www.ji-magazine.lviv.ua

Тетяна Огаркова, Володимир Єрмоленко

Видавництво «Дух і літера» випустило книгу «Життя на межі: Україна, культура та війна» філософа Володимира Єрмоленка і літературознавиці Тетяни Огаркової. Ця збірка есеїв, яку автори ідентифікують як «спробу філософського репортажу». Вона народилася з поїздок подружжя: після 2022 року вони здійснили понад 50 подорожей деокупованими та прифронтовими територіями. Переганяли автомобілі для військових, привозили книжки для цивільних, робили репортажі для європейських ЗМІ про російські злочини в Україні.

Ми записали, що про книгу, її задум та створення розповідають самі автори.

 «Ця книга намагається накласти фільтр смислу на нашу буденність»

Тетяна Огаркова: Ця книга з одного боку репортажна, а з другого – вона намагається накласти, я б сказала, фільтр смислу на нашу буденність. А буденність складається з досвіду, для нас із Володею надзвичайно важливого – розумової і фізичної присутності на деокупованих і прифронтових територіях. Ми туди їздимо разом з українським PEN, доставляємо книжки й автівки для військових. Для нас дуже важливо бачити людей, які тримають ці території. І дуже важливо осмислити цю трагічну розірвану реальність, надати їй голос. А ще одним поштовхом для написання книги було спільне прагнення пояснити те, що відбувається в Україні, нашим іноземним друзям. Коли читатимете книжку, ви побачите там багато таких спроб подивитися на себе трошки збоку.

Отаке зміщення оптики дало можливість сформулювати: як ми бачимо цю реальність, що таке життя на межі, що таке межа, що таке злочин без покарання, що таке небо і що таке вода під час війни, що таке подорож, що таке могила, що таке смерть. І показати крізь оптику цих понять ту реальність, в якій ми перебуваємо. Тому, повторюю, книгу не можна назвати суто репортажною. Це спроба осмислити конкретику і зробити з неї певну констеляцію ідей.

«Те, що сприймаємо як межу, насправді є центром»

Володимир Єрмоленко: У метафорі «життя на межі» для нас важливо те, що межа насправді є центром. Ми з Танею виховані на європейській філософії 1960-1970-х років, де концепт межі, маргінесу тлумачився як антитеза до центру. Центр є авторитарним. Це або центр як логоцентризм, або центр як тоталітарний голос влади, чи тоталітарний голос автора. І є межа, що уникає центру – зокрема, межа тексту, межа культури. Але в наших виступах ми зрозуміли, що те, що ми сприймаємо як межу, насправді є центром. І тому в першому есеї є формулювання: чим прифронтові території або сам фронт є для України, тим Україна є для світу.

Наших поїздок було, здається, близько 50 після 2022 року. Там відчуваєш себе по-іншому. Я думаю, що, як не дивно, це відчуття близькості смерті, твоєї скінченності, дає водночас і екстремальне нещастя, і екстремальну радість. А друга річ – це те, про що ми кажемо «серце б'ється на межі».

Фото: приватний архів

Під час однієї з поїздок

«Агресори не мають відчуття власного простору»

Володимир Єрмоленко: Мені дуже подобається метафора поета й есеїста Кшиштофа Чижевського: що польське слово «покой» означає і спокій, і мир, і кімнату, і дім. Росіяни ж не мають дому. Вони екзистенційно бездомні. Вони так хочуть експансії, тому що не знають, що робити з простором. 

Тема простору, до речі, для нашої книжки дуже важлива. Приклад – це Ягідне. В Ягідне ми повертаємося час від часу. Возимо туди іноземців. Там є прекрасний пан Іван, який пережив це все і водить екскурсії. 

Музей в Ягідному: пам’ять про концтабір і монумент російській культурі

Ми це описуємо в книжці, але це вже було в нашій літературі. Багряний у «Саду Гетсиманському» описує, як, здається, 28 в'язнів посадили в одномісну камеру і як вони там спали ялинкою, перевертаючись всі разом. Ягідне було майже тим самим досвідом. І для нас це причина спитати: що імперія робить з простором? В них же безліч простору…

Тема межі теж дуже важлива, тому що здорова культура – це завжди баланс між відчуттями межі і безмежності. Якщо домінує тільки відчуття межі, то переважає філістерське буржуазне суспільство, яке думає тільки про себе. Щойно ти стаєш суспільством безмежності, то перетворюєшся на Росію, яка не цінує свого простору, не знає, що з ним робити, не може просто культивувати свій сад – і тому пхає людей в обмежений простір, де може їх контролювати. І тому метафора дому важлива, адже відчуття простору залежить від того, наскільки ти відчуваєш свій дім.

