Львова теж здійснювали батьки всіх до одного теперішніх мешканців Львова? Моя родина «засмагала» у Якутії та Магадані. Хтось був тут. Але під цим «ми», я не підпишуся. А Остап – як хоче. Чи, може, теперішні мешканці Львова затирали сліди польського спадку у Львові? Так само, як і українського та єврейського спадку? Боюсь, що автору просто не вистарчило особистої пам’яті, бо він людина молода. Нагінки комуністичних бонз на будь-який прояв польськості чи єврейськості у Львові і не лише, були нещадними. Людей викидали з університетів, позбавляли права на працю. Змушували доносити одні на одних. Причому вже після Сталіна! Ще в 1970-х! Бути поляком чи євреєм у очищеному від «бандерівців» совєтському Львові було дуже некомфортно. Те саме було і з проявами українства – але про це, гадаю, вже розказувати не потрібно, всі знають.

Якщо кого цікавить, то про асиміляційні та акультураційні процеси у Львові дуже добре написав Орест Друль. Так от, завдяки Сталіну у Львові у 1955 році корінних львів’ян у місті було 15%. А етнічних росіян, яких привезли з Росії, 35%. Це щоб не лементувати про зміни, які «якось так» сталися. Не «якось так».

Далі: «Знеісторення – це наша щоденна дія стосовно Львова, який завжди був містом усіх і водночас нічиїм». Про «знеісторення», то тут і говорити нема про що. Автор одним махом перекреслює не лише чвертьвіковий доробок знакових львівських культурологічних інституцій, які всіма силами повертають місто до пам’яті після комуністичної амнезії, а й навіть тих сотень бізнесових проектів, які повертають місту пам’ять. Саме ці маленькі кнайпи, маленькі магазинчики, маленькі цукерні ре-констуюють дух старого Львова. Причому успішно.

 Перелічу хоча б головні:

Холдинг Емоцій Fest особливо не до смаку автору. Але ж саме він повернув до львівського міту не лише епопею УПА («Криївка»), але й першим відважився відтворити дух львівського єврейства («Під Золотою Розою (Галицька Жидівська Кнайпа)»), навіть повернув у своєрідній формі  дух Леопольда ріттера фон Захер-МазохаМазох café»), містерію масонства («Найдорожча ресторація Галичини»), культ кави («Львівська копальня кави»), а ще музей-ресторація «Гасова лямпа», «Майстерня шоколаду» і т.д.

А фантастична мережа ресторанів «Кумпель» з його перлиною рестораном «Бачевський». Його автор і душа Марк Зархін повернув дух високої львівської кухні. Не певен, що у часи минулі, які ми дуже вже ідеалізуємо, був такий рівень кухні. Про горілку «Бачевський» вже й не говорю – це подвиг – вона повернулася до Львова через 70 років совкової амнезії, про яку пише автор. Що це, як не Львів, який відродився?

Чи чудесна австрійська нота мережі ресторанів Андрія Іонова – «Вероніка» з найкращими солодощами, але не тільки, «Амадеус», з якого не вилазять іноземні дипломати, чи вишуканий «Чорний кіт»?

Чи знакові «Віденська кав’ярня» Олега Мандюка чи вже культові «Цукерня», «Світ кави».

А ще маса маленьких проектів, які по вінця наповнили наше місто. І це мертве місто?

Варто лише послухати, як ці люди говорять про цю кухню, як кохаються в ній. Люди, які мають імена…

Можемо згадати і готельні проекти. Тут теж не так печально, щоб аж вішатися. Тут знайдеш все – і надрозкішний готель «Цитадель», і піднятий з щурятників (особисто підтверджую, бо сам бачив там лише щурів мало не як пацюків) «Леополіс», і теж знаковий для Львова «Замок Лева» - не одна політична нарада, яка стала доленосною для країни, відбувалася саме у ньому, на тихій тінистій львівській вуличці.

