незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Віталій ПортниковОстанній з убихів
На могилі скромного турецького чиновника Тевфіка Есенча в невеличкому селищі Хаджи-Осман – напис, який сьогодні вважається
одним із сакральних у світовій філології і який водночас є одним з найбільших вироків російському імперіалізмові. «Останній убих, який зробив безсмертною
убихську мову, який писав і говорив цією мовою». Цей напис викарбувано згідно із передсмертним
бажанням самого Тевфіка Есенча, який хотів,
щоб люди не забували про його цивілізаційний подарунок та його зобовʼязання перед власним
народом. І дійсно, Есенч був останньою людиною,
що розмовляла убихською мовою й допомогла зберегти не тільки памʼять про неї, але і саму мову – принаймні у дослідженнях і підручниках. Разом зі знаменитим французьким лінгвістом Жоржем Дюмезілем він видав книжку «Le verbe oubykh».
Він залишив зразки мови – і це неймовірно, бо колишні носії
убихської користувалися 81 приголосним тільки із трьома голосними, спробуйте це хоча
б уявити, не те щоб вимовити!
Це Сочі. Запаскуджене Сочі. Сочі, назване
так на честь головної убихської
річки Шьача. Так, під час кавказьких війн російські війська окупували цю давню
убихську землю, винищили велику частину населення, а тим, хто залишився живим, поставили
добре відомий нам з часів теперішньої російсько-української
війни ультиматум: або російське підданство, або геть звідси.
Практично всі убихи не захотіли жити під
владою «білого царя» й переселилися до Османської імперії. І, звісно, вже ніколи не жили
компактно і з часом практично всі перейшли на турецьку мову. Тевфіку Есенчу,
якого виховували його дідусь й бабка, носії давньої мови,
пощастило все вивчити, запамʼятати й розповісти вченим. Це все, що він міг
зробити для свого зниклого народу. Спробуйте розповісти росіянам, що у Сочі чи
Адлері вони живуть на чужій землі – нічого,
окрім сміху, це не викличе, хоча росіяни вигнали
з землі давньої Колхіди не тільки убихів, а й інші народи Кавказу.
І ці народи досі живуть в регіоні – але, звісно, ніяких прав на батьківщину вже не мають. Ба більше, навіть у наш час Росія намагалася встановити контроль над одним з гірських
сіл сусідньої Абхазії. Так, це не анекдот: росіяни намагалися відтяпати територію у самопроголошеної республіки, яку
ж самі й проголосили незалежною
державою! Але там, де Росія, – там експансія й крадіжка. Зникнення убихів не можна назвати знищенням одного з народів Росії – тому що ці горді
люди ніколи народом Росії
не були, а мстиві росіяни навіть через сторіччя після їхнього ексодусу з рідної землі продовжували
зображувати їх у власних історичних розвідках грабіжниками, работорговцями й піратами –
добре, що хоч не нацистами.
З народами Росії, які залишилися на своїй землі, впоратися було важче, але росіянам вдається. Тільки за десятиріччя путінського правління кількість носіїв рідних мов зменшилася
у рази, й скоро філологам доведеться
шукати своїх Тевфіків Есенчів, щоб принаймні зберегти
зниклі мови. Так що коли я кажу, що однією з головних
задач російсько-української війни
є лінгвоцид і остаточна розправа над українською мовою – це не образ, а план, реальний план. Якби цього плану не було, Росія не вимагала би на тлі ракетних бомбардувань
визнати особливі права російської мови і Церкви. Якби цього плану не було, ФСБ не використовувало б десятиріччями своїх агентів з депутатськими
мандатами, які й сьогодні нікуди не ділися, для наполегливої і натхненної боротьби з усім українським. Якби цього плану не було, не було б самої війни.
02.11.2025 |