Фото: Михайло Палінчак

Підвал школи, де 27 днів тримали 367 жителів села Ягідне, 20 квітня 2022

«Ми починаємо звикати до руїн»

Тетяна Огаркова: Один з есеїв у книзі називається «Руїна». Це рефлексія про те, наскільки ми починаємо звикати до руїн. Ми всі пам'ятаємо шок, який переживаємо, коли бачимо будинки після чергового обстрілу і багато в кого виникає думка: "точно як у мене". В нас більш-менш однотипна міська забудова і дуже часто нам траплялося заходити в зруйновані будинки, де шпалери саме такі, як у нас вдома. Або, наприклад, зруйноване ліжко – а на простирадлі той самий принт, що був у твоїх батьків. І є відчуття, що ця руїна могла би бути твоєю.

Те, що Володя говорить про апропріацію простору – насправді це ми і захищаємо в цій війні. Має бути дім, простір, в якому є місце для тебе, для певної гідності, але який не є абсолютно закритим – ти там приймаєш друзів, запрошуєш гостей, це простір, яким ти ділишся, простір, який є і приватним, і відкритим. Агресори не мають відчуття власного простору; тобто вони все сприймають як свій простір, але навіть той простір, який реально мають, вони не можуть перетворити на той, де будуть фіранки, гарна чашка, гарна пральна машинка, на кшталт тих, що вони крали.

І насправді мова не йде про матеріальне. Коли ми говоримо про дім, ми говоримо не про стін, а про дуже особистий зв'язок людської істоти зі своїм простором. Ми бачимо в подорожах дуже багато оцього зруйнованого тепла. Стіни можна відбудувати. Але, коли людина втрачає дім, то вона втрачає свій маленький світ, в якому вона переживала важливі моменти свого життя. Говорити про простір і про будівлю – це говорити не про абстракції, а про дуже конкретні речі, про те, що кожна свідомість, навіть свідомість філософа, виростає в конкретних умовах конкретної домівки, і для людини дуже багато важить цей простір. І ми бачимо, як війна це все руйнує, позбавляє не стільки стін, а й світла.

 «Чим темніші часи, тим яскравіші люди»

Володимир Єрмоленко: Ще один есей з книги – "Темрява і світло". Ця тема мене захоплює дуже сильно, тому що бароко – моя улюблена епоха в живописі: Караваджо, Жорж де Латур, Рембрандт. Дуже дивно, як [в бароко] людина починає раптом інакше бачити простір. Від ренесансної розлитості світла, де ти п'єш світло, дихаєш світлом, ти переходиш до живопису, який концентрується на темряві, який світло бачить як озаріння, як несподіваний промінь. А з другого боку, розумієш, що тільки в темряві світло по-справжньому і бачиш.

Фото: Сергій Рибницький - Чарівні Блохи

Володимир Єрмоленко

Наш друг, про якого ми теж пишемо в книзі, Богдан з позивним «Леший», недавно подарував нам фразу: «Чим темніші часи, тим яскравіші люди». Отак ми, не зговорюючись, почали мислити по-бароковому. Тому в нас з'явилася тема «Мислити в темні часи». І тому я створив англомовний подкаст Thinking in Dark Times. Дуже важливо відчувати нинішню епоху не тільки як добу екстремального болю, але і як час екстремальної глибини, екстремальної любові, екстремальної радості. Кожний, мабуть, це переживав.

Насправді, історія культури йде циклами. Є часи, коли люди цінують світло: це Ренесанс, Просвітництво, ХХ століття – дуже гламурна, транспарентна доба. А є епохи, коли люди цінують темряву: те саме бароко, трішечки Середні віки, мій улюблений романтизм початку XIX століття. Можна сказати, що зараз ми повертаємося в епоху темряви й світла, і мені здається, що важливо розуміти, що ми, українці, маємо дуже багато речей сказати світові саме через те, що занурені в цей духовний блекаут. Бо в ньому ми, можливо, бачимо речі краще, ніж люди, які бачать світ через мерехтіння смартфонів і екранів.

«Є місця, де реальність розріджена, наче повітря»

Тетяна Огаркова: Війна руйнує усталені зв'язки, але багато хто і з цивільних, і з військових каже, що там, на межі, інтенсивність життя стає іншою. Коли ми з Володею написали про те, що виходить книжка, то перші коментарі були з Херсону. Люди, які нас знають, відразу відреагували, тому що для них така подія – говорити про книжку, зберігати острівки умовної нормальності – це надзвичайно важливо. Це переповнює максимально свіжими емоціями. І от звідси цей феномен, який бачимо переважно серед військових: тісні, братерські зв'язки, які їх тримають.

