www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Возняк

Надходить чергова сумна річниця з дня  відходу у засвіти великого реформатора Галичини та України Митрополита Андрея Шептицького. І це є нагодою ще раз осмислити все зроблене ним для нашого суспільства. Я спробую зупинитися на такому аспекті, який не так широко освітлювався для широкого загалу. А саме – я хотів би зупинитися на суспільно-мистецьких аспекта діяльності Митрополита.

Щоб зрозуміти логіку мислення та дій великого реформатора галицького й українського суспільства Романа Марії Александра графа Шептицького (1865–1944), майбутнього Митрополита Андрея, слід звернути увагу на переломний момент епохи, коли він усвідомив і прийняв свою місію.

Він народився незабаром після скасування панщини у Російській імперії, а помер за рік до вибухів перших атомних бомб.

Прийшов у світ у час, коли лише розпочинався процес поставання модерної української політичної нації, а помер – коли вона вже була і, вкотре, в кривавих боях по карпатських та волинських лісах, відстоювала свою самостійність.

І десь у проміжку між цими датами доволі довгого життя Митрополита, її й збудували – пишу «збудували», а не «постала», бо саме так і було. Творців нової політичної спільноти – української політичної нації було багато. Серед них і скромні сільські вчителі, й такі корифеї як Тарас Шевченко (1814–1864) чи Іван Франко (1856–1916), і звичайно, великий Митрополит Андрей Шептицький.

У чому ж полягала суть творення української політичної спільноти?

Так, за тисячу років до цього вже існував етнос, народ, який можна назвати українським, хоча сам себе він так не називав.

Тож чим відрізняється етнос (народ) від політичної спільноти?

Перш за все – усвідомленням своєї спільності, а також прагненням зберегти цю спільність, залишитися єдиним організмом – будувати спільне майбутнє.

Але як до свідомості посполитих селян, котрі головно турбуються про хліб насущний, донести факт і цінність цієї єдності? Як зробити їх «свідомими» того, що вони є культурною, а, отже, потенційно й політичною спільнотою? Не інакше як через культуру у найширшому сенсі цього слова. А якщо через культуру, то й через мистецтво.

Ці прості селяни щонайперше мали усвідомити себе, а вже потім проявлятися як українська спільнота – не лише у суспільному житті й політиці, але й у культурних практиках, зокрема у мистецтві.

Однак як організувати процес усвідомлення етнічної, культурної та політичної ідентичності? Які інструменти слід для цього використовувати?

Як викликати «дух народу» із забуття? Як змусити його промовляти і до свого народу, і до світу?

Звісно, немає потреби винаходити велосипед. Німецькі романтики, услід за Йоганном Вольфґангом Ґете (Johann Wolfgang Goethe, 1749–1832) та Вільгельмом фон Гумбольтом (Friedrich Wilhelm von Humboldt, 1767–1835) збагнули, що дух народу – у його мові, і це не пуста метафора, адже саме мова і сенси, котрі вона несе, формують «світ», у якому живе кожен конкретний народ. «Мова є неначе зовнішнім виявом духу народу; мова народу є його дух і дух народу є його мовою – важко собі уявити щось більш тотожне» («Die Sprache ist gleichsam die äußerliche Erscheinung des Geistes der Völker; ihre Sprache ist ihr Geist und ihr Geist ihre Sprache; man kann sich beide nie identisch genug denken.» (1)

Для українців цей «світ» – український світ, остаточно сформували, перш за все, Тарас Шевченко, а потім й Іван Франко. Однак слово Шевченка треба було донести до звичайного люду і це не мало стати одноразовою акцією. Потрібні були школи, але також необхідно було ввести саме українське слово у Церкву – головне на той час публічне місце. Так, був героїчний чин Маркіяна Шашкевича (1811–1843), котрий, однак, був всього лиш парафіяльним священником, а потім ще довго довелося боротися з язичієм, щоб українська мова, вже з волі Митрополита Шептицького, залунала на повні груди.

