www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Ляпін

Зайшов в Львівський муніципальний мистецький центр. А там тіла на стінах. Багато художників працюють з темою тіла. І Марта Сирко свої роботи представила. Це привід поговорити про її творчість.

Марта історикиня мистецтва, успішна комерційна фотографка. Вправно мислить комерційними категоріями. Адептка файн-арту в фотографії. Знайшла тему, що може принести багато різних дивідендів: презентувати каліцтво, біль, жах, рану, як предмет естетичної насолоди, любування, милування... Одним словом, річ неймовірної краси.

Мені хтось казав, що Марта працює з власним тілом, ставиться до нього критично. Ну, її тіло, її власність. Хай робить з ним, що захоче як Sharon Snyder, наприклад, або Riva Lehrer, Alison Lapper. Їх так багато, фотографок свого тіла.

«Краса - це початок жахливого, який ми ще можемо витримати»

Райнер Марія Рільке

У своїй серії «Скульптурний» Марта Сирко заходить на тонкий лід, і провалюється з глухим естетським плеском. Проєкт, що декларує формальне осмислення тіла, травми, трансформації, насправді є хрестоматійним прикладом капіталізації болю й естетизації каліцтва, де війна стає простою текстурою, а людина фактурною поверхнею для студійного світла, рендерингу та лайків.

У клінічній психіатрії є поняття "естетизована дисоціація", це коли суб’єкт формально контактує з болем, але не переживає його. Він не співчуває, а конструює сцену, у якій може поставити себе в центрі як деміурга, що “облагороджує” страждання.

У випадку Сирко ми бачимо саме це: естетично контрольовану симуляцію співчуття. Замість суб’єктів експонуються фетишизовані уламки, з яких вона вибудовує свою версію "гарного страждання

Нівелювання трагедії через естетичну мову

Солдати, які втратили кінцівки, отримали шрами й деформації, перетворюються у Сирко на побиті часом античні бюсти з аукціону Sotheby’s. Фотографія більше не індексує реальність, вона її підмінює. Камера Сирко змиває кров, фільтрує біль і подає його в упаковці з білого мармуру, орнаментованої болем шкіри, фешн-ракурсу. Це не тіло пораненого, це тіло «обробленого іншого» об'єкта, у якому стерта особистість, знищений голос, знеособлена трагедія. Ніякої історії, жодної болючої біографії, лише пропаганда кайфу від споглядання рубців, відсутності шкіри, пульсації крові, поданих в контрасті, «драматичном світлі».

Презентована рольова інверсія: коли митець стає хижаком. Художник у цьому випадку не посередник між болем і глядачем. Він паразит на відкритій рані, що зчитує не сенс травми, а її комерційну привабливість.

У кожному кадрі “Скульптурного” бачиш не людину, що вижила, а фігуру, що підкорилась позі, світлу, кадру. Класичний симулякр гуманності, що виконує роль камуфляжу для художньої домінації.

Психопатологія споглядання

Сирко задовольняє новітню фіксацію на естетичному порнографізмі травми. Цей фетиш не новий: від іконографії мучеників до Tumblr-культури самопошкоджень. Та тут ми маємо гібридну форму естетичної психопатії, поєднання візуальної насолоди з демонстрацією покаліченого тіла. Сірко вимагає від нас визнання це красивим. Споглядач має відчути «благородний трепет». Це чиста спокуса смерті, естетизована танатофілія.

Я бачу первертивну інверсію співчуття, де замість емпатії з'являється потяг до «ідеального шраму». Замість того, щоб дати суб'єкту повернення до тілесної суб'єктності, ми маємо тотальну об'єктивацію через фетишизацію рани.

Від античної скульптури до воїна як декорації

Спроба авторки співвіднести тіло каліки з античним ідеалом не є жестом гуманізації, а маємо жест повної естетичної неадекватності. Адже давньогрецька скульптура це утопія формальної досконалості, витіснення болю, фіксація недосяжного ідеалу. І те що час її не пощадив не дає права порівнювати її музейну цінність з цінністю відірваної ноги, спаленим обличчям, понівеченим тілом бійця. Ставити поряд з Нікою Самофракійською реального покаліченого воїна внаслідок війни, маємо цинізм, замаскований під культурну референцію

Порівняння поранених солдатів з античними скульптурами непристойне. Не метафора. Не культура. Це цинічна фіксація на "візуальній цінності уламка".

Поранений солдат це людина, яка щойно повернулась із м’ясорубки.

Сирко пропонує споглядати його так, ніби це руїна Парфенону, яку хочеться облизати очима. Мовляв: «О, як красиво він зламався». Сирко не піднімає солдата до рівня мистецтва, вона навпаки, занижує етичну планку глядача, втираючи йому замість трагедії симулякр краси.

Постмодерна некрофілія: смерть, деформована до краси, стерилізована до вітрини, відшліфована до обкладинки Vogue.

Етика відсутності

Проєкт демонструє глуху неемпатійність, характерну для постінстаграмного візуального режиму. Він не розповідає історії, не надає голосу, не запрошує до діалогу. Він експонує. Я бачу виставку у вітрині м'ясної лавки, де шрам став аксесуаром, ампутація новою чуттєвістю, а війна лише фоном для гри світла і тіні.

У клінічному сенсі відсутність емпатії прикривається соціально прийнятною формою «рефлексії». Так, Сирко “говорить” про травму, але нею, здається, не переймається. Вона розкладає її на композиційні елементи, не допускаючи суб’єкта в кадр, лише об’єкт. Її героєм є понівечене тіло, а не людина.

Тіло як рама для ідеї, яку вона хоче нав’язати, для красивого страждання, мармурової гідності, глянцевої катастрофи.

Немає біографії, але є ракурс. Немає контексту, зате є світло. Немає суб’єкта, і хрін з ним, є форма.

І це головний злочин. Бо фотографія травми не може бути нейтральною. Вона або повертає суб’єктність, або її остаточно знищує. Проєкт Сирко приклад другого.

Естетика як інструмент насильства

Марта Сирко вправна формалістка. Її візуальна мова витончена, витримана, елегантна. Але саме в цьому й полягає найглибший провал: форма поглинає зміст, шрам поглинає історію, краса витісняє біль. У результаті ми маємо проєкт не про людей, а про хворобливе естетичне задоволення саме фотографки, отримане від їхніх напівзнищених тіл. Яка тут гуманізація? Чимтесенька декоративна ампутація трагедії. Вона залишає у глядача лише один досвід: милування знеособленим болем, який продається як файн арт.

Внутрішня патологія: нарцисизм через чужий біль

Є питання, яке слід поставити в лоб: Що має статися в психіці художника, щоби знімати шрами з такою насолодою?

Чи є це форма компенсаторного нарцисизму? Чи, можливо, глибоке бажання контролювати хаос через об'єктивацію катастрофи? Усе, що не в її владі (війна, смерть, ампутація) Сирко контролює через кадр.

Вона не співчуває, володарює.

Це фетишизація травми, симптом садистичного контролю, замаскованого під «художній пошук».

Етика? Пішла нах*й.

Проєкт Марти смачний плювок в етику воєнного часу. Коли країна хоронить щодня десятки людей, коли сім’ї тримаються на останньому подиху, Сирко пропонує розглядати уламки тіл як предмети для візуальної мастурбації.

Вона не бачить болю, а бачить фактуру. Вона не бачить людей, але бачить об’єкти для нової серії.

Солдати гинуть, країна горить, а Сирко шукає в цьому красу, насолоду, збудження і досі знімає красиво.

Фото:Марта Сирко

https://www.facebook.com/groups/1020909631265111/user/100006784087035/