на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Галина Крук, українська письменниця, перекладачка
Розмову вела Марта Більська, менеджерка Інституту стратегії культури

"Пояснення і поборення російських наративів —
те, у чому я тепер найефективніша"

"Література не може існувати у вакуумі, не пишеться тільки для вічності, прагнучи до чистоти. Література мусить іти в гущу подій, вкладати пальці в рану, осмислювати те, що не вкладається у голову, і давати відповіді на питання, поставити які вимагає мужності. Бо, як виявилося, війна є пробним каменем на людяність та справжність і в літературі, і в мистецтві, і в особистих цінностях", — ці слова української авторки насамперед до світової спільноти, якій щодня потрібно нагадувати про важливість мистецтва й літератури під час війни та про випробування, які лягли на плечі сучасних українців.

Галина Крукукраїнська письменниця, перекладачка та дослідниця літератури, багато і часто подорожує задля глибокого спілкування з іноземцями, тому ми були щасливі, коли застали її у Львові, щоб обійняти й записати інтерв’ю. Членкиня Асоціації українських письменників й Українського ПЕНу, учасниця багатьох українських та міжнародних літературних фестивалів, а також поетичних аудіовізуальних проєктів, кандидатка філологічних наук, викладає українську та зарубіжну літературу у Львівському національному університеті імені І. Франка. Саме біля нього ми зустрілися, щоб порозмовляти про волонтерство й культуру.

 

— Свою волонтерську та літературну діяльність, пов’язану з війною, Ви розпочали ще у 2014 році. Як тепер організовуєте волонтерську роботу — Вам потрібна велика команда однодумців, чи особистих контактів та ресурсів достатньо?

Мені комфортно самій усе продумувати та організовувати. Я — індивідуалістка. Звичайно, працюю з іншими, ніколи такі речі, як волонтерство, не роблять на самотіхтось підстраховує, хтось допомагає із закупівлею, хтось перевозить, але дуже часто це є момент особистої відповідальности. Подобається, що в командній роботі є на кого покластися, але мені в таких випадках доволі важко делегувати повноваження і складніше вирішувати питання із відповідальністю, бо я — дуже відповідальна людина, а коли щось делегую, то мені видається, що вже втрачаю цю відповідальність, цей контроль над якимись речами. На жаль, у волонтерській сфері є дуже багато моментів, які тримаються на таких речах, як довіра, і тому вимагають дуже потужного внутрішнього ресурсу: коли тобі довіряють, коли ти мусиш довіряти й чекати на результат. На щастя, у мене це завжди закінчувалось добре. Але я знаю про різні ситуації у волонтерських справах. І це дуже виснажливо емоційно. Бо я відповідальна — і мені також не хочеться підвести когось іншого.

— Ми часто порівнюємо наш емоційний запал на початку повномасштабного вторгнення і тотальне виснаження тепер, через уже понад два роки. Де Ви черпаєте силу?

— Я трохи перемкнулась на інші теми і справи, бо зрозуміла, що не можу займатися усіма волонтерськими збираннями, закупівлями і привезеннями-перевезеннями, не можу конкурувати, тобто не можу бути такою ж потужною, як великі фонди: я не маю транспорту, не маю можливости привозити в таких обсягах, як великі організації, і загалом робити все в більших масштабах. Але я роблю максимально з того, що можу за цих обставин. Можу офірувати в це свою публічність. І те, що люди мені довіряють. Я трохи перестала цим користуватись. Перші пів року активно займалась тепловізорами, раціями, оптичними приладами тощо. Але потім з’явилося багато потужних фондів, які працювали з цим у більших кількостях і професійніше, і організованіше. Колективні закупівлі за оптовими цінами загалом вигідніші. Осібне волонтерство вже не дуже працює. А з іншого боку, є ще один важливий момент, який я зрозуміла для себе. По-перше, я і далі волонтерю, але переважно не роблю публічних збірок. Якщо можу, закриваю дещо власним коштом або долучаюсь до загальних великих благодійних акцій, де є чи то публічне читання, чи благодійні аукціони та інше. Ми всі виснажуємося. Дуже багато людей донатять, забуваючи про свої потреби та можливості, віддаючи останнє. Коли я це зрозуміла, мені захотілось таких людей захистити, бо не можна це робити собі на шкоду. По-друге, за останній рік я зрозуміла, що була набагато ефективніша та потрібніша в закордонних виступах, у тому, що працює як "культурна дипломатія". Я далека від того, бо я не дипломат і нема у мене таких намірів, але йдеться про промоцію української культури, важливі розмови про Україну й негативні наслідки війни для усього світу; пояснення і поборення російських наративів — те, у чому, відчувала, працюю набагато ефективніше. І там ще немає достатньо тих, хто міг би це "перекрити": буквально кілька колег мають змогу часто їздити й робити це. Тож цього завжди мало — і це завжди потрібно. Той рівень моєї відомости на Заході, який спонукає запрошувати мене й давати мені можливість виступити перед більшою авдиторією, — це і є тепер мій спосіб волонтерства, на який я перемкнулась.