Однак культура не зводиться лише до мови і семантичних полів, які вона криє у собі. Гумбольта вже у ХХ сторіччі доповнив практично сучасник Шептицького марбурзький неокантіанець Ернст Кассірер (Ernst Cassirer, 1874–1945), котрий у тритомній енциклопедичній праці «Філософія символічних форм» (2) ствердив, що культуру творять всі без винятку символічні форми – музичної, побутової та мистецької природи. І до посполитого споживача культури потрібно йти всіма цими шляхами.

У свідомості широких українських мас потрібно було упорядкувати бачення минулого, і цим займалися не лише історики, а й загальнодоступні історичні, етнографічні та мистецькі музеї, ба, навіть окремі мистці, які творили українську іконографію – і митрополит Шептицький один з перших, хто не лише розумів їхнє значення, але й активно їх створював.

Необхідно було упорядкувати сьогодення – це робили політики, а серед них і реальні тодішні «політики» – церковні діячі – і Шептицький перший з них.

Важливо також було створити бачення майбутнього для народу – цим займалися поети та візіонери, серед яких були і художники. Таким візіонером став і Шептицький, адже він, приймаючи постриг, бачив майбутнє не лише своє, а й усього свого народу.

І метою цієї мозольної праці задля усвідомлення народом власної ідентичності мало стати створення свідомої української політичної спільноти.

Отож перед провідною верствою української суспільності зламу ХІХ–ХХ століть постало завдання систематизації та інтенсифікації роботи з опритомнення широких мас українства, навернення його до власної ідентичності.

Але не забуваймо, що таку ж роботу провадили і сусідні етно-політичні спільноти, котрі вже мали низку інструментів для інфікації поближніх народів своїм семантичним щепленням – а насправді для асиміляції і мобілізації українства у власні політичні та культурні проєкти. Тому й маємо сотні тисяч греко-католиків угорців, які геть забули, ким є насправді. Така сама картина й у Словаччині... Тому й кусають Україну «наші» кубанські козачки... Усе це робота інститутів, котрі десятками, а може й сотнями років працювали у цих регіонах – починаючи з імперських, таких як школи та військо, і завершуючи музеями та театрами.

Усього цього українство не мало. Особливо у підросійській Україні.

Так, у мистецькій чи історико-етнографічній сфері України ще у ХІХ столітті у магнатських маєтках існували своєрідні «кунсткамери» – зібрання Тарнавських чи Галаганів, де було все – від козацьких шабель та бунчуків до живописних полотен та кінської збруї. Потім була подвижницька робота Ханенків. Однак доступність їхніх зібрань була обмеженою.

Очевидно, що Шептицький розумів суть завдання – створити цілу систему саме українських суспільних інституцій, котрі б активно формували новітню українську політичну націю.

При цьому він творив її не в порожньому просторі, адже на той час у Галичині активно розбудовувалося і польське, і єврейське політичне та культурне життя; не варто забувати і про привабливість і багатство німецькомовного культурного нурту, що згодом вибухне на Буковині неймовірним розвоєм саме німецькомовної культури, одним з найвидатніших прикладів якого стане Пауль Целан (Paul Celan, 1920–1970). Та й наші класики, зокрема Іван Франко, писали польською і німецькою, а Юрій Федькович (Осип Домінік Гординський де Федькович, 1831–1888) та Ольга Кобилянська (1863–1942) взагалі починали свій літературний шлях з німецької мови. Таким чином можна стверджувати, що українські культурні інституції творилися у конкурентному середовищі, тому немає певності, що вони змогли б всюди здомінувати.

Після поразок в наполеонівській епопеї, польська спільнота дійшла до розуміння, що не слід покладатися лише на шляхту – до політичного процесу потрібно залучати і широку громадськість. Тому 1817 року створюється Zakład Narodowy imienia Ossolińskich – Ossolineum, фундатором якого є граф Оссолінський (Józef Maksymilian Ossoliński, 1748–1826). Це і бібліотека, і музей, і картинна галерея, подарована князем Любомирським (Henryk Ludwik Lubomirski, 1777–1850).

