www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Возняк

Це важкий текст. Тим не менше вважаю, що його хтось написати мусить. Попри всі ризики.

Одним із істотних елементів сьогоднішньої політичної кризи в Україні є окрема сольна партія ветеранші українського політикуму Юлії Тимошенко.

Вона не перестає дивувати. Останнім часом я багато читаю японської літератури, тому ситуативно вона для мене асоціюється з лисицею. Але не у нашому, європейському сенсі, а у японському.

Про Тимошенко в образі лисиці Аліси я вже писав неодноразово. Однак цей образ був актуальним тоді, коли вона під’їдала першого сумного невдаху-П’єро – Віктора Ющенка. І таки під’їла. Хоча і він зробив усе, щоб смачно і з усього розмаху траснути своїм задом в баюру болота.

Однак хитрування лисиці Аліси – це одне. А лисиця у Японії це інше.

У Японії лисиця — це демон-перевертень, що володіє магією. Досягнувши 50 або 100 років цей звір може перетворюватися на людину — звабливу молоду красуню. Інші можливості, що зазвичай приписуються лисиці, включають її здатність вселятися в чужі тіла, опановувати чужі сни і марення. Особливо їх характеризує здатність створювати настільки складні ілюзії щодо себе, що ту, хто підпадає під її магію, майже не здатні відрізнити їх від дійсності. Ба, більше, лисиця здатна викривляти простір та час, зводити людей з розуму, або приймати такі нелюдські чи фантастичні форми як другий Місяць у небі. Не Сонце – а Місяць, бо лисиці – це нічні створіння – перевертні бояться Сонця, яке показує їх у всій їхній «красі». Лисицям приписують характеристики, що нагадують характеристики вампірів: вони живуть за рахунок життєвої або духовної сили людей, з якими вступають в контакт…

Отакі дивні асоціації…

Чому, запитаєте, ви. А тому, що акурат тепер читаю багато японської літератури…

А якщо серйозно, то сьогоднішнє диву гідна реінкарнація політичної довгожительки Юлії Тимошенко, яка цього разу, після важких страждань на тюремному лікарняному ліжку, вкотре втілилася у двадцяти семирічну блискучу юнку, заставила задуматися про технологічну природу таких чудесних перетворень.

І не про її дивний штрих-пунктирний практично непомітний для тих у кого коротка пам’ять чи патологічна короткозорість зв’язок з ще одним генієм розводки і кидка – Владіміром Владіміровичем Путіним. Про це досі скиглить наш П’єро-невдаха – «московська зозуля» і таке інше... Однак, хто б його слухав. Він зіграв свою партію. І програв.

І йдеться не про пластичні операції чи макіяжі. Це вторинне. Юлія Володимирівна володіє чимось набагато важливішим.

Як японська лисиця вона не лише маестро перетворень, але так само і маестро навіювань. Для людей тверезо мислячих і таких, що не сплять наяву це, зрештою, очевидно, однак люди-сомнамбули, у яких вона перетворює кожного, хто до неї наближається чи піддається її чарам, цього усвідомити не здатні. І це і є головною метою лисиці – накинути на людину пелену сну, відключить будь-які аналітичні здатності, зробити лунатиком, сомнамбулою, а потім робити з нею все що їй потрібно.

Простацький європейський варіант Аліси-брехухи сформулював це дещо примітивно «На дурака не нужен нож, ему три короба наврешь, и делай з ним что хош» - безсмертний Булат Окуджава. Однак Юлія Володимирівна виросла з цих куцих європейських уявлень.

Що головне в головному дарі нашої героїні – це дар перетворення людей притомних на сомнамбул, які мають снити на яву. Ні за яких обставин не включати свій розум, а йти туди, куди вказуватиме воля нашої лисиці. А судячи з її чудесного омолодження - перевертня.

Цю технологію у своїй політичній кар’єрі в масовому масштабі Юлія Володимирівна застосовувала щонайменше тричі. Це її фірмовий стиль.

Тут ми вестимемо мову не про її жарти, локальні експерименти із навіювання, які стосувалися тих чи інших одиноких осіб. Все це лишень дрібні забави, якими Юлія Володимирівна просто забавляється. Про всіх цих Бабів-Парасок чи гіперполітологів, яких перетворює на кошенят. Я вже писав про її дивну здатність перетворювати всіх, хто до неї наближається, із шаблезубих політичних тигрів на двозубих зайчиків у окулярах, що харчуються не м’ясом, а виключно зеленню. Вона дійсно на персональному рівні володіє цим (за Фрейдом) «кастраційним» даром – я з цікавістю спостерігав, як всі її політичні побратими та посестри в обов’язковому порядку проходили через цю насправді кардинальну, проте для них непомітну ініціацію. Вони вливаються в ряди її прихильників-соратників, однак обов’язково перестають бути самостійними фігурами. Хіба що втечуть в самоволку, як от Турчинов. Однак він настільки складна і темна особистість, що про нього варто написати окремо.

