www.ji-magazine.lviv.ua

Лєшек Шаруґа

8 листопада Польща прощається з видатним Поетом, публіцистом, есеїстом, науковцем, перекладачем, соратником і продовжувачем справи Єжи Ґєдройця – Лєшеком Шаруґою (справжнє ім’я – Олександр Вірпша). Передаючи для перекладу статтю, яка мала стати доповненням до українського видання книжки есеїв «Український калейдоскоп», пан Олександр дуже хотів, щоб український читач розумів, що Польща не така, якою її показують продажні політики і різноманітні заанґажовані росією маніпулятори; Польща – це країна, яка першою визнала незалежність нашої держави і завжди готова подати руку допомоги.

Сам Лєшек Шаруґа був Людиною з великої літери, з активною життєвою позицією, аналітичним поглядом, реалістичним баченням минулого, з Україною в серці. Честь його пам'яті!

Світлана Бреславська, письменниця, перекладачка

У різних газетних статтях і публікаціях на Заході, що аналізують ситуацію в Україні, постійно використовується термін «Східна Європа» або «Центрально-Східна Європа», який для більшості західних читачів означає не що інше, як «десь на східній околиці континенту». І це зрозуміло – спостерігачам за політичним життям в Айова-Сіті в США, Єкатеринбурзі чи Веллінгтоні в Новій Зеландії весь континент Європа видається далеким і, по суті, дещо більшим півостровом Азії, ніж Індія. З іншого боку, західноєвропейцям він бачиться задрипаною провінцією «за лісом» (Трансільванією). Ті, хто більш обізнаний з географією та історією континенту, спроможні розрізнити Балкани, Центральну Європу і – тут справа ускладнюється – країни Балтії. Марія Домбровська, яка написала про них свої чудові репортажі, мала на увазі Естонію, Латвію і Фінляндію, в той час як більшість із нас не згадує Фінляндію, але включає до цього списку Литву.

Саме поняття Центральної Європи або Центрально-Східної Європи вже давно є предметом дискусій – від концепції «Mitteleuropa» Фрідріха Науманна 1915 року до відомого есе Мілана Кундери «Викрадений Захід або трагедія Центральної Європи» початку 1980-х років, аж до сучасних проєктів, які виокремлюють Центральну та Східну Європу. Кундера, по суті, обмежив описаний ним простір Чехословаччиною, Угорщиною, Польщею та Австрією, не згадуючи про Білорусь чи Україну, але це був також період, коли обидві країни були «приписані» до росії і мало кого хвилювала їхня доля. Сьогодні в політичному плані це поняття зводиться до В-4, або Вишеградської четвірки, яка охоплює територію Польщі, Угорщини, Словаччини та Чехії, а отже є своєрідним макрорегіоном в рамках Європейського Союзу. У моєму розумінні, вся ця територія охоплює як Вишеградську групу, так і Україну, Білорусь і Литву.

Безперечно, країни Центральної та Східної Європи об’єднує спільність історичного досвіду: всі вони мають лише епізодичні спогади про формуючий для Заходу рух хрестових походів та заснування лицарських орденів; жодна з них не мала заморських колоній; нарешті, всі вони були позбавлені політичного існування у ХІХ столітті, коли формувалися національні держави, і значною мірою також у ХХ столітті, коли після Другої світової війни опинилися під радянською окупацією. На відміну від Заходу, вони також пережили обидва тоталітаризми – нацистський і більшовицький. І саме цей досвід формує їхнє почуття ідентичності, яке має дві точки відліку – Захід з одного боку і загроза зі Сходу з іншого, причому якщо по відношенню до Заходу вони відчувають щось на кшталт комплексу меншовартості, то по відношенню до Сходу з готовністю демонструють почуття вищості.

Чи повністю це характеризує ідентичність усього регіону? І чи можна взагалі говорити про спільну ідентичність таких різних суспільств? Ну, якщо в дискусії про ЄС піднімається питання важливості національної ідентичності і підкреслюється, що не може бути європейської ідентичності, то говорити про ідентичність Центрально-Східної Європи також видається підозрілим. І все ж така позиція здається мені сумнівною. Річ у тому, що ця ідентичність формується щонайменше трьома факторами: перший – це відчуття зв’язків, які єднають регіон та його спільноту разом, другий – це те, як вона позиціонує себе по відношенню до інших, і третій – це те, як вона сприймається ззовні.

