www.ji-magazine.lviv.ua

Віра Агеєва, українська літературознавиця, літературна критикиня, докторка філологічних наук

Дещо про київський ренесанс доби національної революції

При початку ХХ століття українська культура стрімко модернізувалася, актуалізуючи вітчизняну барокову традицію. Це джерело було таким потужним, що забезпечило розквіт численних мистецьких феноменів. До того ж національна революція 1917 року неймовірно прискорила культуротворчі процеси. Те, що робилося у підпіллі, всупереч заборонам, тепер оприявнювалося й утверджувалося, історія творилася тут і тепер. Тож українські митці не просто приймають і вітають відновлену державу, а й роблять усе можливе для її розбудови. До Києва поверталися творці, котрі зробили кар’єру в чужих столицях, у Відні, Львові, Петербурзі. Серед таких ентузіастичних поворотців одним із перших став Георгій Нарбут.

Георгій Нарбут (1886-1920) — український графік, автор перших українських банкнот і поштових марок

Він утвердився як митець у Петербурзі, однак зберіг свою українську ідентичність. Ще 1912 року підписав власний герб словами: «Мазепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні старшинський син, гербів і емблем живописець». І це при тому, що «мазепинство» натоді визнавалося протиправною діяльністю, за яку цілком можна було отримати тюремний строк. Закономірно, що вже у березні 1917 Георгій Нарбут, кинувши всі столичні гаразди, приїздить до Києва.

Георгій Нарбут в молодості

Він надихається бароковою спадщиною. Вибагливий стилізатор, людина гри, схильна театралізувати навіть повсякденний побут, пошив собі козацький жупан, жовті чоботи, іноді з’являвся в товаристві навіть із бутафорською шаблею при боці. У революційному Києві жупан став швидше знаком тяглости чи й відродження традиції, приналежности до українських змагань: врешті, на службі УНР перебували дивізії сірожупанників. (Георгій Нарбут і сам тоді створив кілька ескізів військового одягу.) Убрання стало лише частиною театралізованої щоденности. Квартира в Георгіївському провулку, 11, де художник поселився зі своїм ще петербурзьким другом істориком, археологом і генеалогом Вадимом Модзалевським, також виглядала чи не музеєм. Сам дім прикметний тим, що влітку 1859 року там у панотця Ботвиновського мешкав Тарас Шевченко. А з вікна Нарбутової майстерні можна було милуватися брамою Заборовського. Квартира в Георгієвському і стала заменитим осередком київського мистецького життя тих років.

Із цим творчим середовищем пов’язана історія одної з найбільш знаних літературних містифікацій минулого століття. Якось Георгій Нарбут купив на подільському базарі перстень із сердоліковою печаткою, на якій було вигравірувано ім’я «Л. И. Грабуздов». Далі запрацювала живлена бароковими візіями й асоціаціями фантазія: «Лупі Юдовичу» створили біографію, родовід, вигадали написані від його імени й про нього численні тексти. Вівся грабуздівський «Діаріуш подій звичайних і наглих, в помешканню велможних пана Голови Архивного Вадима Модзолевського і пана Кунштпрофесора Юрія Нарбута трапляючихся, а також визитацій особ поважних і зацних запис в собі маючий Року Божого 1918 серпня 10». Він започаткований нотаткою Модзалевського: «Приїхав пан Грабуздов і оселився в помешканні без дозволу пана Нарбута. Реєнт домової канцелярії Вадим Модзолевський». А сам Нарбут далі жалівся, що «Виганяв п. Грабуздова, але він відмовився виїхати й залишив свою печатку». Довелося з гостем співіснувати, і це виявилося чудовою пригодою. Нарбут з Модзалевським придумали йому генеалогічне дерево. «Виходило, що засновником роду був якийсь «Cham». А зімітований художником документ ніжинського суду, начебто видертий з актової книги ХVІІІ століття, мав свідчити, що існував на світі ще й такий собі «войсковий значковий товариш Сикант Грабуздов, син Фавства Грабузденка», – ось вам і козацько-старшинський родовід, який міг би бути славним, якби отой нерозумний Сикант не зганьбив його, зґвалтувавши «дівицю Пріську Василеву»!

І що ж далі роблять зі своїм легендарним героєм містифікатори з Георгіївського провулку? Вони його «розкручують»: за підписом Грабуздова друкуються статті в газетах; з легкої руки Нарбута «неслужащий дворянин» набуває візуального образу; зрештою, в одному з видань з’являється повідомлення про те, що «29 серпня 1918 року в с. Грабуздовці, Пирятинського повіту, упокоївся на 87 році свого життя Лупа Юдич Грабуздов». Сцена «похорону» увічнена Георгієм Нарбутом на одному з його «сильветних» малюнків… Утім, життя Грабуздова тривало й після його «смерті»» (докладніше читайте у статті Володимира Панченка «Ложа Нарбута»).

