Денис Блощинський

У кожного суспільства - свій Янукович

Мені здається, Америка сьогодні опинилася в тій самій пастці, в якій ми були двадцять років тому. Точніше - у 2004 році, в часи помаранчевої революції, коли з усіх шпарин проривалося якесь глухе передчуття: щось не так. Як це сталося, що в другому турі ми маємо вибір між людяністю й минулим? Між прагненням до свободи - і судимим символом несвободи?

Ми тоді не вірили, що це можливо. Що така постать, така система координат - зовсім за межею морального сприйняття більшості - зможе реваншуватися і прийти до влади. Але Янукович прийшов. І він прийшов не сам - з ним прийшло розчарування, приглушеність, неспроможність бачити майбутнє.

Америка переживає свою версію цього сюжету. Постать Дональда Трампа - не просто політичний гравець. Це дзеркало. Це стрес-тест для демократії. Це викривлення, яке відкриває найглибші тріщини у суспільстві, де раніше вважалося, що інституції сильніші за персоналії.

Коли ми кілька років тому намагалися пояснити американським колегам, що Трамп - це їхній Янукович, ми наштовхувались на глуху стіну. Це порівняння викликало гнів, подив, сарказм. Як ви можете, казали вони. Це ж демократія. Це просто інший погляд. Інший стиль. Інша риторика.

Я розумію їх. Бо пам’ятаю свій стан, коли вперше побачив, як очолює країну людина, яка уособлює протилежність усьому, що ми прагнули будувати. І так само, як нам тоді було важко усвідомити, що реальність справді змінилася, - так і сьогодні мільйони американців не можуть (чи не хочуть) побачити те, що насправді вже сталося.

І тут важливо: мова не про аналогії «один в один». Трамп - не Янукович. У нього інший бекграунд, інша риторика, інша країна. Але функція - та сама. Він - тригер. Він - лакмус. Він - вияв глибокої інституційної втоми й кризи ідентичності.

У 2015 році я вперше опинився в США завдяки програмі, організованій USAID. Побував у різних штатах, у великих і маленьких містах, спілкувався з десятками організацій, підприємців, сенаторів, конгресменів. Побачив американські родини, притулки, бізнеси, малі громадські офіси. Це був колосальний досвід. Я був захоплений масштабом, структурністю, відкритістю багатьох систем. Але повернувся додому не лише натхненним, а й трохи розгубленим. Уже тоді, у 2015-му, я відчув дивну шпарину між державою і людиною. Щось було не на своєму місці. Щось між системою, яка працює - і людиною, яка в цій системі все частіше залишалася наодинці. Я не знав тоді, що це - перші ознаки великого розриву.

І сьогодні цей розрив росте. Америка змінюється. І змінюється не в діалогах про майбутнє, а в тиші мовчазної поляризації. Тих, хто не готовий більше довіряти. Хто зневірився. Хто хоче «просто порядок» - навіть якщо ціною стане свобода.

Але різниця між Україною і США - колосальна. Ми, українці, знаємо ціну свободи не як абстракцію, а як досвід болю. Нам не треба доводити, що демократія - це крихка тканина, яку легко пошматувати. Ми вміємо бути напоготові. Ми вміємо тримати стрій.

Американці ж не звикли до цього типу викликів. Їхня демократія трималася на силі прецедентів, традицій, мрії. Але що буде, коли сама мрія стане полем битви?

Ми не можемо вплинути на вибір громадян іншої країни. Але ми можемо співчувати тим американцям, які бачать. Які відчувають цей холодний вітер - і ще не знають, якого масштабу буря насувається.

І ще більше - ми маємо дивитися на все це з витвереженням. Не як на трагедію великої цивілізації, а як на знак: опора - не там. Орієнтир України - не у Вашингтоні. І не в Брюсселі. Наш орієнтир - у нас.

У нашій мрії. У нашому баченні. У здатності мислити й творити майбутнє з тієї невизначеності, що довкола. І єдине, що не повинно зникати з нашого горизонту - це наша людяність. Те світло, яке проростає з глибини трагедій, втрат і самопожертви.

Ми вистоїмо. Бо ми вже стали тими, хто може бачити більше. І хто має досвід, який стає точкою опори - не лише для нас самих. А, можливо, для всього світу.

13 06 2025

https://www.facebook.com/denblo