незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Тарас ПрохаськоФеноменологія піддашшяПісля багатьох років польових досліджень і опрацювання безлічі усних історій прийшов до висновку, що архітектура, архітектурні простори є цитатами із різних типів
ландшафтів. Тобто будинок, грубо кажучи, моделює не тільки печеру чи барлогу,
гніздо чи нору, але й є збіркою цитат із відкритого простору. Також цими самими дослідженнями було виявлено, що кожна людина
не тільки залежить від того, в якому закритому просторі зафіксувалося її світобачення, але й має у своїй абстрагованій уяві який фрагмент внутрішньої структури будинку, з яким вона асоціює власний внутрішній світ. Комусь пивниця, комусь анфілада, комусь комірочка, комусь собою сформований кабінет, комусь майстерня, а комусь стаєнка, комусь тераса, а комусь стрих.
Отож мені – стрих. У ще не занотованій типології я би назвався людиною стриху, стриховою людиною. Може тому, що у моїх перших роках найдивовижнішим
замкнутим простором був якраз стрих. У мовному сенсі, до речі, теж. У школі
мене часто поправляли, бо треба було
казати горище. Міські вуличні пацани – коли ми обходили
усі доступні стрихи у кількох старих кварталах – не знали слова стрих.
У них були чердаки. Натомість
гірські діти дивувалися з мого стриху, бо у кожній
їхній хаті був під. А у нас був найдосконаліший стрих. Дзядзьо щось таке
вигадав і вимайстрував, чого я не бачив більше ніде і ніколи.
Стрих мав двоє входів. Один звичайний – приставити драбину, великі двері. Туди лізлося
з плахтою, наповненою сіном.
Аби викинути його на купу, яка займала
половину стриху. Туди ж подавалися всілякі довгі лати, тички,
драбини, щоби більярдово точно подолати кут і закинути їх на ригелі. На сіні ми спали, коли до
нашої маленької хатки приїжджало надто багато гостей. На ригелях вилежувалися
також татові саморобні ясенові лижі і довжелезний патик з прикрученим до кінця павуком з гаків, як делікатний якір. Він бував
критично необхідним раз на кілька
років: коли уривалося відро у криниці, інакше його не виловиш. Натомість другий вхід був
тим шедевром. З веранди
на протилежному боці прямокутника. Там був люк, закритий лядою. Була спеціальна паличка з гострим наконечником, яким відкривалася дощина на люкові. У шпарку можна було
побачити залізну пластину-засувку з діркою, до якої пасувала та сама паличка. І на тій засувці стояла драбина. Майже як сходи, з широкими дощаними
щаблями. Тим часом у прихованому
закутку на рівні піднятої
руки був забитий гачок, на який чіпалася петля тонкого сталевого
тросу. Трос ішов через дірку
на стрих і був примоцований до верху драбини. Був отже ще
один фраґмент тросу з точеним
дерев'яним руків'ям. Його точним гачечком
доштуковувалося до троса першого.
І тоді, відкривши запори, велося всю систему тросів – притримуючи рух – догори. Драбина-сходи опускалася вниз.
Прошу лізти. Люк відкривалося
впертою головою. Ти на стриху.
У тому переділі, де ліжко зі стертими ліжниками,
де нічний люфт, де дзядзів воєнний спальний мішок – попросту білизна з льону. І якась дерев'яна валізка із Сибіру, вмощена
на кронштейнах. Там – тютюни, люльки, якими перестав користуватися, роблені власноруч ялинкові різдвяні забавки. І ще всілякі
чудасії у педантичному порядку.
Як дитина може не стати за
таких обставин людиною стриху… Коли згодом я сушив там цвіт липи, час від часу вилазив, щоб поперегортати, занурювався – заки ніхто не бачить – у нього головою, то відчував, що так виглядає чи відчувається щастя. І власне з того часу не
перестаю довіряти стрихам. Зрештою, знаю з десять, на яких було так само щасливо. А у пізньому дитинстві знайшов такий німецький
плакат з двадцятих, на якому
було зображене людське тіло яко дім. На стриху там був центр прийняття рішень. Ну, як був меншим, то уявляв собі, як на нашому стриху функціонує якась підпільна академія. 14.11.2024 |
