www.ji-magazine.lviv.ua

Знаком нинішнього часу є тяжка й затяжна боротьба нового зі старим. Так, ми зуміли поламати російські сценарії знищення України як держави, проте багато й втратили. Стаємо сильнішими як нація, проте на нас чекає ще багато політичних пасток. І не тільки на Донбасі чи в Мінську, а й у Києві. Тому наше завдання – не лише втішатися здобутим, а передусім виявити загрози і вчасно нейтралізувати їх.

Після Майдану ми втратили багато часу, який мав би бути використаний значно ефективніше. Повторюється стара історія: низька якість еліт призводить до деградації держави, її інститутів. Корисливі інтереси в середовищі політичного класу виявляються сильнішими, ніж тривога за долю народу й державницький інстинкт.

В очах українського суспільства:

− винен Президент, який не подав країні такого необхідного нині особистого прикладу жертовності й бачить порятунок ситуації виключно в концентрації особистої влади й ручному управлінні всім – Кабінетом Міністрів, Генеральною прокуратурою, Конституційним судом, ЦВК тощо;

− винен Парламент, зал якого часом нагадує ігровий стіл у казино, де правила змінюються залежно від її результату;

− винен Уряд, що під час війни допустив збагачення багатих і зубожіння бідних;

− винні правоохоронні органи й система правосуддя, які в більшості випадків залишили людину беззахисною, а водночас корупціонерів і бандитів вивели зі сфери дії закону;

− винні олігархи, які не  здатні піднятися на рівень державницьких вимог і не відчувають потреби в цьому;

− винен, урешті-решт, кожен член суспільства, який часом впадає в ілюзії щодо швидких змін, байдужіє, ностальгує за патерналізмом.

Як знайти спасенний вихід?

Ми вітаємо завершення прикрої колотнечі довкола нової парламентської коаліції і Глави Уряду. Водночас – добре бачимо, якими крихкими є кулуарні домовленості учасників політичних торгів, які так і не спромоглися відзвітувати про виконання попередньої коаліційної угоди.

Українські обставини не подарують новому Прем’єрові навіть традиційні 100 днів безкритичності. Можна намагатися управляти державою в рамках чинної системи, – однак мандат, отриманий усіма гілками влади від народу, радикально інший: суспільство вимагає докорінної зміни цієї системи! І саме за цим критерієм буде оцінювати ефективність керівництва держави. А балансування між реформаторством і олігархократією – приречене на безславний кінець.

Нинішня система державного управління внутрішньо конфліктна, а тому заражує конфліктністю все суспільство, провокуючи колосальну недовіру до влади з боку суспільства, яке чекає від цієї влади елементарної відповідальності й саможертовності. Брак довіри, національної консолідації – головна причина руйнації не лише державно-політичних інститутів, а й загалом суспільного ладу.

Потрібна нова, якісно інша форма правління, яка б убезпечила Україну як від авторитаризму, так і від розповзання країни на сегменти. А постати вона зможе на основі нового суспільного договору, зокрема – загальної згоди всіх, включно з керівними елітами, визнати верховенство права.

Проте чекати на те, що це завдання реалізує хтось інший, означає дочекатися власної погибелі. «Будьте тою зміною, яку хочете здійснити!» – закликав колись мудрий Ґанді. Отож робота знайдеться для кожного.

На зміну корупційній змові нечестивих має прийти здорова солідарність чесних працівників. Здорові сили є в усіх прошарках суспільства, й саме їх ми закликаємо консолідувати свої зусилля, щоб зупинити саморуйнацію держави. Очікуємо, що з волонтерського руху, який врятував Українську Армію і державу, підуть концентричні кола нових спеціалізованих волонтерських рухів, які задаватимуть нові правила функціонування підприємництва та управлінського апарату, охорони здоров’я і соціального захисту тощо. У кожній сфері суспільного буття мають знайтися ентузіасти-професіонали, які спроможуться на заходи «швидкого реагування» і зупинять атрофію державних інститутів.

Вся Україна має стати Волонтером. Приклад унікальної самоорганізації Майдану має бути в нас перед очима постійно. Не уповаймо лише на владу. Контролюймо її, підштовхуймо її, змінюймо її, коли треба. Нехай політичний клас знає, шкірою відчуває, що присуд історії буде суворий: або слава –  або прокляття!

Україну змінить молодь, яка усвідомить своє призначення. Вона не знає смаку рабства, її не сковують давні звички й стереотипи. Її думка свіжа й нестандартна, а дух не пригнічений принизливою покорою перед злом. Хай же згадає молодь ту присягу, яку вона дала на Майдані: «Ми беремо відповідальність за свою країну!». Сьогодні наше зближення з європейською цивілізацією перепиняє не Віктор Янукович, а маленькі «януковичі» в кожному з нас. Чи дозволимо їм те, що не дозволили головному?

Притча про жабку, яка, потрапивши в молоко, невтомно била лапками, збила масло і врятувалася, знайома кожному школяру. Згадаймо її сьогодні. Не полишаймо надії і вірмо, що насправді ще нічого не втрачено. Сильний дух і справедливе й любляче серце є найголовнішою нашою зброєю, і її ми не сміємо випускати з рук.

В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Євген Захаров, Мирослав Маринович, Володимир Панченко, Мирослав Попович, Вадим Скуратівський, Юрій Щербак, Ігор Юхновський.