на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Олександр Бойченко

Зміна концепції

Спочатку хотів написати винятково про Чеслава Мілоша. Вже й назву оригінальну придумав: «Чуття єдиної родини». Але потімсаме у зв’язку з Мілошемзгадався Іосіф Бродскій. Відтак і назва дещо модифікувалася: «Істеричне імперське бидло». Після чогосаме у зв’язку з Бродскім і бидломзгадався Мілан Кундера, і стало ясно, що треба якось обернути викрадений Захід на винищений Схід. А тоді з Кракова озвалася Йоанна Зах – і згадалося багато всякого.

 

Одинадцять років тому з нагоди столітнього ювілею Мілоша поляки й литовці спільними зусиллями організували в Україні присвячені «Родинній Європі» два – київський і харківськийкруглі столи. Польщу на них представляли мілошезнавці: та ж таки Йоанна Зах і Марек Залеський. Литву – друг Мілоша і сам по собі видатний письменник Томас Венцлова, а також професор Еґідіюс Александравічюс. Україну ж – Юрко Прохасько і, ніде правди діти, я.

 

З одного боку, кілька днів у такому товаристві – з виступами, дебатами, переїздами, готелями, концертами і бенкетамиперетворилися на перманентне свято для розуму і серця. Власне, під час дискусії з Венцловою мені й вигадалась «концепція апокаліптичного оптимізму». Бо він сказав, що вважає себе історичним оптимістом, кредо якого звучить так: «Усе буде добре, тільки я до того не доживу». Я на це відповів, що теж прошу вважати мене оптимістом, але апокаліптичним: «Усе буде добре, тільки ніхто до того не доживе». Найсмішніше, що цей жарт ще довго видавався мені смішним.

 

Коротше, з одного боку – свято. Проте з другого – не ризикну говорити за Юрка, але я особисто почувався на тому святі трохи чужим. Не конкретно серед цих чудових людей, а серед цих людей як представників своїх країн. Бо чим я – як представник Україниміг перед ними похвалитися в 2011 році, особливо – з огляду на Мілошеву «Родинну Європу»? До речі, вжите автором в оригіналі слово «rodzinna» можна перекласти як «родинна» (що й зробили Іздрик із Лідою Стефановською), але можна і як «рідна». Зрештою, про цю двозначність Мілошу й ідеться. Він описує себе як вихідця з частини «гіршої» і малознаної, а все ж родинної і рідної для нього Європи, якому вдалося пройти шлях від малесенького литовського села – через Вільнюс (тобто польське тоді Вільно), Варшаву й Париж – до Каліфорнії і Нобелівської премії.

 

То чим, повторюю, я мав би хвалитися перед литовцями і поляками? Тим, що на момент народження Мілоша мої «родинні» Чернівці були значно європейськішими не лише за його село, а й за окуповані Російською Імперією Вільнюс і Варшаву? Були. Але станом на 2011 рік столичні Вільнюс і Варшава разом зі своїми країнами у складі ЄС і НАТО стрімкомовби повторюючи долю Мілошарухалися на Захід, тоді як мої провінційні Чернівці разом із усією Україною так само стрімко мчали під орудою Януковича назустріч обіймам русского міра.

 

Та що там Європа: самої України в Україні ставало дедалі менше. У Харкові ми з Юрком (я вже колись про це писав) зайшли в якийсь барак ресторанного типу пообідати. Удвічі молодший за нас темношкірий офіціант, почувши нашу українську, скривився, зверхньо хмикнув і прорік: «Юноши, у нас нєт гарбузяного супа, єсть тиквєнний». Це було так символічно, що я – замість дочекатися супу й занурити офіціанта мордою в тарілкулише безсило розреготався. Микола Рябчук, проводячи різні колоніальні аналогії, любить повторювати, що нашою чорною шкірою є мова. Багатьма це досі сприймається як надмірна метафора. Але в тому харківському кабаку нащадок одного колонізованого народу переконливо довів нащадкам іншого, що українська мова в Україні іноді виявляється стигмою, ще принизливішою за чорну шкіру. Сподіваюся, у того офіціанта нині все гаразд. Сподіваюся, ні він, ні його заклад в останні місяці не постраждали. Сподіваюся, після війни слово «гарбуз» не здаватиметься йому кумеднішим, ніж слово «тиква». Принаймні вправлянь у дотепності на тему «атопутіннападьот» у наших інтернетрях після 24 лютого відчутно поменшало.

 

І от минулого тижня озвалася Йоанна, мовляв, чи не погодився б я знову, бодай у зумі, взяти участь у розмові про Мілоша і його «Родинну Європу», тільки тепер – «у тіні Росії». На що я, звичайно, запитав, чи не затешеться випадково до кола учасників розмови якийсь, грубо кажучи, носій великої російської культури. На що Йоанна, своєю чергою, запитала, за кого я її маю. Ну то погодився – і правильно зробив.

 

Ніби парадокс: одинадцять років тому було живе спілкування і не було війни, але я почувався суто формальним і дослівно бідним родичем Європи, який вдивляється в майбутнє своєї батьківщини з абсолютно апокаліптичним настроєм. Цього разу – на тлі війни – я спілкувався онлайн із людьми, яких раніше не знав: літературознавцем, перекладачем і колишнім міністром культури Литви Міндауґасом Квєткаускасом та польською репортеркою, кінодокументалісткою і спеціалісткою в галузі російських злочинів від Івана Грозного до наших днів Кристиною Курчаб-Редліх, а однак почувався як свій серед своїх. Бо що таке родина? Родина – це люди, які зовсім не обов’язково мусять любитися і бути однаковими. Але коли хтось із них потрапляє в біду, інші мусять приходити на допомогу, пам’ятаючи, що завтра самі можуть опинитися в подібній ситуації. Хто як хто, а поляки з литовцями про це пам’ятають.

 

Ми не переконували одне одного в тому, в чому і так не сумніваємось. Наприклад, у тому, що не існує ніякої розпіареної на далекому Заході загадки російської душі, існує лишеперефразовуючи Юза Алешковськоговажка душевна хвороба залишків російського мозку. А передусім – у тому, що ми не маємо географічної можливості вийти з тіні Росії, тож єдиний спосіб її позбутисяце розвалити саму Росію. І десь у цю мить я почав схилятися від свого апокаліптичного до історичного оптимізму. Себто до того, що варто старатися, навіть якщо ніхто з нас персонально не доживе до прекрасного світу, в якому не буде Росії. Не страшно: головне – що хоч хтось таки доживе.

 

А до Бродского і Кундери в усьому цьому контексті я ще повернуся.

 

 04.07.2022

https://zbruc.eu/node/112388