Якщо обмежитися найближчим оточенням, тобто Європою, то важливими видаються дві точки відліку. Перша – це сприйняття нашого макрорегіону Сходом, насамперед росією. З її точки зору, весь цей регіон, а фактично вся Центрально-Східна Європа, країни Балтії та Південна Європа, включно з Грецією, є «ближнім зарубіжжям», яке неминуче має бути підпорядковане домінуванню Кремля. Дещо іншою є ситуація з точки зору Заходу, який має, м’яко кажучи, патерналістське ставлення до цих територій та їхніх спільнот, що лише деякою мірою нюансується почуттям провини, пов’язаним з тим, що вони були віддані під панування совітів після 1945 року. Мабуть, найповніше таке ставлення до цієї частини Європи виражене в есеї Жан-Марі Домана «Європа: виклик для культури», в якому, говорячи про зміни після 1989 року, він пише, що росія повинна спробувати «скористатися послабленням, щоб відновити свої сили, довіривши країни-сателіти турботі Заходу». Як видно з цих слів, частина західної еліти також не бажає серйозно сприймати прагнення країн Центральної та Східної Європи до політичної суб’єктності. І, можливо, триваюча російсько-українська війна нарешті призведе до прискореного перегляду цієї позиції, хоча слід зазначити, що не всі політичні дії у цій сфері – як, наприклад, позиція Угорщини – мають сприятливий вигляд.

2.

Відкритим питанням, яке ставиться знову і знову, є спроба визначити історичний момент, коли можна повноправно говорити про окремий регіон Центрально-Східної Європи, або ширше про Міжмор’я. Здається виправданим вказати на дві історичні події: перша – це якщо не відторгнення, то принаймні дистанціювання спільнот цих земель від просвітницького поступу, друга – поділ найбільшої держави регіону, Першої Речі Посполитої, і майже одночасний, після наполеонівських війн, вихід росії на європейську сцену як одного з виконавців концерту могутніх держав на Віденському конгресі 1815 року. Саме тридцять років – між 1789 і 1815 роками – визначили долю країн, які на той час були позбавлені політичного існування, незалежно від того, чи мали вони історично задокументовану державність, як Угорщина чи Чехія, чи не змогли її закріпити, як Україна, Латвія чи Естонія. Тут варто зазначити, що вихід росії на політичну арену континенту ознаменував спробу використати її як гальмо модернізаційних процесів, започаткованих Французькою революцією. Чи не найвлучніше це вловив російський поет і перекладач польської поезії Владімір Брітанішський у своєму вірші «1848 рік у Зимовому палаці», де через уявну сцену між царем Ніколаєм I та його оточенням показане ставлення росії до революційних подій в Європі. Тут, як і століття потому в нарації «Скіфів» Алєксандра Блока, очевидним є відчуття якщо не вищості над Заходом, то принаймні дистанціювання від західноєвропейської «слабкості» та «крихкості», що асоціюються з «анархією» та «сум’яттям», яким протиставляється гола сила, що стоїть на захисті традиційного порядку. Порядку цьому загрожують розбійник Шіллер і безбожник Гете. Європа – це «жахливий крах» порядку, який треба охороняти і захищати за будь-яку ціну. Не випадково росію ХІХ століття за часів Ніколая І охрестили «жандармом Європи», і, мабуть, найяскравішими прикладами цього є брутальне переслідування декабристів у 1825 році та придушення угорського повстання у 1849 році військами генерала Паскевича.

