Сергій Тримбач

«Склепивши очі, тихо повтори…»

Це поет Мойсей ФІішбейн (1946-2020). Якраз ті вірші, які належить читати перед сном, перед входженням в інші реалії. Або після прокидання, виходу зі сну. Так, хвилину, а чи й півтори.

…і щастя це — хвилини півтори.

Склепивши очі, тихо повтори:

околиця… напівзабуті лиця…

овече хутро… сині хутори…

багаття… бринза… сутінки… суниця…

Ти вернешся. Воно тобі насниться.

Форель… зело… криниця… Повтори.

От сі чаклунські рядки справді хочеться повторювати знов і знов. Перед тим, як випасти з реалій, перед тим, як в них упірнути, вже вкотре і нескінченно.

Мойсей народився і виріс у Чернівцях, етнічний єврей, котрий став генієм українського слова. Якийсь час я знав його, мав кілька бесід, дуже цікавих, здебільшого телефонних. А потому він, зненацька, розсердився на мене, почав кричати. Я кинув трубку, більше ми не спілкувались. Уже по його смерті дізнався: в отакий спосіб він посварився з багатьма людьми, складний характер.

Та ж я про вірші Мойсеєві. Повільно-повільненько думаю, про себе: а щоби я тихо повторив, щоби пригадав, закидаючи за горизонт свої стуманілі фантазії і пришерхлі уста, на яких пригасають слова і спомини? Мамині очі, батькові руки, перший поцілунок з Тетяною у вечорових зблисках, майбутньою і єдиною дружиною, пробіг сина вулицею, на дачі, і його падіння в мої обійми; такий само пробіг, через роки, онука… Десятки книжок, фільмів, картин і музичних витворів, які обертали моє життя на солодку муку переживання краси от сього світу… І власний біг рядків і образів, що лягали на папір і екран комп’ютерний… Господи, стільки щастя було в моєму житті, у півтори хвилини ніяк не втулиш. А Фішбейн зумів.

У вірші «Пам’яті Пауля Целана» (Целан – австрійський поет, народився, виріс, сформувався у Чернівцях) Мойсей ніби викликає тінь Поета, чиї очі досі прозирають чернівецькі вулиці і вулички. Очі, останнім видивом яких була важкувата й зеленкувата прохолода Сени, у води якої він кинувся самогубно з оспіваного поетами паризького мосту Мірабо.

Над ним води холодна вагота,

В його очах зелене сонце мерхне.

О незранима колихка поверхне!

О нетривка без напису плита!

В нічній пустелі дитинча самітне.

З води у безмір голос тихо квітне,

І звуки тінню линуть по воді, —

Нечутна тінь маленьке місто вгорне,

Крізь небуття відчужене і чорне

Вдивлятимуться очі молоді.

Так, усе так і було: пірнув той Пауль у паризьку непрозорість, й за кілька митей обернувся тінню, що огорнула маленькі рідні Чернівці, відлунюючи там голосом дитинячих ще років.

І ніби чуєш схлип Мойсеїв по самоубієнному поетові: «Ти вернешся. Воно тобі насниться…». Наснилось, увесь цей світ, який Поет носить у собі, оскільки тільки душа Поетова є тим паролем, без якого карта буднів не може бути прочитаною. Без якої не станеться «приходу празникової снаги».

Чуття і бачення Фішбейном космічного безміру на диво конкретне і структуровано:

Це пульсування безлічі краплин

там, де правічний безмір часоплину.

Тремтливу невпізнавану краплину

несе у нескінченне часоплин.

А у краплині падали сніги,

перелітали віхоли грудневі,

і все довкола ждало день по дневі

приходу празникової снаги,

світилися прикраси ялинкові,

засяяло засніженим світам

те свято світле й сріберне, і там

дивилось немовля у сповиткові

крізь плівочку краплини: часоплин,

і цей правічний безмір часоплину

несе у нескінченне ту краплину,

де свята ждуть, між безлічі краплин.

P.S. Мойсей Фішбейн болів болями своїх двох рідних народів – єврейського і українського. Його, кажучи по-вченому, подвійна ідентичність, сприймається нині, в контексті теперішньої війни, по-особливому. І євреїв, і українців стільки десятиліть і століть нищили на багаттях історії… Їх рятувало Слово, Слово поетів. Передовсім… Слово пророче, бо вони уміли викликати образи майбутнього, світлого й згармонізованого. «Воно тобі насниться… Повтори».

І навіщо я тоді кинув, спересердя, телефонну трубку? Він що, цілився у тебе з пістоля, як на от сім жартівливім знімку, зробленому колись в Італії?..

От би зараз набрати його номер… І продекламувати: «і щастя це – хвилини півтори». А потому почути голос Мойсея: "Насправді - більше, насправді - довше".

Говори, говори, Поете.