А «Форум видавців» з незламною Олександрою Коваль – це не дух Львова? Його можна порівняти тільки з «Галицькою Крайовою виставкою» 1894 року. Але ж можна! – це явища співмірні! Хоча, звісно, «Форум видавців» наш милий Франц Йосиф ще не вшанував своїм візитом – все ще перед нами – мо’ й надумає…

Чи гіперінтелектуальні видавництві «Літопис» Михайла Комарницького, «Приватна колекція» Василя Габора, і наднова зірка - «Видавництво Старого Лева» Мар’яни Савки.

А просто зірки – Ігор Калинець, Мирослав Маринович, Мирослав Скорик, Роман Іваничук, Андрій Содомора, Ярослав Грицак, Віктор Неборак, Юрій Ланюк, Володимир Кучинський  - перелічую найпомітніших – це що, не Львів? Як можна жити у Львові і їх не зауважувати? Наперед вибачаюся, що не можу всіх перелічити.

Це вони страждають на амнезію?

Все це живі люди, яких ми всі знаємо, які поруч нас. Якщо говорити про таке «ми», то це «ми». І я б до цього «ми» попросився.

Чи, може, вони гірші від Яна Парандовського, Станіслава Лема, Тадеуша Бой-Желенського чи Збіґнєва Герберта?  Чи є, радше, їх співрозмовниками? Далі творять дискурс Львова.  Разом з ними… Чи ми не пам’ятаємо про Яна Парандовського, Станіслава Лема, Тадеуша Бой-Желенського чи Збіґнєва Герберта? Може хто й не пам’ятає… Йдучи до війська 1980 року я взяв з собою тільки три томики «золотої серії» Марселя Пруста у блискучому перекладі на польську Бой-Желенського, якого той зробив у Львові. Хто пам’ятає – той зрозуміє… 

При цьому ми, звісно, «забуваємо» про найбільшого поета Львова, поета, який найкраще написав про Львів з урахуванням всіх даних Богом мов, Богдана-Ігора Антонича – бо його в конструкції автора у Львові не мало б бути – бо ж він українець.

А хочеться більшого – так зроби. Кожен має вкладати свою лепту у будування свого міста. Ці люди його будують.

Не подобаються ці проекти – так зроби свої. Не подобаються ці люди – так стань зіркою більшої величини. Все просто. Але не говори про «ми».

А тепер про інше – про спадкоємність. Так, галицьких євреїв не повернеш. Нацисти заскочили їх у перші дні війни - тому більшість з них було вбито. Врятувалися одиниці. І ті за кордоном. Так, польські мешканці Львова або самі виїхали, цілком слушно боючися бути депортованими до Сибіру, або їх сталіністи так чи інакше депортували. Польська і єврейська громади занадто маленькі, щоб утримати весь величезний спадок, який належить їм у місті Львові.

То хто буде це все утримувати? Невеликий приклад – хто має утримувати фантастичну ренесансну синагогу у Жовкві? Не знаю, чи є хоч один єврей у цьому місті. А якби й був, то що з того – чи здатен він її утримати?

Спадкоємцями німецьких чи понімецьких пам’яток і пам’яті у Вроцлаві, Гданську, Познані є їх теперішні мешканці – поляки. Так само як спадкоємцями польських чи єврейських пам’яток і пам’яті у Львові є ми – сьогоднішні мешканці міста Львова. Так, більшість з нас українці.

І це зовсім не означає, що і поляки з цілого світу, не лише з Польщі, не мають правао відчувати себе спадкоємцями тих самих пам’яток. А якщо ще й активно допомагатимуть у їхньому відновленні та збереженні, у відтворенні пам’яті про Львів – то тим краще.

І це зовсім не означає, що і євреї з цілого світу, не лише з України чи Ізраїлю, не мають права відчувати себе спадкоємцями тих самих пам’яток. А якщо ще й активно допомагатимуть у їхньому відновленні та збереженні, у відтворенні пам’яті про Львів – то тим краще.