Зрештою, не лише прямі воєнні дії відігравали роль у встановленні російського впливу на Заході. На це звертає увагу Ришард Пшибильський, розповідаючи про дослідження Мауриція Мохнацького, присвячені цьому питанню: «Образ царської держави на Заході, – йдеться у статті "Дорогою з Москви до Ост-Індії" від 24 серпня 1832 року, – формувався під впливом двох чинників. Першим була вільна преса, або приватні газети, як кому більше подобається. По суті, це були битви, організовані росією з того моменту, як вона зрозуміла, що громадська думка в цих країнах має певний вплив на уряди. Мохнацький описав цю практику на прикладі Англії. "У жодній столиці, мабуть, немає стільки оплачуваних письменників, як у Лондоні. Після Липневої революції [1830 року] цей вплив, можливо, посилився в Парижі, але він менш ефективний для громадської думки, ніж в Англії. Однією з цілей Москви завжди було нейтралізувати ті органи громадської думки, які намагаються заявити світові про силу і прагнення цієї влади. Царськосєльський кабінет, наполовину азійський, наполовину європейський, полюбляє тихі здобичі. Однак те, що він захопив, більше не віддасть. Варто зазначити, що з часів Петра І москалі не втратили жодного квадратного фута". Ці оплачувані письменники і публіцисти, зазвичай дуже впливові, були просто агентами Москви. (...) У Франції такого роду акції мали дещо гірші результати, але ця невдача була компенсована великим впливом Москви на паризьку поліцію. Другим фактором також була преса, але цього разу преса режимна»¹.

Також видається не менш важливим звернути увагу на дедалі більше утверджувану ідеологію «місії росії», завданням якої є не лише збереження «традиційного» порядку, а й відновлення «чистоти віри» та подолання «латинської єресі» Заходу. У конфесійному плані це знайшло вираження у вірі в те, що, за словами Філофея Псковського наприкінці XV століття, Москва є третім Римом, що фактично до більшовицького перевороту досить широко визнавалося в росії як основа імперських амбіцій – від спроб «об’єднати всі землі Русі» до розробки панслов’янської ідеології, що передбачає лідерство і домінування російської імперії. Не виключено, що саме такий стиль мислення ліг в основу нової місії, цього разу не на захист традиційного порядку, а навпаки, на його руйнування в ім’я комуністичної ідеї «прогресу», носієм якої мала стати «перша у світі робітничо-селянська держава», тобто Радянський Союз – досить згадати, що більшовикам вдалося створити форпости комунізму в Угорщині та деяких німецьких землях відразу після закінчення Першої світової війни, і що більшовицько-польська війна 1920 року велася під тим самим гаслом. Нарешті у 1936 році, під час громадянської війни в Іспанії, московські агенти відіграли значну роль, особливо в Інтернаціональних бригадах, не кажучи вже про ту роль, яку відігравали в першій половині ХХ століття потужні і підпорядковані росії комуністичні партії в таких країнах, як Франція чи Італія.

3.

Міжвоєнний період, протягом якого частина країн Центрально-Східної Європи відновила свій суверенітет у межах кордонів, продиктованих наддержавами під час Версальського договору 1919 року та Тріанонського договору 1920 року, які досі оскаржуються впливовими політичними силами Будапешта і які визначили територіальні межі Угорщини, виявився занадто коротким для того, щоб привести політичні потенціали звільнених держав регіону у відповідність до західних. Після провалу проєкту співдружності Польщі та України, вираженого в Пакті 1920 року між Пілсудським і Петлюрою, спроба врятувати суверенне існування Української Народної Республіки не здійснилася.

Зусилля з прискорення індустріалізації та урбанізації досі переважно сільськогосподарських країн почали давати очікувані результати лише з другої половини 1930-х років, особливо в Чехословаччині, але це не змінило того факту, що ці території розглядалися як периферійні з точки зору Парижа чи Лондона, а їхнє політичне існування значною мірою залежало від відносин із західними державами. Деякі райони Білорусі та України залишилися під владою Москви, тоді як на територіях, переданих Польщі, відбувалися процеси пацифікації, особливо у другому десятилітті міжвоєнного періоду. За винятком Чехословаччини, якій вдалося побудувати в основному стабільну демократичну систему, в інших країнах регіону націоналістичні та профашистські тенденції набирали силу, в той час як авторитарні тенденції посилювалися – насамперед в Угорщині, але також і в Польщі, а в українських незалежницьких колах націоналістичні рухи отримували все ширшу підтримку.

