www.ji-magazine.lviv.ua

Андрій Любка

Закладаюся, що коли ви сьогодні зранку прокинулися й почали читати новини, то досі не можете в це повірити — невже все це справді відбувається? Невже світ дійсно занурився в хаос і божевілля? Хочеться прокинутися від цього жаху, але він вперто стає новою нормою — частиною вашого повсякденного життя.

Саме так ми, українці, почувалися три роки тому, тільки це відчуття було помножене на жахи війни, коли Росія злочинно вторглася на нашу землю й почала бомбити наші міста. Хотілося закричати: «Зупиніть планету, я хочу зійти!»

За ці три роки ми, українці, пройшли кілька етапів сприйняття реальності. Спочатку це було абсолютне заперечення, бо ми були переконані, що ця війна — не лише злочин, а й абсурд, який не може статися у XXI столітті. Нам здавалося, що якщо ми зробимо мільйони фотографій війни, опублікуємо дописи та відео в соцмережах, перекладемо свої тексти всіма мовами світу — то людство прокинеться, побачить правду й цей жах закінчиться за кілька тижнів. Але цього не сталося…

Потім прийшов праведний гнів та лють. Їхнім результатом стали блискучі операції українського війська, яке ціною надлюдських зусиль відтіснило окупантів із деяких територій. Наприкінці 2022 року країну охопила ейфорія від взаємної підтримки та солідарності західного світу. Здавалося, що люди доброї волі, які відстоюють моральні принципи та справедливість, разом можуть досягти будь-чого.

У 2023 році війна перетворилася на повсякденну рутину. Гнів змінився на безсилу ненависть, а страх уже не приносив болю — ми просто до нього звикли. Коли Кремль почав погрожувати ядерними ударами, ми лише посміхалися — адже що ще може зробити звичайна людина проти найстрашнішої зброї світу?

Українці миттєво вигадали мем про Щекавицю — історичний пагорб у центрі Києва. Мовляв, якщо все ж таки станеться ядерний удар, який спалить нас за мить, то ми зберемося на Щекавиці, щоб востаннє віддатися веселим оргіям у стилі Давньої Греції. Тиран нас не залякає — і якщо вже вмирати, то гідно, з посмішкою та піднятою головою. Майже одразу по всій Україні почали продавати футболки з написом «На Щекавиці буду першим».

На третьому році війни в нас уже не залишилося сил ні на гнів, ні на ненависть, ні навіть на сміх. З'ясувалося, що страх і ненависть, вимагають багато енергії, а без неї довго не проживеш. Настало відчуття виснаження, спустошеності та прийняття реальності як долі, від якої неможливо втекти. І тому решту сил ми спрямували на щоденну боротьбу за виживання — часто без світла й тепла в наших оселях, а найголовніше — втратили надію, що це колись закінчиться.

Що ми можемо сказати сьогодні, коли починається вже четвертий рік кривавого вторгнення та замаху Росії на світовий порядок? Від мрій про перемогу над злочинцем ми дійшли до принизливого сподівання на несправедливий мир.

На ділі це означає, що вимога повернутися до кордонів 1991 року вже не користується популярністю навіть в українському суспільстві. Ніхто всерйоз не говорить про території — головне, щоб війна припинилася, щоб наші люди перестали гинути як на фронті, так і в тилу.

Саме слово «перемога» стало майже непристойним. Колись кожен день народження закінчувався побажанням швидкої перемоги, а кожен добрий вчинок описувався у Facebook словами: «Це мій внесок у спільну перемогу». Сьогодні говорити про це — незручно. Такий пафос можуть дозволити собі лише герої війни з окопів. Але їх із кожним днем стає все менше, а поза фронтом ці слова звучать недоречно...

Сьогодні ми чуємо про потенційну мирну угоду, але вже зараз зрозуміло, що для України вона в будь-якому разі буде принизливою. Так, мирна угода може тимчасово зупинити кровопролиття, але вона не поверне головного — і я зараз говорю не про території, а про справедливість.

У який світ ми повернемося після підписання цієї «мирної» угоди? У світ, де сильніша держава відкусила 20 відсотків території слабшої. У світ, де злочинець може безкарно розстрілювати беззбройних військовополонених і поширювати відео страти через свої канали.

У світ, де відрубують голови або розбивають черепи ковальським молотом, де бомблять дитячі онкологічні лікарні та знищують електростанції взимку, аби мільйони цивільних просто замерзли, де під час найважливіших безпекових конференцій хтось спрямовує дрон із вибухівкою на саркофаг ядерної електростанції. І ніхто за це не несе жодної відповідальності.

Так, почуття відрази, яке ви відчули, читаючи ці рядки, абсолютно виправдане. Для українців воно стало звичним уже давно. І відтепер воно повільно ставатиме частиною вашого повсякденного життя. Адже принизливий мир не забезпечить головного — покарання злочинців, засудження звірств.

Замість того, щоб агресора відправити до в'язниці чи ізоляції, його запрошують на важливі міжнародні заходи, де він диктує свої умови. Вбивця, чиї злочини задокументовані мільйон разів під час цієї найбільш зухвалої війни в історії людства, не почує вирок, а лише посміється нам всім в обличчя. Хочеться закричати: «Так не має бути!»

Саме це я відчував три роки тому, у лютому 2022-го. Хотілося струсити всіх, щоб вони прокинулися. Західний світ співчував нам і допомагав, але відмовлявся визнати, що ця війна — і проти нього також. Сьогодні це страшне усвідомлення нарешті доходить і до європейців, бо тепер усім зрозуміло, що у випадку війни Америка за Європу воювати не буде, а система колективної безпеки виявилася неефективною.

На жаль, Європу не розбудили злочини Путіна чи заклики українців. Її розбудив Трамп. Геополітичний переворот і фактично зрада з боку Америки поставили Європу перед моторошним, але очевидним ще три роки тому висновком.

Причина глобального хаосу, в якому Трамп починає говорити про окупацію Гренландії та демонстративно показує, що Європа більше не під американською безпековою парасолькою, — дуже проста. Це непокаране зло, неосуджена путінська агресія проти України, адже саме вона кардинально порушила світовий порядок і знищила будь-які правила.

Саме цей цинічний та успішний замах на світовий порядок створив підґрунтя для того, що ми бачимо сьогодні: колишній лідер демократичного світу накладає санкції на Міжнародний кримінальний суд, який видав ордер на арешт Путіна. Це світ знущань, принижень і нахабного зневажання не лише політичних, а насамперед морально-етичних цінностей, які визначають сутність Європи.

Злого джина випустили з пляшки, й із кожним днем він стає дедалі сильнішим і агресивнішим. Чи ще хтось сумнівається, що якщо його не покарати, то через деякий час після підписання мирної угоди він знову нападе — і цього разу, швидше за все, не лише на Україну?

Тож вибачте, але на початку четвертого року війни моє послання з України вам, мабуть, не сподобається. Ми, українці, раді лише тому, що ви нарешті зрозуміли головне: ця війна — проти нас усіх, тобто й проти вас, і злочинець навіть не приховує своїх закривавлених зубів.

І це насправді добре, що після 1100 (!) днів війни нас усіх — від України до Брюсселя — нарешті об'єднує відчуття, що ми разом на одному «Титаніку», який ніколи не допливе до Америки, бо вона далеко, а наше лихо — тут. Ми, українці, вже давно зціпили зуби й робимо все, щоб врятуватися. Тепер цікаво подивитися, що оберете ви: разом із нами шукати рятівний човен, чи безпорадно тонути під пафосні звуки «Оди до радості»?

26 05 2025