Отож про які три великі кампанії з навіювання йдеться?

Першою дійсно персональною кампанією, яка мала дійсно вражаючі масштаби, де в самому епіцентрі спецоперації була Юлія Володимирівна, була підготовка до її другого прем’єрства 2007 року, вибуховий успіх партії «Батьківщина». На дострокових парламентських виборах 2007 року «Батьківщина» отримала 30,71% голосів у Верховній раді. Це був її апогей. ЇЇ – Юлії Володимирівни - апогей. Виборці, а особливо виборчині, гронами висіли на балконах зал та будинків – лишень би хоч краєчком ока побачити «нашу Юлю», нашу Жанну Д’Арк. Обожнювання «Юлі» за помахом чарівної палички перетворювалося на культ. А подекуди і зовсім в істерію – «або Юля, або смерть». Що і було справжньою метою тих політтехнологів, які організовували її психоделічні тури Україною. Хоча, звісно, головним гравцем була саме вона – дар є даром, його не сховаєш, його не забереш. Після масового спілкування з нею логіка її прихильників просто відключалася. І з ними можна було «делать з нами что хош». А тут і домовленості з Путіним про захмарну ціну на газ, і викопування тогочасного невдахи-П’єро з політики, і хіхікання над ще одним, на її думку, невдахою – Саакашвілі – на пару з Путіним, який акурат тоді прасував своїми танками Грузію та точив кров з Грузії, а тут і громадянка Юлія, якій вдалося безнаказано тримати за руки все РНБО навесні 2014, щоб не дай Бог хто здуру не почав опиратися «безкровній» анексії Криму. Коли розум спить, то все можна. Люди-сомнамбули не здатні ні усвідомити все це психоделічне марево, яке їм демонструють, ні запам’ятати його на майбутнє, ні зробити хоч якісь подальші висновки – знову ж на майбутнє.

Другою дійсно персональною кампанією, яка мала просто вражаючі масштаби, де в самому епіцентрі спецоперації була Юлія Володимирівна, як на мене, була шалена істерія довкола епідемії грипу 2009 року. Досі не зрозуміло що це було – чи дійсно епідемія, чи масштабне відпрацьовування політичної технології. Сьогодні багато хто торочить про гібридну війну і т.д. Як на мене, то в Україні наймасштабніше технологію цієї гібридної війни було відпрацьовано взимку 2009 року, коли пів країни одягнули у антиінфекційні маски і змусили цуратися один одного. Суспільство просто розпорошили – до найменших часток. Це був фантастичний експеримент. Не гірший від набагато локальніших експериментів з «Білим братством» 1991 року Юрія Крівоногова та істерією «Русской весны» Владіміра Путіна 2013 року. Причому ниточки, як на мене, тягнуться з одного місця – з старого КГБ та його експериментів з масовою свідомістю. Чи не репетицією це було? Причому набагато масштабнішою, ніж два попередньо згадані ексцеси, які стосувалися лише певних груп людей і певних регіонів. І у центрі мати-рятівниця Юлія Володимирівна, наша Жанна Д’Арк. Залишається тільки запитання – репетицією чого це було і чому тоді чи у 2010 році воно не спрацювало. Поставили на інших. Можливо.

Підходимо до третьої кампанії, яка має дійсно вражаючі масштаби, де в самому епіцентрі спецоперації знову є Юлія Володимирівна, цього разу, щоправда, приховано, точніше – настільки у центрі, що ми цього навіть не бачимо. Це трагічна кампанія викрадення, судилища і порятунку поза всіма сумнівами відважної Надії Савченко. Але перед тим – дуже важлива теза: Пишучи цей акапіт тексту, я не пишу про Надію Савченко, а про Юлію Тимошенко. Повторюю ще раз – це текст ніяк – підкреслюю «ніяк» - не стосується персонально Савченко, а тільки Тимошенко. Бо розумію, який ґвалт (свідома істерика, звісно) розпочнеться – особливо з огляду на події останніх днів і годин.

І у цьому місці ми маємо розмежувати:

Долю Надії Савченко як людини. Це Трагедія самої Надії, її матері та сестри, рідних.

Долю Надії Савченко як відважної людини і патріота України. Ця доля в руках самої Савченко. Тут вирішує тільки вона.

Долю Надії Савченко як політика. Ця доля не лише в руках Надії Савченко, але й багатьох інших – від Путіна до Меркель, але найбільше у руках Юлії Тимошенко. Тут Надія Савченко не має повної свободи дій. Ба більше, є загроза використання її поза її волею. Однак і тут вона може сказати своє посутнє слово.

Так от, «облом» Юлії Володимирівни на Майдані Гідності, коли вона з ув’язнення одразу полинула на Майдан, щоб зловили золоту птаху удачі, та отримала одкоша, дещо її остудив. Вона зрозуміла, що люди на Майдані Гідності інші, доросліші, не діти зразка першого Майдану, що вони не лише дивляться але і бачать, що вони думають. Це був не її контингент. Для них вона не була Жанною Д’Арк. Юлія Володимирівна взяла паузу. Роззирнулася довкола, щоб зорієнтуватися.