Популярність національних рухів у суспільствах цих країн, як видається, має своїм основним джерелом прагнення подолати комплекси, породжені відсутністю незалежності, особливо в період формування національно-державних структур у Західній Європі на рубежі XVIII–XIX століть і слабкого засвоєння досягнень Просвітництва. Анна Ґжешков'як-Крвавич пише у своїй рецензії на колективну книгу про рецепцію Просвітництва в Польщі та Угорщині: «Так, в Угорщині існувало протиріччя між національно-незалежницькими прагненнями і бажанням реалізувати ідеї Просвітництва (...). Реформи в дусі Просвітництва проводила центральна влада, яка, водночас, прагнула уніфікувати країну і ліквідувати національні відмінності, особливо за часів Йосипа ІІ. У цій ситуації захист національних прав в опозиції до влади здавався і був опозицією проти Просвітництва»². Можна наважитися на тезу, що ця тенденція продовжилася і після здобуття Угорщиною державного суверенітету – тим більше, що Тріанонський мирний договір призвів до того, що Угорщина втратила території, які підпорядкувала собі в імперії Габсбурґів, проводячи на них досить інтенсивну політику мадяризації, як, наприклад, – у Словенії.

Цей розрив між просвітницьким універсалізмом і національним партикуляризмом, здається, є одним із фундаментальних досвідів країн Центральної та Східної Європи. У випадку Польщі це питання постало відносно рано, ще до втрати незалежності наприкінці XVIII століття, коли найрадикальніша частина крихкого польського реформаційного руху, Польські Брати, були вигнані у 1658 році, створивши потужний центр суспільної думки в Нідерландах, про який цікаво пише Річард Баттервік: «Польські Брати (...) розробили оригінальні ідеї щодо розуму і віри, свободи совісті і толерантності, особливо після їхнього вигнання з Речі Посполитої. Таким чином, вони зробили величезний і автентично польський внесок у генезу Просвітництва. Водночас, їхнє вигнання означало, що набагато поміркованіше Просвітництво прийшло до Польщі пізніше і ззовні (...)»³.  У цьому контексті, можливо, варто нагадати, що Джон Локк, автор «Листа про толерантність» (1689), був пов’язаний з амстердамським осередком.

Просвітництво не лише прийшло до Польщі із запізненням, але й не отримало широкого визнання, літературним вираженням якого стали комедії єпископа Ігнація Красіцького «Модна жона» (1784) та Яна Урсина Нємцевича «Повернення посла» (1790). Це було також причиною того, що після 1918 року Тадеуш Бой-Желенський і Станіслав Бжозовський, застосовуючи різні стратегії, прагнули вкорінити в Польщі ті інтелектуальні моделі, які відсилали до раціоналістичних установок – перший знайшов таку модель у французькому письменництві, а другий – в англійському. Марта Півінська присвятила цій темі розлогі розділи своєї монографії «Романтична легенда і глузувальники». Рецензуючи дисертацію, Єжи Зьомек підкреслив: «Якщо першим кроком до творення нової культури є блюзнірське повалення існуючої, то сміх повинен зайняти чільне місце в ревізійному процесі проти романтизму. Бжозовський знав і писав про це. Але показово, що думка про сміх і сам сміх так часто йдуть окремо – Бжозовський теоретизував, а Бой – сміявся. Саме тому про Бжозовського пишуть з повагою. Про Боя – зі симпатією. Бжозовський хотів романтично подолати романтизм, що було б новим класицизмом. Бой мав чіткіший рецепт: курс на практичний раціоналізм та універсалізм французької культури. Він хотів заповнити прогалину класицизму в польській літературі і повернути романтизм на його законне місце, тобто зробити його «лише літературою». До Франції він звертався дещо інертно, оскільки дотримувався традиційних правил смаку польського інтелігента. Бжозовський запропонував Англію, як зразок, – не з випадкової прихильності, а зі свідомого вибору, з аналогічних міркувань. Бжозовський не хотів подолати інакшість польської культури, що найяскравіше проявилася в романтичній літературі, шляхом її придушення чи заміни, але він мав намір перетворити цю інакшість на позитивну цінність за історичним зразком Англії, яка перемогла свою ізоляцію і стала державою. Таким чином, Півінська слушно і влучно зауважила, що суперечка про відношення польської культури до Заходу виходить за рамки літературних дискусій»⁴.