Фото: Facebook PEN Ukraine

Фото з літературно-волонтерської поїздки 'Українського ПЕНу' на південь України.

Про те, як люди проживають турбулентні часи, написані дослідження: незабутні спогади, дуже інтенсивне життя, яке проживається тут і зараз, коли цінуєш кожну хвилину. І це видно по тому, що головна емоція, з якою ми з Володею повертаємося з подорожі, прямо протилежна очікуванням. Очікування таке: ми повернемося спустошені, травмовані тим, що побачили. Але ми завжди повертаємося зарядженими, тому що бачимо людей, що роблять екстраординарні речі, залишаються на загрожених територіях, проживають кожен день як останній і роблять все можливе, щоб життя там тривало. Вони дають енергію бути. Вони змушують нас щоразу відчувати цінність абсолютно звичних речей.

Здається, що є місця, де реальність розріджена, наче повітря – як у Херсоні, наприклад. На жаль, це скоро буде і Краматорськ, бо там постійно відчуваєш загрозу обстрілу, треба пересуватися швидко, бо дрон може прилетіти в будь-яку мить. Обличчя, діалоги, події, що з'являються в цій рідкій реальності, надзвичайно цінні. Це про справжність. Це один з важливих концептів, присутній у багатьох текстах книжки.

 «Росіяни прагнуть довести, що їхня фантазія сильніша за реальність»

Володимир Єрмоленко: Як казав Гете, він шукає реальності, яка вже є теорією. Мені здається, що ми цього шукаємо, тому що часто говоримо про дезінформацію, пропаганду. Насправді одна з ключових небезпек – це віртуальність. Віртуальність світу в XX столітті була емансипативною: це сюрреальність, це поринання в сон, у фантазії. Це була емансипативна практика, практика вивільнення емоцій. А зараз, мені здається, ми стикаємося зі спробою перетворити віртуальність на реальність. Тому один з есеїв і називається «Реальність», бо для нас дуже важливо показати, що росіяни воюють не тільки проти України, Європи та Заходу – вони вийшли проти реальності. Вони прагнуть довести, що їхня фантазія сильніша за реальність. І вони успішно це робили вже багато разів. Побудували диктатуру пролетаріату в країні, де ніколи не було пролетаріату. Побудували націоналістичну імперію в країні, де не існує російської нації. Зараз будують консервативну імперію, яка захищає родинні цінності, при тому, що Росія – це країна родинного насильства. Трамп намагається робити те саме. Намагається створити якусь віртуальність, якусь фантазію і переламати реальність об коліно. "Моя фантазія сильніша за вашу реальність, тому я Газу перетворю на курорт, тому я тарифами всіх переб'ю» і так далі. І ми перебуваємо в цій війні віртуальності.

Мені здається, наша сила якраз у тому, що ми вросли корінням в землю. Один з есеїв закінчується цитатою зі Стефаника, де він описує селян, які по коліна вросли в землю. Ця ботанічна метафора дуже важлива. Ми багато пишемо про дерева, про квіти, про коріння, про те, що практика Росії щодо нас – знищення, вирублення нашого саду. Але коріння залишалися і проростали. Те, що росіяни сприймають як руїни, насправді є корінням, яке все одно проростає. І це ми постійно відчуваємо. Це відчуття дому створюється просто, але дивовижно. Коли люди продовжують займатися своїми садами і городами, хоча будинки руйнуються і горять. Тому реальність дуже важлива. І книжка, мені здається, виростає із цієї реальності. Для нас важливо було її писати саме в русі, в присутності десь. Це емпірична метафізика, вкорінена в те, що ти відчуваєш, що бачиш. Присутність тіла не менш важлива, ніж присутність духу.

Фото: facebook/Tetyana Ogarkova

Тетяна Огаркова

Тетяна Огаркова: Нам часто доводиться говорити з нашими іноземними друзями, які споглядають за цією війною в телефоні, в соцмережах або на телеекранах. Ці люди мислять мапами, мислять геополітично. Коли за цими мапами не бачиш людей, то втрачаєш сенс будь-якого руху. Фізична присутність дуже потрібна. І тому в книзі дуже багато про швидкість і відстань. Там одна з перших фраз про те, що сьогодні до фронту 8 годин автівкою. Тобто оце розуміння простору не абстрактне. 