Єврейська спільнота теж розбудовувала свої інституції і, якщо вже говоримо про музеї, то варто згадати єврейський музей Ґольдштейна (Maksymilian Mordechaj Goldstein, 1880–1942).

Одним словом – культурна конкуренція була великою.

Тому при створенні українських інституцій Митрополит Шептицький відмовився від методів ХІХ століття, що дозволило б організувати десь при митрополичих палатах ще одну «кунсткамеру». Він творив саме новітні інституції, як, наприклад, сучасний Національний музей у Львові, що тепер носить його ім՚я. При тому купував для нього відповідні резиденції, зокрема, палац по вулиці Михайла Драгоманова у Львові, який придбав 1905 року за 34 000 доларів (за допомогою євреїв, бо поляк-власник не бажав продавати будинок українцям). Завдяки піклуванню Шептицького в музеї зібрано одну з найбільших в Європі збірок іконопису.

Він свідомо вкладався у музеї – депозитарії історії, етнографії та сучасного мистецтва.

Розумів, що самих лише приміщень замало – потрібні люди – і він їх знаходив. На кошти Митрополита придбано будівлю, в якій розмістилися художня школа Олекси Новаківського, а також майстерня Модеста Сосенка (1875–1920) та Осипа Куриласа (1870–1951).

Побувавши 1911 року на виставці Олекси Новаківського у Кракові, Митрополит Андрей Шептицький запропонував художникові перебратися до Львова, що той і зробив, адже головне – згуртувати людей, при чому людей не лише талановитих, а й соціально активних.

Створення такого мистецького центру дало поштовх розвитку образотворчого мистецтва у Львові – його художню школу пройшли такі знані і видатні мистці, як Володимир Гаврилюк (1904–2000), Святослав Гординський (1906–1993), Стефанія Ґебус-Баранецька (1905–1985), Лев Ґец (1896–1971), Михайло Драган (1899–1952), Олекса Друченко (1903–1983), Василь Дядинюк (1900–1944), Софія Зарицька-Омельченко (1897–1972), Іван Іванець (1893–1946), Іван Кейван (1909–1992), Андрій Коверко (1893–1967), Едвард Козак (Еко, 1902–1992), Ольга Козакевич-Дядинюк (1903–2004), Мирон Левицький (Lev, 1913–1993), Володимир Ласовський (1907–1975), Ярослав Лукавецький (1908–1993), Степан Луцик (1906–1963), Антін Малюца (1908–1970), Михайло Мороз (1904–1992), Іванна Нижник-Винників (1912–1993), Емілія Охримович (1903–1994), Леонід Перфецький (1901–1977), Ольга Плешкан (1898–1985), Роман Сельський (1903–1990), Григорій Смольський (1893–1985) та багато інших, котрі пізніше здобули визнання і світову славу й поза межами України – у США, Канаді, Франції, а дехто й у Чехії.

Митрополит Шептицький також розумів, що не можна обмежуватися старовиною і збірками давніх мистецьких творів, адже українство має бути модерним – він відправляв молодих мистців на навчання за кордон, яке сам і оплачував, надаючи їм стипендії для здобуття художньої освіти у найкращих навчальних закладах Європи.

Не думаю, що він у всьому був згідний з їхньою творчістю. Проте відкрив для українства модерні мистецькі простори, а також дав можливість проявитися і розвинутися багатьом талантам, що представили Україну самій собі і світові.

Пізніше ці ж мистці і в Україні і на поселеннях започатковували свої мистецькі школи, як наприклад, майбутній співзасновник і перший голова (1929–1930) мистецького угрупування «Артес», що діяло у Львові, Роман Сельський. Отримавши благословення Новаківського і своїх вчителів у Кракові, Сельський продовжив студії вже у Парижі, де познайомився з роботами Поля Сезанна (Paul Cézanne, 1839–1906), Анрі Матісса (Henri Matisse, 1869–1954), Пабло Пікассо (Pablo Ruiz y Picasso, 1881–1973), Пʼєра Боннара (Pierre Bonnard, 1867–1947).