Спостереження за літературними дискусіями – це один із тих шляхів, який, якщо ним слідувати, може дати чи не найбільше розуміння проблем ідентичності як окремих країн регіону, так і всієї Центрально-Східної Європи загалом. Хорошим прикладом цього є українська література, в якій розкол між росією і Заходом стає однією з важливих проблем міжвоєнного періоду, про що пише Аґнєшка Корнієнко, повідомляючи про програмні положення Миколи Хвильового: «Україна, стоячи на пограниччі між Європою та Азією, повинна була – замість того, щоб наслідувати приклад Москви і таким чином плекати свій комплекс "малоросійськості" – стати мостом між двома такими різними просторами, до чого спонукала її синкретична природа та особливості культури». При такій постановці проблеми (...) повертається знайоме питання про орієнтацію української культури (...); питання – Європа чи «"Просвіта"? – де перше є передусім психологічною категорією і уособлює прогрес, а друге символізує "народовство" в його найбільш епігонській, провінційній формі»⁵.

Домінування останньої, окрім відсутності державного суверенітету, було визначене кількома факторами, найважливішим з яких, як видається, був поділ території країни між Радянським Союзом і Польщею, що поглибило попередні поділи, пов’язані з перебуванням Галичини під владою імперії Габсбурґів до 1917 року. На територіях, підпорядкованих Москві, більшовицький терор не лише знищив українців під час Голодомору, але й жорстоко розправився з прагненням культивувати національну ідентичність і, водночас, підтримувати зв’язки із Заходом, що призвело до однієї з визначальних трагедій української культури – «Розстріляного відродження». Особливо жорстоко розправилися з представниками аванґарду⁶, які зверталися до західних зразків, а також до переслідуваного в росії кубофутуризму, – тобто з такими, як Михайль Семенко, Гео Шкурупій, Олекса Слісаренко чи Дмитро Бузько. Винищення еліти, спричинене в українській культурі періодом «Великої чистки», також стало субстратом явища, про яке пише Корнієнко, підкреслюючи: «Чим частіше зовнішній порядок – у вигляді царських указів, комуністичних законів, цензуро-пропагандистської агресії – вторгається у сферу культури, тим більше вона схильна до бунту і "насипу" талантів»⁷.

Водночас і на українських землях, включених до складу Другої Речі Посполитої, свободи українців були, м’яко кажучи, суттєво обмежені. Посилаючись на ситуацію другої половини 1930-х років, Єжи Стемповський писав: «У ті роки генерал Сморавінський, який згодом загинув у Катині, був теоретиком "абсолютної військової окупації". За його наказом – бо він був справжнім гросмейстером на цій ділянці "кресів" – з Волині почали виселяти навіть тих землевласників, які не поділяли його поглядів. (...) Інформацію, яку я збирав під час цих подорожей, мені також не вдалося занотувати, але багато чого з неї я пам’ятаю й досі. "Креси" вже в 1938 р. остаточно відпали і чекали тільки формального оформлення доконаного стану справ»⁸. Це було зроблено в Ялті, коли наддержави визначили повоєнні кордони Польщі, в результаті чого українські землі, підпорядковані Другій Речі Посполитій, були інкорпоровані до території Радянського Союзу. Однак, до того, як це сталося, 1943 рік став роком як боротьби УПА за українську незалежність, так і «Волинської трагедії». Своєю чергою, Богдан Осадчук, роками пізніше оцінюючи ситуацію, що склалася на той час, підкреслює: «Згідно з консервативною концепцією відродження польської державності, українці не мали ані найменшої перспективи на політичну реформу, яка б задовольнила їхні вимоги щодо автономії. Зіткнення суперечливих бачень повоєнної Європи неминуче штовхало українців і поляків до збройного конфлікту (...). З обох боків не було також особистостей, які користувалися б політичним і моральним авторитетом і могли б запобігти братовбивчому конфлікту»⁹. Водночас варто зазначити, що вимога автономії, висунута українською меншиною, була виправданою, оскільки саме такий статус мала Сілезія за часів Другої Речі Посполитої.

Модель національної держави ХІХ століття, яка домінувала в усій Західній Європі у міжвоєнний період, виявилася основним орієнтиром для країн Центральної та Східної Європи, але якщо, в принципі, – попри драматичний досвід Великої війни – вона добре працювала в країнах з усталеними демократичними системами, то побудова сучасної європейської моделі державності виявилася непростою справою для тих, хто здобув суверенність лише після 1918 року. Ще у 1924 році Генріх Манн в есеї, присвяченому проєкту об’єднання Європи, попереджав про можливі небезпеки переоцінки поняття незалежності: «Великий опір державних романтиків почнеться, як тільки вони усвідомлять, що внутрішнє самовизначення держав, в тому числі і їхньої власної держави, похитнулося. В ім’я свого улюбленого суверенітету вони можуть знову об’єднати всіх тих, хто мислить категоріями минулого замість того, щоб думати про сьогодення. Вони захочуть захищати незалежність Польщі або Данії, не бачачи, що це шлях, який приведе обидві ці країни, а разом з ними і всю Європу, під владу російсько-американського права»¹⁰.

