www.ji-magazine.lviv.ua

Володимир Кулик, професор KSE

Є дві головні причини, чому забезпечення прав меншин є питомою частиною євроінтеграції.

Перша прагматична: бо вони [ЄС] нас змусять. Ми знаємо, що ми вже мусили (не тому, що дуже хотіли – будьмо чесними) переглянути закон про національні меншини. Тобто, як кажуть, відкотити ситуацію назад до 2017 року. Абсолютна більшість українського не тільки пересічного громадянства, а й політичного й експертного середовища цього не хотіли. Не вважали це справедливим, не вважали це виправданим, особливо в час війни.

Зокрема з огляду на те, що війна активізувала цей імператив деколонізації. Але мусили, тому що дуже хочемо в Європу. Країни, які вже є членами Євросоюзу, мають інструменти натиснути на Україну. І ми розуміємо, де наші пріоритети. Дуже добре, щоб в Україні не було такого: якщо треба віддавати угорцям закон про освіту, то не хочемо в Євросоюз. Принаймні поки що я такого ніде не чую, крім, можливо, якогось абсолютно маргінесу. Це дуже добре.

А друге – чому маємо хотіти? А тому маємо хотіти, що забезпечення прав меншин творить нам таку Україну, яка буде для нас такою ж привабливою, як Європа. Ми хочемо кращої України. Бо якщо хочемо пролізти в Євросоюз, не покращуючи Україну, то це буде не тільки обман тих, хто нас прийме, але й обман самих себе. Бо очевидно ми хочемо в Євросоюз, тому що хочемо жити краще. А жити краще – це і європейське забезпечення прав, європейська ідея справедливості, європейська пошана до різноманітності. Тобто ці речі до негативу додають важливий позитив.

Так, у нас була складна історія. Але саме собою минуле не дає морального права наполягати на якихось правах і привілеях тепер. У жодному разі я не хотів би, щоб Україна тільки з огляду на своє минуле могла дискримінувати меншини. Не має такого права. Якщо хочемо, щоб меншини нас розуміли і підтримували, то це тому, що ми маємо розуміти й підтримувати їх. А якщо хочемо, щоб угорці визнавали, чому нам важлива зараз дерусифікація, деколонізація і зміцнення національної ідентичності, ми, українці, повинні навчитися розуміти, чому для угорців важливо зберігати їхню угорську ідентичність.

Тобто ми зараз дуже хочемо, щоб ми всі були українцями. І це добре, що не дискримінуємо нікого на основі походження. Очевидно, треба визнавати, що не всі люди хочуть ставати українцями з втратою своєї етнічної окремішності.

Якщо угорці не хочуть, то Україна не сміє їх змушувати. Як це балансувати? Що робити? Як поєднувати оцю спільну ідентичність і пошанування до окремішності? Думаю, що такою платформою поєднання, компромісом могла б стати ідея справедливості.

Що таке справедливо? Очевидно, справедливо вимагати від усіх громадян України знання української мови. Очевидно, угорці не можуть заперечувати проти того, що українці хочуть змодифікувати, наприклад, систему освіти в такий спосіб, щоб усім громадянам України вона давала достатнє знання української мови для того, щоб не бути маргіналізованими, не бути дискримінованими на ринку праці і не бути приреченими виїжджати за кордон до своїх етнічних батьківщин.

З іншого боку, очевидно, якби українці стали вимагати, щоб усі вчилися тільки українською мовою, це було б несправедливо. Тому що переважна більшість угорців зараз вважає, що це не дозволило б їм зберегти ідентичність.

Тобто те, що для них дуже важливе, те, що для них таке болюче з огляду на цей довгий спадок Тріанону. Сам собою Тріанон не дає їм права вимагати від України поступок – але ми повинні розуміти цю чутливість. Очевидно, для українців не є справедливим, не є прийнятним морально те, що Орбан не перестає спілкуватися з Путіним тоді, коли Путін убиває українців. Тобто цей вибір – це не просто вибір партнерства, багатосторонності і так далі. Це вибір цивілізаційний, це вибір добра і зла. Тобто Орбан, на жаль, зараз воліє спілкуватися зі злом, він подає тиск Брюсселя як подібний до тиску, який Совєтський Союз чинив у 1956 році, що абсолютно цинічне порівняння. А водночас працює як певна п'ята колона всередині Європейського Союзу. І це для українців не може бути сприйнято як справедливе.

