на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Андрій Бондар

Де взяти нові очі?

"Чомусь вважається, що країна, яка здійснює геноцид іншого народу, всього лише "помиляється": просто країні і її народу "не пощастило" з режимом", - Андрій Бондар, спеціально для DW.

Європейців часто дратує, коли українці наполягають на прямому зв'язку між російськими ракетами і російською ж культурою. Мабуть, не перебільшу з твердженням, що саме інтерпретація цієї культури і стала тим каменем спотикання, який породжує принципове нерозуміння між нами протягом останніх двох з гаком років повномасштабної російської навали.

Іноді здається, що ченцеві-анахорету, який просидів десятиліття без жіночої статі, легше пояснити про секс, ніж західній людині про російську культуру.  Західній людині, а надто якщо вона освічена і читала оповідання Турґєнєва про таємні закамарки тонкої російської душі, важко впоратися з кричущим дисонансом: така велика культура не здатна на такі злочини. Вона не приймає, що народ, який дав світу Наташу Ростову, "Обломова" і "Доктора Живаго", може вільно випорожнитися на вишиту старовинну подушку десь в окупованому селі на півночі Сумщини, дощенту розбомбити музей Григорія Сковороди на Харківщині чи розстріляти групу полонених - тільки тому, що хочеться. Відповідно й реагує, чим може - категоричним неприйняттям і роздратуванням: "Це хтось інший".

Неприйняття і роздратуванняще м'які слова. Частіше це пасивно-агресивна впертість, що, як і будь-яке тримання за останню соломинку, критики, зрештою, не витримує. Впертість, якій набагато легше виписати всім українцям діагноз про їхнью "необ'єктивність" і "травмованість". А разом із тим плекають переконаність, що от, мовляв, усе лихе минеться, а Хорь і Калінич залишаться. Залишиться образ вічної російської бабушки в хустці і ватнику. Залишиться Ростроповіч з віолончеллю, "спутник", "баня, водка, гармонь и лосось, и ситец, и парча". Вічні цінності, що не проминають.

Реальність, яку щодня спостерігають українці, входить із прекраснодушним всеприйняттям розмаїття світу пересічного західного обивателя у непереборний конфлікт. Світу, що занадто розслабився і занадто довірився. Світу, що давно розподілив усі ролі. Світу, що не збирається посувати віхи й орієнтири і, головне, позбуватися ілюзій. Серед іншого - насамперед ілюзії існування віртуально-уявленої "прекрасной России будущего", що чомусь складається лише з самого минулогоминулих заслуг, звитяг і духовних подвигів.

Війна в Україні порушила зону комфорту західної людини, але ніяк досі не здатна переконати її в банальному зв'язку між (а) тим, з чого складається російська людина (її ідентичність, цінності і культура), (б) тим, що ця людина робить на російсько-українській війні і (в) тим, що війна рф* проти України має всі ознаки геноцидної і не може не випливати з іншої культури, крім російської.

Тому вперто не погоджуючись на реінтерпретацію російської культури, з якої складається сучасна російська людина, світ толерує геноцидну війну росіїпроти українського народу. Раптом з'ясувалося, що геноцид живий. Убивати цілі народи на очах у всього людства знову стало нормою. Нормою стало не соромитися телебачення "Тисячі пагорбів", з якого щодня вже впродовж 15 років ллється бруд і ненависть на сусідній народ. Нормою стало називати терористом країну, яка захищається від окупації і агресії. Нормою стала ганебна і цинічна формула "не дати Україні перемогти - не дозволити росії програти".

З геноцидом ручкаються, з геноцидом торгують, з геноцидом грають у теніс. Людство любить входити в становище нації, яка творить і здійснює геноцид. Бо людству так цікавіше. Людство чомусь проявляє небачену великодушність до людожерів. Мабуть, це від стокгольмського синдрому.

Чомусь вважається, що країна, яка здійснює геноцид іншого народу, всього лише "помиляється": просто країні і її народу "не пощастило" з режимом. Тому їм прощають просто на ходу їхніх маніяків.

Буча, "Бучанський М'ясар"... Хто тепер так називає путіна*? Ніхто. Ця наличка не прижилася. А знаєте чому? Тому що це - неполіткоректно. Прощають на ходу, бо не вважають, що це щось ненормальне. Прощають, бо сподіваються, що політкоректність і відкритість їх порятує у відповідний момент від загибелі. Цим і підбадьорюють на подальші злочини. У сучасних людей коротка пам'ять на злочини проти далеких і абстрактних.

І навіть коли ви розповісте їм, що росіяни вбивали гранатами корів на Чернігівщині і з'їли в Ірпені алабая під час окупації північної Київщини, перше, що вони роблять - перепитають, чи це, бува, зробили не чеченці, тувінці або буряти. А коли, не дай Бог, дізнаються, що буряти, тувінці або чеченці, то з полегшенням махнуть рукою.

Для них існує різниця. І цим рухом полегшення вони ніби щоразу воскрешають того ірпінського алабая, а разом із ним - свою непохитну віру в особливий стрій російської душі, що разом із великими злочинами здатна на неймовірні подвиги духу. Балет, фігурне катання, хокей з мячем, шашки, ґородкі, жалєйкі, ґуслі та, звісно ж, вічний громовідвід на всі випадки життяДостоєвскій, Чєхов і Толстой. Як така висока культура здатна на найгіршевбивство алабая? Ні, алабая русскій чєловєк не вб'є. Людину - так. Це можна і вибачити, і зрозуміти. Ну, бо ж війна. Але от не алабая.

Вони не бачать прямого зв'язку між їхньою культурою і сатанинською жорстокістю проти мирних людей у Бучі та Ягідному. Не хочуть навіть припустити, що культура для росіянтака сама службова функція і всього лише інструмент у системі державного тероризму. Бо насамперед виправдовує душогубів і дає сховок людожерам. А більше функцій і не має, бо нічого з усього, що відбувається нині з рф*, не попередила і не змінила. Бо якби було по-іншому, то і алабай в Ірпені був би живий, і теличка під Ізюмом, і зебра в зоопарку під Харковом, і весь живий світ в околицях Каховської ГЕС.

Неназвані багато десятків тисяч загиблих від російської зброї цивільних і військових - часто-густо фігура умовчання, бо наші жертви чомусь не викликають таких емоцій, як зміни у віртуальному світі, де порушено табелі про ранги і назавжди затверджено, в кого широка і незбагненна душа та велика культура, а в кого - просто "травма, яка через вас промовляє".

Європейська людина часто бачить російську культуру як щось протилежне до зруйнованого Маріуполя і Бахмута, а не як її суть, сенс і головний цемент. І як цим західним людям довести, що з'їсти алабая і розірвати теличку гранатою - це і є російська культура в її найбезпосереднішому прояві, а кадировець і бурят є її поневоленими манкуртами (=росіянами) - невідомо. Точніше, відомо, але для того потрібно пережити щось, чого я прекраснодушним європейцям аж ніяк не можу побажати. Проте дружньо закличу готуватися до найгіршого. Поки "травмовані" і "необ'єктивні" українці тримають свій східний фронт, у них є час прочитати новими очима "Злочин і кару" Достоєвського. Але де взяти нові очі?

27 03 2024

https://amp.dw.com/uk/andrij-bondar-de-vzati-novi-oci/a-68670192