4.

Процес об’єднання Європи, започаткований після Другої світової війни створенням «Європейської спільноти з вугілля та сталі», в умовах формування біполярної системи, що ділила світ на російську (радянську) та американську сфери впливу, на сьогоднішній день є наймасштабнішою спробою континенту подолати слабкості та обмеження моделі національної держави, що домінувала в попередні десятиліття. В умовах холодної війни, що тривала до 1989 року, і розпаду Радянського Союзу в 1991 році, ситуація країн Центральної та Східної Європи, які досі перебували під російським домінуванням, найпомітнішим проявом якого було запровадження обов’язкового вивчення російської мови вже в початкових класах школах по всьому регіону, не дозволяла їм брати участь у цьому процесі. Однак найважливішою зміною в ситуації суспільств цих країн – особливо тих, які в міжвоєнний період прагнули побудувати демократичну систему, вкорінену на Заході континенту, – стала необхідність підкоритися моделі, діаметрально протилежній до західної.

Різниця між системою, спрямованою на створення верховенства права, тобто такою, в якій незалежно від політичного вибору влади правила суспільного життя визначаються законами і процедурами, і більшовицькою системою, в якій політичний вибір влади регулює суспільні відносини шляхом створення доконаних фактів, що становлять основу для законів, створених ex post, – ця різниця неминуче призводить до системного протистояння, незалежно від ідеології політиків, які перебувають при владі, і дозволяє провести фундаментальну відмінність між демократією і системою, яку в більшовицькій термінології називали «народною демократією». Верховенство права замінюється верховенством закону, що підлягає інструменталізації, підпорядкованій політичній волі влади. Підвладні цій системі спільноти, які після 1918 року намагалися впровадити систему західної демократії, були досить жорстко ізольовані від решти світу – перш за все прямі зовнішні контакти були обмежені через систему паспортних обструкцій, вільний потік інформації був скасований, культурне життя підпорядковане політичним вимогам влади, а свобода висловлювання поглядів і переконань зведена до мінімуму.

Водночас серед еліт підпорядкованих Москві країн дедалі сильніше розвивалося відчуття спільної ідентичності, орієнтиром якої було прагнення звільнити суспільне життя від гніту кремлівської влади та її намагання сформувати «зазомбований» тип особистості – homo sovieticus. У післясталінський період це знайшло своє відображення у дедалі сильнішому дисидентському русі в країнах московського блоку та в Радянському Союзі, де саме українські опозиціонери були досить активними. Його кульмінацією стало створення в Польщі 1980 року незалежного від влади профспілкового руху «Солідарність», який через рік на своєму першому з’їзді оголосив «Звернення до трудящих Східної Європи» із закликом до створення «вільного профспілкового руху»: «Як перша незалежна профспілка в післявоєнній історії, ми глибоко відчуваємо спільність нашої долі. Запевняємо вас, що, всупереч брехні, яка поширюється у ваших країнах, ми є справжньою 10-мільйонною організацією, створеною в результаті робітничих страйків. Наша мета – боротьба за поліпшення умов життя всіх трудящих. Ми підтримуємо тих з вас, хто вирішив стати на нелегкий шлях боротьби за вільний профспілковий рух. Віримо, що дуже скоро ваші і наші представники зможуть зустрітися для обміну профспілковим досвідом».

