www.ji-magazine.lviv.ua

Микола Рябчук

Громадську організацію “Forum 2000” можна було б, у певному сенсі, назвати GONGO (Governmet-organized non-government organization), оскільки її ініціатором і одним із засновників був президент Чехії Вацлав Гавел. Але вирішальною тут була не його посада (у чеській політичній системі радше символічна), а його особистий авторитет і широкі міжнародні зв’язки. Важливу роль відіграла також заснована ним фундація, до якої він відписав свої гонорари та нагороди, яка й далі займається міжнародним фандрейзинґом на підтримку діяльності Форуму.

Цьогорічна конференція Форуму – “Proving Democracy’s Resolve and Resilience” – виглядала скромніше порівняно з тими, які я відвідував 10–12 років тому. Традиційну локацію перенесли з мальовничого Слов’янського острова в центрі Праги до новітнього, але віддаленішого конференційного центру на Вишеграді, змінили відповідно й готель. Тривалість ущільнилася з чотирьох до двох днів (плюс вечір урочистого відкриття), зменшилась кількість дискусійних панелей (до 70) та, відповідно, кількість учасників. Демократія в світі переживає не найкращі часи, і перспективи її промоції, схоже, не викликають у потенційних спонсорів великого ентузіазму. Світ борюкається нині з іншими клопотами – і кому, як не українцям, це найкраще знати.

Іванна Климпуш-Цинцадзе та Олена Гетьманчук

Україна була представлена у програмі Форуму окремим, одним із п’яти тематичних блоків, номінально українським проблемам було присвячено сім дискусійних панелей і ще на кількох ці проблеми так чи так згадувалися. Були гарні виступи Іванни Климпуш-Цинцадзе, Севґіль Мусаєвої, Олени Гетьманчук та кількох інших українських учасників, були виступи українських симпатиків з інших країн, були добрі й доречні згадки про Україну у вступній промові чеського президента Петра Павела і в ключовій лекції колишньої президентки Китайської Республіки (Тайвань) Цай Інґ-вен.

Чеський президент Петр Павел і колишня президентка Китайської Республіки (Тайвань) Цай Інґ-вен

Ніби нічого й не бракувало, а проте відчувалося, що ми вже не “топ” і не “прайм” – інші теми й проблеми затоплюють світ, жертви брутальних режимів з Єгипту, М’янмар чи Азербайджану, з Азії й Африки розказують про поліційний терор і узаконене беззаконня, так само благаючи про солідарність і співчуття. Я дедалі частіш відчуваю на подібних зібраннях, що ми тут як валіза без ручки, яку важко нести і шкода кинути. Досить зайти на сайт Форуму, де вже викладено відеозаписи кільканадцяти найважливіших (на думку організаторів) панелей, аби побачити, що Україна присутня там лиш в одному сюжеті наприкінці відеоколекції.

Все це можна зрозуміти і пояснити (“по-людськи”), але нам, українцям, від цього не легше. Симптоматичним було під цим оглядом відкриття конференції: кілька вітальних промов, кілька музичних номерів від косовських виконавців, вручення нагороди Форуму “За відвагу й відповідальність” венесуельській правозахисниці Росіо Сан Міґель, яка перебуває тепер в ув’язненні, від імені якої виступила її адвокатка з Мадрида. А далі родзинка Форуму – вручення нагороди торішньому лавреату, який теж перебував на момент вручення у в’язниці, а тепер зміг нарешті отримати відзнаку особисто, – Владіміру Кара-Мурзі. Фактично вся церемонія перетворилась на його бенефіс, і це, гадаю, не був прорахунок організаторів, а добре продуманий PR-хід, по-своєму дуже раціональний, бо ж куди вигідніше використати для промоції Форуму популярну, вже добре розкручену в міжнародних масмедіях постать, ніж розкручувати самим котрогось малознаного африканця, азербайджанця чи ту ж таки венесуельску лавреатку цьогорічної нагороди.

Ситуація, як на мене, дуже добре ілюструє структурну нерівність, у якій перебувають менші країни супроти більших, ледь присутні в медійному просторі – супроти домінантних. Вже сама приналежність до цих привілейованих країн, сяка чи така пов’язаність із ними (на добре чи зле – не має значення) ампліфікує відповідну подію чи постать, автоматично вписує у ширший глобальний, “історичний” контекст, надає значущості, за яку меншим акторам доводиться відчайдушно боротися. Їхня доля – бути примітками до справді “важливих” подій; промова Кара-Мурзи під цим оглядом показова: Україна там фігурує лише у контексті репресій, яких зазнають його однодумці в Росії, наважившись протестувати проти злочинної путінської війни. (Саме “путінської” – бо ж майже ніхто з-поміж хор-росіян не наважується називати її всеросійською і загальнонародною).

Владімір Кара-Мурза

Я з повагою ставлюся до Кара-Мурзи, як і до багатьох хор-русскіх, які справді протистоять режимові, жертвуючи при тому свободою, здоров’ям і навіть життям; вони мені симпатичніші – і, гадаю, корисніші для України, ніж десятки наших вітчизняних борців із Москвою на сторінках фейсбуку. Я не виню Владіміра за цей бенефіс – він лиш зіграв ту роль, яку йому запропонували організатори; хоч і йому самому, безумовно, було приємно зіграти цю роль після тривалого ув’язнення, та й власний PR йому не чужий – не конче особистий, а радше PR тої справи, яку він щиро вважає своєю і за яку справді готовий жертовно боротися. Йому йдеться, як і Навальному, як і багатьом іншим “хорошим” (і справді хорошим) русскім, про “іншу Росію” – Росію ліберальну й веґетаріанську, “Росію майбутнього”. Але найбільша їхня проблема якраз у тому, що майже ніхто з них не розуміє й не хоче визнати, що жодної “Росії майбутнього” не буде (і навіть розмови про неї нічого не варті), поки вони всі разом не розквитаються із “Росією минулого”, яка й досі геноцидить на наших теренах, поки не закопають глибоко в землю цього монстра  й не заженуть у нього осикового кілка. Йдеться не лише про Росію репресивно-тоталітарну, про яку трохи згадали під час “перестройки”, а й про Росію загарбницько-колоніальну, яка й досі перебуває цілком поза полем зору і дискурсу хоч би й найкращих русскіх. (Див. на цю тему чудову статтю Сєрґєя Лєбєдєва «The heroic illusion of Alexei Navalny»).

Ніколя Тензер, третій зліва

Я не мав змоги висловити все це на церемонії, тож озвучив свої аргументи лише через день на панельній дискусії, у значно вужчій авдиторії, і тепер мушу написати ще десяток статей, щоб більш-менш зрівноважити той ефект, що його досягають російські (американські чи інші) celebrities самою лише появою перед об’єктивами фотокамер.

27.10.2024

https://zbruc.eu/node/119787