— Ви — не лише поетеса, викладачка, а й перекладачка. Скажіть, будь ласка, у майбутньому твір якого російського автора Ви б погодились перекласти на українську?

— Я і раніше не дуже багато перекладала з російської. На світі є чимало цікавого, краще я перекладатиму іншомовних авторів. Мої ровесники і старше покоління може читати російською, якщо текст буде російською. Тепер такі питання перед перекладачами не виникатимуть. Наше завданнявідокремитись, щоб нас не сприймали через призму минулої радянської традиції. Основні зусилля, які я роблю назовні, — щоб ми вийшли з тієї тіні, щоб максимально нас бачили такими, якими ми є насправді.

— Коли Ви спілкуєтеся з жінками, які, як і Ви, чекають чоловіків з фронту, які слова добираєте?

Найчастіше не потрібні спеціальні слова — достатньо простого розуміння. Кажу: "Я бачу, я знаю, що ти переживаєш. Я теж це переживаю". І це одразу знімає всю напругу у спілкуванні. Часто буває, що ми обговорюємо теми, що не є близькі іншим, як-от момент порушеного спілкування з близькою людиною, яка на фронті: телефонний режим не дає можливості постійно залишатися на такому самому зв’язку, і внутрішньому, і емоційному, як у живому спілкуванні. Я тому часто пишу про це на фейсбуці, бо жінки, які теж чекають, може, не озвучують, не висловлюють усіх емоцій та почуттів, а, читаючи мої пости на такі теми, внутрішньо асоціюють себе із висловленим, знаходять для себе слова і пояснення, навіть можуть із кимось поділитися цим дописом, щоб пояснити свою ситуацію.

Чи є твори, написання яких Ви відклали, бо війна?

— І призупинила, і відклала. Не вийшла й моя поетична книжка, яка була написана в часі війни, але ще до повномасштабного вторгнення. Для неї просто не був добрий час, бо вона — не в тому ключі, не в тій тональності; виникло багато важливіших речей. Я і зараз вагаюсь, чи видавати нову збірку віршів про війну, бо ці віршіболісні, вони описують наші досвіди, починаючи з лютого 2022 року. Це вірші, після яких люди плачуть. Я і сама болісно реагую. Вони мені потрібні як свідчення, але я не знаю, чи готова їх мати як комерційний продукт. Момент відпускання тексту для мене є дуже своєрідним. А ще шкодую за певною внутрішньою невинністю, радістю, яка існувала апріорі: я дивилася на світ і бачила у ньому погані речі, але все одно розуміла, що загалом цей світ не злий. А тепер цього нема, в усьомутягар важкого досвіду, свого чи чужого, тягар смертей, який не дає відчувати цієї свободи творчости; ти знаєш, що якщо маєш таланти, мусиш їх використовувати як зброю, як інструмент, що допомагає бити ворога, але по-іншому. Ти розумієш: все, що ти маєш, має бути спрямоване на перемогу, на те, щоб вистояти й підтримати надію. Натомість просто віддатись творчому польоту не можна. Сьогодні це недоступна й недозволена розкіш.

— У Ваших попередніх збірках, у їхніх назвах, — дуже багато мандрівної бентеги. Це пісня нездійснених подорожей?

— Вони в мене дуже навіть здійснені. Я щаслива, коли понад тиждень можу побути вдома. Люблю їздити, мені подобається відкривати для себе нові простори. Але в час війни я вже не мандрую заради нових вражень і просторів — я їду повертати людей в інших країнах до нас обличчям. Пам’ятаю, у травні 2022 року була одна з моїх поїздок за кордон, я вперше потрапила до Нью-Йорка. І давно визначилась, що там хочу побачити, куди піти, у які музеї, але натомість сиділа в готельному номері й ридала. Я бачила прекрасне місто, але постійно читала новини — знала, що тими днями відбувається у моїй країні та не змогла собі дозволити ані тієї культури, ані тих прекрасних закладів… І так відбувалося в багатьох містах: не було в радість щось відвідувати чи записувати — усе було і є підпорядковане загальній меті, яка головна для нас усіх. Мені здається, що мандриспроба пізнати й опанувати світ, для себе я таким чином наближала й розуміла його через спілкування. І тепер під час подорожей я бачу людей та країни, але немов складаю усе в якусь свою шухляду — на потім. Можливо, колись все це витягну і, може, про все напишу, але не сьогодні. Сьогодні — про інше.

26 04 2024

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/poiasnennia-i-poborennia-rosiiskikh-narativiv-te-u-chomu-ia-teper-naiefektivnisha-galina-kruk/