Польський профспілковий рух, безперечно, відіграв надихаючу роль, і хоча мало хто вірив у його успіх, особливо після запровадження воєнного стану, його досвід став важливим орієнтиром для тих кіл у країнах Центрально-Східної Європи, які робили спроби протистояти московському режиму. Але поява і діяльність «Солідарності» була також красномовним вираженням зростання неефективності системи «народної демократії», яка занурювалася в економічну кризу, а за відсутності інноваційних імпульсів і економічної неефективності, незважаючи на свою орієнтацію на військові зусилля, програвала Заходу гонку озброєнь. Як наслідок, радянська влада була змушена здійснити спробу трансформації системи, названу Міхаілом Ґорбачовим «перебудовою», однак була неможливою без декрету про гласність, а це означало, перш за все, фактичне скасування цензури та запровадження свободи слова – тобто можливість обговорення питання суспільного устрою та його системних основ. Результатом стала «осінь народів» 1989 року, яка звільнила країни, що в радянській номенклатурі називалися «ближнім зарубіжжям», з-під влади московського керівництва. За відносно короткий період країни Балтії, Угорщина, Чехословаччина і Польща – тобто майже всі, окрім Білорусі та України, країни Центральної та Східної Європи, що входили до складу демонтованого радянського блоку – подали заявки на вступ до НАТО і Європейського Союзу.

1991 року на зустрічі у Біловезькій пущі лідери росії, Білорусі та України підписали договір про розпад Радянського Союзу, на зміну якому прийшло створення Співдружності Незалежних Держав – це відкрило можливість проголошення незалежності України та Білорусі – двох радянських республік, які, на відміну від інших, формально користувалися своєрідною «автономією» протягом усього післявоєнного періоду, основою якої на міжнародній арені було їхнє право окремого голосу в ООН (заснованої 24 жовтня 1945 року) як держав-засновниць цієї організації. Антикомуністична опозиція в обох країнах, незважаючи на тиск з боку Російської Федерації з метою утримання їх у сфері свого впливу, не приховувала своїх прозахідних прагнень, які були заблоковані в Білорусі після приходу до влади в 1994 році Олександра Лукашенка, націленого на тісний союз з росією, що був конкретизований у 2000 році створенням Союзу Білорусі та росії¹¹. Це не означає, що процес підпорядкування Білорусі Москві є однозначно вирішеним і що суспільство країни відмовилося від своїх прозахідних прагнень – незважаючи на обмеження та репресії проти опозиції, вона все ще жива і, хоча тимчасово придушена після протестів 2020–2021 років проти сфальсифікованих президентських виборів, схоже, тимчасово перейшла в сплячий режим. Протести, однак, чітко демонструють, що суспільство країни, до цього часу значною мірою розпорошене і політично індиферентне, переживає процес трансформації в політичну націю, яка усвідомлює свою ідентичність і схильна приєднатися до західної спільноти, а не залишатися під російським пануванням.

5.

Аналізуючи відносини Кремля з сусідами, Тімоті Снайдер підкреслює: «Починаючи з 2013 року, зовнішня політика росії виходила з євразійського обґрунтування.(...) Майбутнє світу в зовнішньополітичній концепції характеризувалося так само, як це робив Путін раніше: як повний хаос і боротьба за ресурси. В міру ослаблення держав мали знову виникнути величезні простори. У такому світі "оазиси", вільні від "глобальних потрясінь", не могли вижити, тому ЄС був приречений. Право мало поступитися місцем конкуренції між цивілізаціями. (...) Концепція пояснювала, що процес витіснення ЄС Євразією має розпочатися негайно, тобто у 2013 році, поки Україна вестиме переговори про умови об’єднавчого договору з ЄС. Згідно з документом, якщо Україна хоче вести переговори з ЄС, вона повинна робити це через Москву. Адже у Євразії домінування росії було правилом. У довгостроковій перспективі Євразія повинна була обігнати ЄС, створивши "єдиний гуманітарний простір від Атлантики до Тихого океану". Пізніше Лавров підтвердив ці прагнення, посилаючись на Ільїна, як на джерело»¹².

Мабуть, найважливішою проблемою, яку визначає Снайдер, є заперечення права або, в кращому разі, його інструменталізація, коли воно зводиться до ролі механізму для встановлення нового глобального порядку. Безперечно, прагнення України підпорядкувати себе юрисдикції Європейського Союзу, побудованому на верховенстві права, зокрема на Римському статуті, є однією з причин (не)оголошеної росією війни, яка розпочалася у 2014 році і продовжилася відкритою агресією у 2022 році. Варто зазначити, що ця війна має потужне ідеологічне підґрунтя в ідеях «реанімованого» російською владою публіциста-емігранта і «політолога» Івана Ільїна (1883»1954), прах якого, за рішенням Владіміра Путіна, у 2009 році був перевезений до Москви і похований в Донському монастирі. Цей пропагандист фашизму вказав на нову місію росії: впорядкувати хаос, що виник при створенні світу Богом.

