Андрій Кулик

Про прощення

Ханна Арендт якось зауважила: «Лише через взаємне прощення люди зберігають свободу діяти».

Вона наголошувала, що прощення має релігійне підґрунтя, тоді як обіцянка - ні.

Обіцянка протистоїть непередбачуваності, що виникає через мінливість людських почуттів і складний ланцюг наслідків наших дій.

Ця невизначеність людського існування долається обіцянкою, яка дає змогу опанувати майбутнє, ніби воно було сьогоденням.

У політиці обіцянки стають основою непорушних домовленостей.

Натомість прощення, на відміну від обіцянки, тримається осторонь політики, адже любов, пов’язана з прощенням, не належить до політичної сфери.

Інститути обіцянки, як-от клятви чи зобов’язання, мають хитку природу, тоді як політичного прощення, за Арендт, не існує.

Цікаво, що Арендт припускає можливість самопрощення, якби ми могли повноцінно сприймати себе.

Однак, оскільки ми залежимо від інших, перед якими постаємо в своїй унікальності, самопрощення стає неможливим.

Прощення, якщо воно існує, є вічним, подібно до любові, оспіваної в гімні (1 Кор. 13). Воно не має «до» чи «після», тоді як покаяння розгортається в часі - раптово, як у моментах навернення, або поступово, через випробування, що тривають усе життя.

Парадоксально, що вічне прощення співіснує з миттєвими актами. Обіцянки, закарбовані в пам’яті, стають точкою перетину справедливості та критики.

Арендт вважає, що людина веде внутрішній діалог упродовж усього життя - це і є «діяльність» душі.

Здібність до судження для Арендт - відправна точка етики й політики, адже суб’єктом політики є людина, а не держава чи еліта.

Бути людиною, за Арістотелем, означає бути zoon politikon - істотою, яка мислить і діє в суспільстві, спираючись на спільне чуття (sensus communis), потребуючи інших навіть для власних роздумів.

30 07 2025