Андрій Кулик

Дім дня, дім ночі - роман Ольги Токарчук

Моїм улюбленим філософом є Археман, один з учителів Піфагора.

Згідно з Археманом, світ утворений внаслідок взаємодії двох прапричин. Археман розуміє їх як могутніх праістот, які є вічними і повсюдними. Цю взаємодію найкраще було б назвати вічним поглинанням.

Одна зʼїдає другу, безконечно. У цьому полягає існування світу. Перша з них - це Хтонос. Це щось, що неустанно народжується, брунькується, розростається. Мета і спосіб ні існування - це творення з самої себе.

Творення це полягає не тільки в розмноженні себе самої, а в еманації буттів, які не схожі на неї і навіть суперечать ій. Тому в Хтоносі весь час триває зростання, сліпе й бездумне, темне - гарматне мʼясо існування.

Друга істота - Хаос - поглинає Хтонос, немовби споживає, зʼїдає його. Весь час, досконало. Хаос нематеріальний, це принцип, він розчиняє простори Хтоноса, наче перетравлює їх. Без Хтоноса він не міг би існувати і vice versa. Він перетворює Хтонос у ніщо, сьогодні ми б сказали, що анігілює його.

Звʼязок обох істот є надзвичайно інтенсивним, з нього постає Хронос - принцип, який можна би найкраще порівняти з оком циклопа.

У самому центрі поглинання, анігіляції чи знищення утворюється буття удаваного спокою, буття оазисне, майже фатаморганне, характерною рисою якого є усталеність, регулярність, порядок, навіть певна гармонія, яка започатковує існування світу.

Хронос гальмує поглинання, надає йому певної форми. 3 одного боку, він проціджує новоутворення, групує їх у маленькі острівці, упорядковувані часом, який є його (Хроноса) сутністю, головним принципом, з другого боку, послаблює удари знищення. У цьому місці твориться світ і його головні види енергії.

В Хроносі народжуються всі боги. Їхньою головною рисою е любов (philia). Вони світосяйно переповнені любовʼю і саме нею намагаються подолати ненависть (neikos) стихій, аби осягнути врешті-решт едину, незнищенну, ефемерну духовну природу світу. Саме з цією метою створюють вони людей, тварин і рослини та обдаровують їх сімʼям любові.

Саме це я розповідала Марті, звʼязуючи пучки румбамбару. Коли ми закінчили, Марта сказала мені щось у цьому роді: коли люди кажуть «все», «завжди», «ніколи», «кожен», то це може стосуватися тільки їх самих, бо в зовнішньому світі такі загальні речі не існують.

Порадила мені, щоб я була уважна, бо якщо хтось починає речення зі слова «завжди», то це значить, що він втратив контакт зі світом і що говорить про себе.