Виходячи з цієї ідеології, а також з огляду на економічний і особливо сільськогосподарський потенціал України, толерантне ставлення до її суверенного існування не тільки не відповідає інтересам Москви, а й суперечить їм – без підкорення України росія не може претендувати на роль наддержави, і саме тому, коли Україна оголосила про свою готовність до асоціації з ЄС, підтверджену згодом революцією на Євромайдані, кремлівські правителі сприйняли це як casus belli. Коментуючи такий стан справ, Снайдер пише: «Не розуміючи ставки конфлікту в Україні, європейці виявилися більш вразливими до російських атак, ніж українці. Останні усвідомлювали, що їхня держава стоїть на хиткому фундаменті, і, як наслідок, багато хто плекав віру в те, що курс на Європу є передумовою для законослухняного і процвітаючого майбутнього. Вони розглядали російську інтервенцію як привід для патріотичної революції, оскільки розуміли членство в ЄС як етап у побудові української держави»¹³. При цьому варто зазначити, що термін «європейці», який уживає Снайдер, стосується насамперед західноєвропейських еліт, оскільки в країнах Центральної та Східної Європи, в принципі, не було жодних сумнівів чи ілюзій з цього приводу, а навпаки, загроза з боку росії є одним з найважливіших чинників, що визначають їхню спільну ідентичність.

З іншого боку, варто підкреслити, що, на відміну від Заходу, деякі політичні еліти цих країн готові підірвати систему верховенства права в ім’я боротьби з «правовим імпосібілізмом¹⁴», який обмежує свободу дій виконавчої влади, і в цьому вони ближчі до російських, а не західноєвропейських рішень.

Березень, 2022.

Переклад з польської мови Світлани Бреславської.

__________________________________

¹ Ryszard Przybylski: Uśmiech Demokryta. Un presque rien, Warszawa 2009, s. 73-74.

² Anna Grześkowiak-Krwawicz: Oświecenie w Polsce i na Węgrzech. Kwartalnik Historyczny 1989 nr 3-4, s. 200 [rec.: Les Lumièrs en Pologne et en Hungrie. Ed. F. Biro, L. Hopp, Z. Sinko, Budapest 1988]

³ Richard Butterwick: Nie katolicyzm stanowił o specyfice Oświecenia w Polsce. Więź 2021 nr 1

⁴ Jerzy Zimek: „Legenda romantyczna i szydercy”. Marta Piwińska. Warszawa 1973 [recenzja]. Pamiętnik Literacki 1974 nr 1

⁵ Agnieszka Kornijenko: Ukraiński modernizm. Próba periodyzacji procesu historycznoliterackiego, Kraków 1998, s. 139

⁶ Oлег Iльницький: Український футуризм 1914-1930. Переклала з англійської Рая Тхoрук, Львів 2003

⁷ Agnieszka Kornijenko, op. cit., s. 15

⁸  Jerzy Giedroyc, Jerzy Stempowski: Listy 1946-1969, wybrał, wstępem i przypisami opatrzył Andrzej Stanisław Kowalczyk, Warszawa 198, s. 191-192

⁹ Bohdan Osadczuk: Model przebaczenia [w:] Wołyń 1943-2008. Pojednanie. Zbiór artykułów publikowanych w „Gazecie Wyborczej”, Warszawa 2008, s. 37-38

¹⁰ Heinrich Mann: VSE (Zjednoczone Stany Europy), tłum: Jerzy Kałążny [w:] Europejskie wizje pisarzy niemieckich XX wieku, wyb ór i oprac. Leszek Żyliński, Poznań 2003, s. 106

¹¹ Александр Федута: Лукашенко. Политическая биография, Москва 2005

¹² Timothy Snyder. Droga do niewolności. Rosja – Europa – Ameryka, tłum.: Bartłomiej Pietrzyk, Kraków 2019, s. 133-134

¹³ Там само, с. 146.

¹⁴ Імпосібілізм – неможливість щось зробити, виконати.

04.11.2024

https://zbruc.eu/node/119867