І про це мають подбати і домовитись не лише люди, але й держави – Україна, Польща та Ізраїль на державному рівні. Чому б не підписати міждержавні угоди про взаємне збереження спільної спадщини? Бо ж і українську спадщину у Польщі треба зберігати, як і польську в Україні. Сподіваюся, що рано чи пізно це буде врегульовано.

Я вже не один раз писав, що весь світ давно перейшов від дикунської логіки «або-або» - Львів або український, або польський, або єврейський, або ніякий. Львів і польський, і єврейський, і український. Отож час переходити до логіки «і-і». Бо ж ми не заборонимо полякам чи євреям бачити його таким. Хоча можемо так ним заопікуватися, так заопікуватися пам’яттю про нього, що вони самі дійдуть до висновку, що він і український.

Всі чверть постсовєтського століття ми всі відтворюємо і польський, і єврейський текст, дискурс міста. Перекладаємо і пишемо книги, дискутуємо і сперечаємося, по-новому, а не так як у 1930-х осмислюємо природу Львова. Тільки сліпець не побачить!

Корпус книг і текстів про Львів, Львів різноманітний є чи не найбільшим з усіх корпусів текстів про міста в Україні. Може ще тільки Одеса та Київ можуть з нами конкурувати. Тай то не у всьому. «Львівіана» за останні роки зросла фантастично! Принаймні в любові до Львова нам рівня хіба що Одеса-Мама!

І ще про амнезію – ось тільки назви видань Журналу «Ї»: «Стрий-Stryj-Stryi-אירטס», «Броди-Brody-Brody-דארב», «Жовква-Żolkiew- Scholkew-הווקלושז», «Чернівці-CzernowitzCernauti-טשערנאװיץ», «Дрогобич-Drohobych-Drohobyschשטיבאהאךך», «Тернопіль-Tarnopol-Ternopol-לאפאנראט», «Коломия-Kolomea-Kolomyja-איימאלאק», «Гебрейський Львів», «Польський усе-світ Галичини», «Гебрейський усе-світ Галичини», «Геній місця. Leopolis-Львів-Lemberg-Lwow» і т.д. – ну що не зрозуміло? Напевно, не всі впали в амнезію.

Якщо говорити про повернення українського дискурсу міста, то тут здобутки величезні. Хоча роботи теж всім вистарчить.

Тут я не веду мову у політичних категоріях. З огляду на міжнародне право і Львів – українське місто. А Перемишль – польське. І крапка.

А з огляду на дискурс цих міст – вони і українські, і польські, і єврейські.

Ми по новому конструюємо старе місто. Це не проста робота. І її потрібно зробити. Звісно, що є й щось нове. І не лише хрущовки, які так врізались Остапу в пам'ять (це не моє дитинство), але не можна не бачити й інших новобудов – не лише «унітаза» за спиною Міцкевича. Це сучасне місто. Але все таки це конструювання міста, як і конструювання Кракова чи Будапешта, відбувається з врахуванням історичного минулого не лише пам’яток, але й людей. Тому я й пишу про ре-констуювання міста у всіх його вимірах.

Якщо вже й говорити про «ми», то не лише в контексті mea culpa, mea maxima culpa – але і у контексті безпосередньої участі у творенні нового-старого Львова.

Чому взявся за цей текст. Просто стало образливо, що попри те, що за чверть століття зробили стільки людей, можна так фраєрськи, так легко всіх перекреслити і стати в позу. Ну став. «І шо?» - як кажуть у Одесі.

Чи треба ще щось зробити у Львові – та, Боже ж мій, – тільки роби!

Єдиним виправданням для автора вважаю перекваліфікувати цей текст у формат інтелектуальної провокації – щоб задумались. Але ж багато людей не лише давно передумали всю цю проблематику, але й приступили до дії.

Так що «Львів… не… перетвориться у німий крик глибоко під бруківкою». Попри ляменти та заламування рук – очевидно таки дух мазохізму витає поміж нас – Львів завдяки старанням тисяч людей за постсовєтські роки доволі швидко повертається, якщо вже не повернувся, до пам’яті.

7 лютого 2016

 





 

Яндекс.Метрика