І тоді сталося те, що сталося – розпочалася трагічна і звитяжна епопея Надії Савченко – Епопея і Трагедія жінки, яка справді нагадує Епопею та Трагедію Жанни Д’Арк. Чи пам’ятаєте справжню історію Жанни Д’Арк? Чи розумієте, що кандидату на французький трон Жанна Д’Арк була потрібна будь-якою ціною? Чи Жюстіна Д’Арк – ім’я і особа не важливі.  Чи розумієте, що якщо б її не було, то її б сконструювали спритні політикани як от граф Робер де Бодрікор? Чи розумієте, що для дофіна Карла VII вона була лише інструментом а не самодостатньою особою? Чи розумієте, що вони використовували цю наївну дівчину абсолютно цинічно чи політично доцільно, якщо хочете? Чи розумієте, що для того ж дофіна вогнище у Руані, на якому її спалили, було найкращим результатом. Ну а потім - беатифікація, визнання святою і т. д… Всі дивіденди її «рятівникові» - дофіну. А їй довічна слава. Ну от – і Надія Савченко стає депутатом Верховної ради від «Батьківщини», депутатом Парламентської асамблеї Ради Європи – кампанія набуває світового розголосу. І дійсно, Надія Савченко стає українською Жанною Д’Арк.

Однак залишається чимале «але». При чому тут Юлія Тимошенко. Неначе й ні при чому – просто рятує посестру… В ситуації, коли черговий невдатний П’єро борюкається з панамськими офшорами… Її двадцяти семилітня реінкарнація ненав’язливо миготить за мужнім образом Надії Савченко. І вже годі відрізнити – де Надія, а де Юля, тобто лисиця. Рівень емоцій зашкалює – половина нації у розпачі, путінське судилище невідворотне, порятунку немає і не буде, вирок наперед передбачений.

І ще одне але – а чому саме Надія Савченко? В полон до Путіна попадали ж більш «кровожерні» представники української хунти. Такі, які справді знищували ворогів України. Але чомусь судилище влаштували саме щодо Надії Савченко, хоч справа шита білими нитками. Значить щось тут не те. Комусь була потрібна саме вона. Кому і для чого? Путіну, щоб демонстративно її зламати? Але ж зламати якогось закоренілого українського вовкулаку-націоналюгу було б крутіше. А тут – жінка… Жінка у полоні завжди викликає співчуття, а не ненависть. Чи, може, Путін хотів, щоб Надії Савченко співчував весь світ? Не думаю… Тоді що його мотивувало? А щось таки його мотивує, якщо попри збурення всього світу він гне своє.

І тут про людське. Про Жанну Д’Арк. Чи розуміла Жанна Д’Арк, що дофін Карл VII її просто використовує. Чи розуміла Жанна Д’Арк, що я далекий від того, щоб підозрювати дофіна Карла VII у тому, що він пішов на договорняк з англійськими окупантами, щоб ті «організували» йому культ Жанни Д’Арк, а потім допомогли її у такий перверсивний спосіб беатифікувати. Тоді ще не знали, що таке гібридна війна, коли ти не знаєш, хто твій ворог, а хто союзник. Тому не буду розвивати тему – додумайте самі… А от про людське подумати варто. І думати має наш черговий невдатний П’єро, який борюкається з панамськими офшорами… Доки не пізно… Пізно не для Надії Савченко, а персонально для нього.

Отож - тепер до української політики. Один по одному Тимошенко прибирає своїх опонентів. Спочатку Ющенка. Потім Януковича. На черзі Порошенко. Її шлях – шлях до трону – президентства. На моє здивування, враховуючи те, що вона набагато обдарованіша, ніж її опоненти, цей шлях чомусь дуже довгий. Благо, що всі три невдатні П’єро їй попри свою волю підігрували чи підігрують.

І все б нічого, якби не ще одне малесеньке «але» - мене тривожить одне фото, яке ніяк не щезне з-перед очей:

Ну от нічого з собою зробити не можу…

А на завершення знову Булат Окуджава:

Пока живут на свете хвастуны,

Мы прославлять судьбу свою должны.

Какое небо голубое!

Мы не поклонники разбоя!

На хвастуна не нужен нож,

Ему немножко подпоешь

И делай с ним, что хошь.

Покуда живы жадины вокруг,

Удачи мы не выпустим из рук.

Какое небо голубое!

Мы не поклонники разбоя:

На жадину не нужен нож,

Ему покажешь медный грош

И делай с ним, что хошь.

Пока живут на свете дураки,

Обманывать нам, стало быть, с руки.

Какое небо голубое!

Мы не поклонники разбоя:

На дурака не нужен нож,

Ему с три короба наврешь

И делай с ним, что хошь.

Какое небо голубое!

Живут на свете эти трое.

Им, слава богу, нет конца

Как говорится, зверь бежит -

И прямо на ловца.

6 квітня 2016