Відзначалися ювілеї, множилися спогади. Микола Зеров написав два жартівливі вірші, присвячені «неслужащому дворянину», підкресливши якраз занепад дрібної української шляхти в імперії, втрату колишньої слави й звитяги. Перший з них, «Sapphicus minor» (тобто «Мала сапфічна строфа») має розширене датування: «На бенкетуванні всенощнім товариськім 27 – 28. 03. 1920». 27 березня 1920 вони відзначали день народження: Лупі Юдовичу виповнилося того дня 89. Георгій Нарбут підготував медальйон – портрет на золотому тлі. Подбав навіть про меню «Вечері нарочитої», намалював етикетки для напоїв, серед них «Солодуха ректорська» (саме Нарбут же був одним із засновників та ректором Української академії мистецтв), «Пузівочка заяча» (це вже данина літературознавцю Павлу Зайцеву) та «Спотикач грабуздівський».

Портрет Лупи Грабуздова

Зеров стилізує не лише мову барокової поезії мандрованих дяків, але і сам стиль «товариських бенкетувань»:

Натомився Вакх, Романовський дрихне,

Шляхологи сплять, і розмова сонна…

Тільки образ твій у красі нетлінній, -

Радуй ся, Лупа!

Неологізм «шляхологи» вводить таки Зеров: називаючи так могилянських мандрованих дяків. До речі, одному з них, знаменитому поетові й мемуаристу Іллі Турчиновському, присвятить датований січнем 1922 сонет, ввівши його у цикл «Культуртреґери». А що культуртреґерство було стратегією самих неокласиків, то Зеров знов же наголошує спадкоємність із бароковою традицією. Врешті, портрет Турчиновського зроблений у манері, подібній до грабуздівської, поет початку ХVІІІ століття віддавав данину і Вакху, й Аполлону: «Епічний пиворіз, герой-вагант, // Він всюди сіяв щедрою рукою // Колядку, діалог і студний кант». У першій строфі опису товариського бенкетування згадано близького друга Віктора Романовського, однокурсника Зерова по історико-філологічному факультету (це якраз він був учасником тої студентської подорожі Україною 1912 року, якій присвячена зеровська «ода» «Трьом мандрівникам», а третім мандрівником став Петро Горецький). У другій – з’являється ім’я Тютюнника: «І з твого зерна проросте Тютюнник!.. // Радуй ся, Лупа!» Уенерівський отаман Юрко Тютюнник (виглядає, мається на увазі таки він) стає у тексті Миколи Зерова символом української державности, а Лупа Грабуздов, відповідно, «зерном», з якого вона проросла. Куди вже очевиднішого політичного кредо грабуздівського товариства! Зрештою, в заключних рядках голос Лупи «ніковить» — ідеться про присутнього, ймовірно, на бенкетуванні Андрія Ніковського, літературознавця й одного з чільних діячів Центральної Ради.

Нарбутівський гурток підкреслював пряму родинну спадкоємність усіх своїх членів від Грабузденків-Грабуздових. Ця вишукана гра мала серйозні підтексти; їм ішлося про популяризацію барокової традиції, ба більше, про пошук отого Зеровим згаданого «зерна», з якого проростає і державницька потуга 1917 року, і тодішній мистецький ренесанс. За два дні, 1 квітня 1920, Зеров знову повертається до образу Лупи, цього разу в жанрі пародійної «Елегії Грабуздовської – на умолчаніє мелниці фамилної». Родинний млин стоїть «на річці Чумгачку», згадуючи колишню славу, точене в широкі лантухи борошно:

Колись, во времена тяжких і горких бід,

Од глада рятував ти Грабуздовський рід.

…………………………………………….

А Грабуздовський кінь і Грабуздовський віл,

В самім Пирятині нотовані хвалою,

Во гладкості своїй сіяли красотою.

Згубна провінціалізація української еліти, зведення масштабу оцінок до «самого Пирятина» спричинює остаточну втрату тожсамости: «млин став», один із грабузденків починає називати себе «русским дворянином». Проте елегія ця іронічна й пародійна, вона написана якраз у момент, коли занепад і провінціалізація нарешті подолані, коли нуртують творчі енергії й будівничі сили. Плануючи грабуздівський збірник, Нарбут мріяв представити членів свого гуртка як прямих нащадків чи друзів Лупи Юдовича.