І все це через одну руку і ще за життя людини начебто ХІХ століття Андрея Шептицького… Адже де Пікассо, а де Шептицький? Тим не менше великий Митрополит як візіонер прокладав шляхи для наймодерніших нуртів в українському мистецтві. І це дало пагони навіть у найтемніші для українства совєтські часи. Традиція засвічування зірок перед молодими, започаткована Шептицьким та підтримана Новаківським, а потім підхоплена і Сельським, попри все, передалася наступним поколінням. Це була передача заборонених досвідів (бо ж у мистецтві тоді мав панувати мертвотний соцреалізм), що набула форми своєрідних таємних квартирних шкіл, до яких для спілкування та навчання запрошували молодих мистців. Так зародився звичай «мистецьких четвергів» у помешканні Сельських. Навіть у геть совєтизованому Львові художник спромігся перетворити своє помешкання на місце вільнодумних зібрань.

Традицію передачі світла, започатковану Шептицьким, підтримав і продовжив инший великий мистець Львова, учень Романа Сельського – Карло Звіринський (1923–1997). Як учень Сельського та ще й не згідний з ригорами совєтської ідеології, він був звільнений з викладацької роботи у Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва. Ще у далекому 1959 році він, з метою навчання молодого покоління мистців, створив підпільну школу, що проіснувала майже 10 років і яку з часом назвали «Підпільною академією Карла Звіринського». Це була мистецька академія, що діяла у звичайному помешканні мистця. Тут навчали всього, знайомили з досягненнями світової культури, літератури, музики, релігії, але найголовніше – плекали національну свідомість. Учнями школи є знані мистці наступного покоління, серед яких Андрій Бокотей (1938), Петро Грицик (1944), Іван Марчук (1936), Олег Мінько (1938–2013), Петро Маркович (1937), Роман Петрук (1940), Богдан-Борис Сойка (1938–2018), Зіновій Флінта (1938–1988), Стефанія Шабатура (1938–2014).

Цю ж традицію вже у графіці, не будучи безпосередньо стипендіатом Шептицького, але у його дусі, вже у совєтські часи, підтримав великий львівський графік Леопольд Левицький (1906–1973) під омофором якого опановували своє ремесло ледь чи не всі львівські графіки 1960–80-х років, серед яких і сучасний класик Іван Остафійчук (1940), і Генрієта (Гера) Левицька (1930–2010), і Євген Безніско (1937–2015), і Вікторія Ковальчук (1954-2021), і андеґраундний фетиш Львова Валерій Дем’янишин (1947–2024), і витончений Юрій Чаришніков (1947–2022), і метафізичний Олександр Аксінін (1949–1985), і Михайло Москаль (1959) – графік і фотохудожник з неймовірно точним оком.

А вже у 1990–2000-х роках традицію створення своєї школи – у тій чи иншій формі продовжив великий український, адже походив з козацької України, художник Володимир Лобода (1943–2023), котрий мав великий вплив на генерацію 70–90-х років ХХ століття, зокрема Івана Остафійчука, Михайла Красника (1959), Андрія Гуменюка (1957), Андрія Кіся (1972–2024).

Традиція триває. З’являються наступники Шептицького, нові вчителі…

Великий шлях Митрополита продовжився шляхом Олекси Новаківського, шлях Новаківського продовжився шляхами Сельського, Звіринського та Левицького, далі – шлях Лободи, а тоді й стежки кожного з мистців… Так постала велика мережа стежин сучасного українського мистецького світу – мережа, що виросла з того Великого Шляху Андрея Шептицького.

1.    Humboldt Wilhelm, Über die Verschiedenheit des menschlichen Sprachbaues und ihren Einfluss auf die geistige Entwicklung des Menschengeschlechts, Bonn, F. Dümmler, 1968

2.    Cassirer Ernst, Philosophie der symbolischen Formen, Bd 1-3, B. 1923–1929

24 жовтня 2024 р., Брошнів-Осада