Але водночас несправедливо вимагати від угорців Закарпаття бути відповідальними за цю політику. Тобто вони є громадянами України, що хочуть зберегти свою етнічну ідентичність, – які, звісно ж, повинні робити внесок як у плату податків та забезпечення робочих місць, так і в захист України. Але вони не повинні платити ціну українського ресентименту щодо політики Орбана.

Нам для стійкості й перемоги сьогодні потрібна єдність всередині суспільства. З того, що я чую, знаю – більшість громадян України всіх етнічних груп визнають потребу цієї національної єдності як основи нашого опору, як основи боротьби за виживання.

Ті люди, які пов'язують своє майбутнє і майбутнє своїх дітей з Україною, розуміють, що без єдності ми приречені. Тобто, звісно, деякі українці вважають, що меншинам так не болить, бо в них є куди втекти. Можливо, комусь і є – але багато людей вирішують не втікати, вирішують, що тут їхнє життя, тут майбутнє їхнє і майбутнє їхніх дітей. І для цих людей треба створити відчуття справедливості. Тобто ми всі маємо проблеми, ми всі маємо виклики, ми всі себе обмежуємо, ми всі мусимо в чомусь собі відмовляти. Погано, коли бачимо, що одні мають відмовлятися від більшого, ніж інші. Коли одним не дозволяють зберігати дрова, а іншим дозволяють суперпенсії.

Ця лінія розмежування не етнічна в Україні головно. І це велика наша перевага. У нас є лінія розмежування між фронтом і тилом, у нас лінія розмежування між народом і владою (яка, певно, є, на жаль, як у кожній країні), але в нас немає великого розмежування між етнічними групами.

Проте відчуття несправедливості в етнічних груп щодо того, що українці не розуміють їхнього бажання зберігати свою етнічну ідентичність, треба пояснювати й доводити практичними кроками.

Тобто відмовлятися від непродуманих законів (а краще їх не приймати), вносити якісь правки в реальну політику. І головне – комунікувати ці політики. Свого часу як закон про освіту, так і закон про мову не були правильно прокомуніковані як забезпечення прав українськомовного населення, забезпечення прав усіх громадян вживати державну мову, а не обмеження прав меншин. Я роками про це писав – і ніхто у владі цього не чув. Бо говорили про державну мову як про щось сакральне. А ми маємо зберігати державну мову так, щоб ніхто не відчував приниження, коли у відповідь на його українську відповідають російською.

Зручність чиновника не може стояти вище, ніж права громадянина. Варто розуміти, що наші громадяни говорять не тільки українською мовою, наші українці люблять не тільки Бандеру. Наші громадяни відчувають прив'язаність не тільки до певних українських сакральних місць, а може до певних сакральних місць для меншин – і може поза межами України.

Й останнє – нам треба зрозуміти, що ми не маємо зараз змоги і моральної, і безпекової поширити все те, що я щойно сказав, повністю на людей, які далі хочуть вважати себе росіянами.

На жаль, приречені робити для них виняток – і для їхньої мови, і для їхньої ідентичності. Тобто це питання, яке ми повинні будемо розв'язувати після перемоги.

Ми повинні чітко задекларувати, що будемо його розв'язувати, що не дискримінуватимемо людей за їхнє етнічне походження. Але з огляду на безпековий і такий суперчутливий вимір саме російського питання ми не можемо зараз так само ставитися до російської мови, як до угорської, чи польської, чи румунської.

Та загальні засади від цього не скасовуються.

Конспект з усного виступу на міжнародному форумі Re:Open Zakarpattia 2024, організованого Інститутом центральноєвропейської єтратегії (ICES)

Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

18.11.2024

https://zbruc.eu/node/119977