Їх тоді згуртовували не лише естетичні інтереси. 1919 року постала так звана «Ложа Нарбута» (ложа дев’яти стріл) чи «антропософська дев’ятка», як її називають дослідники. Знаємо про неї небагато, до конспіративної обережности спонукала, може, не так масонська традиція, як денікінська контррозвідка та червона чрезвичайка. У спогадах художника Юхима Михайліва, котрий належав до групи, дуже багато недомовок, читати треба більше між рядками. Зовнішні атрибути закритої таємної ложі очевидні: Нарбут намалював емблему, обвівши колом дев’ять стріл, спрямованих до центру, розробив дизайн персня--печатки, вирізьбивши на шестикутній плитці знов же коло зі стрілами. Під час зібрань обов’язковим був і нагрудний знак. Ініціювали створення таємного товариства Нарбут і Курбас. Вони, виглядає, просто не могли не здружитися в революційному Києві. Перший приїхав до столиці з імперії Російської, другий – з Австро-Угорської, і обидва були одержимі творенням модерного мистецтва у відновленій українській державі. Обидва були не лише митцями, а ще й візіонерами, культурними менеджерами. Виникає багато питань про принципи добору дев’яти учасників. Чи можна вважати всі ці персні, емблеми, конституції лише іронічною театральністю, ігровою сухозліткою, чи йшлося таки про пошуки нової духовности і навіть нової релігії?

Що очевидно, то це спроба по змозі об’єднати представників усіх мистецьких царин. Троє поетів, Павло Тичина, Михайль Семенко та Микола Зеров належать до різних груп і середовищ. Перший був символістом і музагетівцем, другий програмовим футуристом, а Зеров — класицистом. Тичина також близький до вужчого нарбутівського кола; у грабуздівському контексті він іменувався «лохвицьким писарем Павлом Тичиненком». Семенка, найімовірніше, залучив до дев’ятки Лесь Курбас. Від малярського цеху увійшли Георгій Нарбут та Юхим Михайлів. Мистецтвознавець Федір Ернст водночас із Нарбутом вчився у Глухівській гімназії, належав до найвизначніших знавців культури бароко. Ще один мистецтвознавець у тій таємничій ложі, Олександр Чапківський, працював у київському Всевидаті і був причетним до втілення багатьох культурних проектів. Композитор Пилип Козицький якраз тоді працював над хорами на слова Тараса Шевченка, опублікувавши їх 1922. (Козицький, як і Тичина, мав духовну освіту.) І нарешті Лесь Курбас, якого називали людиною-театром не лише з огляду на його режисерські здобутки, а й з поваги до неймовірних проектів, які він втілював задля модернізації всього культурного простору. Тобто дев’ятку об’єднували схожі інтереси, і товариство, виглядає, задумувалося для координації зусиль, для подолання тодішнього організаційного хаосу. Насамперед Лесь Курбас був налаштований на творення нового синтезу мистецтв, наголошуючи роль театру як своєрідного парламенту, як засобу впливу на маси.

Проект поштової марки часів Гетьманату Павла Скоропадського, виконаний Нарбутом

Однак є підстави говорити й про спільність інтенсивних духовних, навіть релігійних пошуків. (Між іншим, у статуті був і пункт про психологічну допомогу один одному.) Насамперед зацікавлення альтернативними духовними системами та практиками було тоді знаком доби, десь навіть модою. Розчарування в офіційному одержавленому православ’ї, відхід від позитивізму, інтуїтивістські філософські течії, аксіологічний хаос, ревізія християнства, інспірована Фрідріхом Ніцше, — лише важливіші з-поміж багатьох чинників, що визначали інтелектуальний і духовний клімат часу. Знаємо про особливе зацікавлення антропософією Леся Курбаса. Він із перервами вчився у Віденському університеті в 1908-1910 роках і дивився спектаклі Рудольфа Штайнера. Курбаса цікавить ідея про духовні сили, які визначають фізичне існування, про людину як мікрокосм. Філософія Сковороди стала ще одною важливою складовою тої барокової спадщини, яку відкривали творці модерної української культури при початку ХХ століття. «За Сковородою» ставив деякі свої спектаклі головний режисер Молодого театру й Березоля, сковородинські ідеї відлунюють у драмах Миколи Куліша. Зрештою, Сковорода стає без перебільшення культурним героєм ранніх двадцятих років.

Нарбутівське коло ще об’єднувало прихильників різних художніх течій і шкіл. Невдовзі, уже від початку двадцятих років, вони й стануть творцями київського мистецького ренесансу. Неокласик Зеров полемізуватиме з авангардистом Семенком, Андрій Ніковський підноситиме здобутки символізму, наша культура ставатиме все розмаїтішою й цікавішою.

26 06 2022

https://tyzhden.ua/Culture/255216