Ми бачили неймовірні картини: повністю знищений будинок, але навколо нього квітучий сад і люди, які приходять доглядати квіти, вирощують овочі, а руїну плекають до кращих часів, коли її можна буде відбудувати. Оце коріння, про яке говорив Володя – органіка супроти механіки, танку, КАБа, FPV-дрону, усього цього залізяччя. В книзі є спостереження, що синій – це колір надії, тому що це колір плівки, якою мешканці накривали зруйновані будівлі. Плівку давали в міжнародній організації, щоб будівлі не руйнувалися далі. Ці будівлі як живі істоти, просто поранені. Тренуєш око, щоб це бачити: органіку, землю, бібліотекарку, яка продовжує працювати: бібліотека зруйнована, а вона на велосипеді об'їжджає своїх нечисленних читачів, аби забрати додому книжки. 

Фізична присутність є уроком оптимізму: коли ти щось робиш, у тебе з'являється сенс, у тебе з'являється віра в те, що все можна відновити. А геополітика – це про бездіяльність, це те, що ти бачиш по телебаченню; тобі це не подобається, але ти нічого не можеш зробити. А коли ти робиш навіть якусь маленьку річ, нехай просто подорож на прифронтову територію, нехай це одна бібліотека, в яку ти приніс книжки, чи два десятки людей, які прийшли на зустріч – це тримає твою голову на місці. Це сенс ще одного прожитого дня, сенс життя як такого.

Фото: facebook/Volodymyr Yermolenko

«Коли ми поєднуємося в спільноті, то стаємо силою, яку дуже важко перемогти»

Володимир Єрмоленко: Є знаменита фраза Сартра "Пекло – це інші". Він не має на увазі, що всі інші – це пекло для тебе. Інші стають пеклом, коли ти фактично орієнтуєшся тільки на те, як вони сприймають тебе. Коли ти сприймаєш себе через призму їхнього свого відображення в їхніх очах. Коли вони тебе об'єктивують і не дають можливості стати вільним.

Ми проїжджали багато сіл, де ти бачиш по суті цвинтар замість села. Бачиш будинки, які перетворилися наче на скелети великих тварин. Оця біологізація будинків, мені здається, дуже важлива. Ти сприймаєш руйнацію будинків як загибель живих істот. Але водночас ти бачиш порожнечу, бо немає жодної живої душі. І тоді у нас спонтанно народилось визначення: «Пекло – це відсутність». Отака емпірічна метафізика. Тобі не треба нічого доводити, ти просто це відчуваєш. Пекло – це відсутність іншого. Так, інші нам, можливо, неприємні, дратують. Але коли їх нема, коли немає іншої людини, ти розумієш, що це пекло.

Тетяна Огаркова: Є речі, які неможливо побачити емпірічно, але які присутні. От чому Україна попри абсолютну асиметрію сил з Росією все ще тримається? Це не математика, це щось інше. В книжці є, наприклад, текст про спробу побачити, що нас робить сильними або слабкими. Це довіра. Довіра, яка дозволяє людям діяти спільно без підтримки від держави. Спільно об'єднуватися спочатку у маленькі, а потім у великі мережі і змінювати реальність. Це те, що роблять десятки тисяч людей в цій країні, змінюючи хід цієї війни. 

Пам'ятаєте, у Булгакова є про те, що ніколи не треба розмовляти з незнайомцями? Це формула тоталітарного закритого суспільства, де кожен з підозрою ставиться до іншого. Але в українській ситуації ми говоримо з незнайомцями, ми здатні формувати оці нові мережі, нові спільноти. Кожен з нас сам по собі, можливо, є слабким, але коли ми поєднуємося в спільноті, то стаємо силою, яку дуже важко перемогти. Коли ми бачимо це на прифронтових територіях, то додається віри в наше суспільство. Хоча, звісно, під час війни і недовіра також посилюється. Є багато випадків, коли через зрадників гинули люди. Вікторія Амеліна загинула, тому що зрадник навів ракету саме на те кафе, де вона була. Тому недовіра теж шириться. Але коли довіри більше, то це дає шанси суспільству.

***

 Презентація книги «Життя на межі: Україна, культура та війна» відбулась в рамках фестивалю «Книжковий Арсенал». Модерувала розмову директорка «Мистецького Арсеналу» Олеся Островська-Люта.

Дмитро Десятерик

25 06 2025

https://lb.ua/culture/2025/06/25/683369_tetyana_ogarkova_volodimir.html