www.ji-magazine.lviv.ua

Джуліано да Емполі, італійський і швейцарський політичний есеїст і прозаїк

Техномаґнати й популістські лідери — це набагато більше, ніж просто руйнівники старого ліберального порядку. Вони прагнуть повністю його змести.
Перевагою чесного обурення є те, що воно залишає вас з чистим сумлінням, без будь-якої подальшої аналітики. Слова, сказані Ілоном Маском на мітингу «Об’єднай королівство» (Unite the Kingdom), організованому цього місяця у Великій Британії крайнім правим активістом Томмі Робінсоном, викликали широкий гнів серед політиків. Даунінґ-стріт засудив технобоса за використання «небезпечної та підбурливої» риторики після того, як він сказав натовпу, що «наближається насильство» і «ви або даєте відсіч, або помрете». Лідер ліберальних демократів Ед Дейві закликав інші політичні сили «відкласти партійні суперечки» й приєднатися до нього в засудженні заклику Маска до розпуску парламенту. Навіть Пітер Кайл, міністр бізнесу, який прославився своєю безапеляційною покорою технобосам, прийняв позу зрадженого подруга, вирішивши, що коментарі Маска були «трохи незрозумілі» й «цілком недоречні».
Проте поведінка босa Tesla зовсім не є незбагненною, і будь-хто, хто вважає, що його слова — а також непохитна підтримка ультраправих рухів у світі, від бразильського Жаїра Болсонару до німецької AfD — пояснюються лише ексцентричністю мільярдера, що народився в Південній Африці, робить величезну помилку. Правда полягає в тому, що підхід Маска виявляє щось значно фундаментальніше, і що виходить далеко за межі уподобань одного, хай і надзвичайно могутнього, техноолігарха.
Донедавна економічні еліти, фінансисти, підприємці та менеджери великих компаній покладалися на політичний клас технократів — чи тих, що прагнули стати технократами — правих і лівих, поміркованих, розсудливих, більш-менш невідмінних один від одного, які керували своїми країнами на основі ліберально-демократичних принципів, згідно з ринковими правилами, іноді пом’якшеними соціальними міркуваннями. Це був консенсус Давосу. Це місце, де політика зводилася до конкуренції між слайдами PowerPoint, а найбільш трансгресивним жестом було вдягнути чорний гольф замість блакитної сорочки на коктейльній годині.
Сьогодні ж цю угоду порушено. Нові технологічні еліти — Маски, Цукерберґи та Олтмани цього світу — не мають нічого спільного з технократами Давосу. Їхня філософія життя ґрунтується не на компетентному управлінні наявним порядком, а навпаки — на непереборному бажанні перевернути все догори дриґом. Порядок, обачність і повага до правил є анафемою для тих, хто здобув собі ім’я, «рухаючись швидко та ламаючи речі», відповідно до відомого першого гасла Facebook.
У цьому контексті слова Маска — це лише верхівка айсберга і вони виявляють щось значно глибше: битву між елітами влади за контроль над майбутнім.
За своєю природою і походженням техноволодарі є значно ближчими до націоналістично-популістських лідерів — Трампів, Мілєїв, Болсонару та вождів европейських ультраправих рухів — ніж до поміркованих політичних класів, які керували західними демократіями десятиліттями. Подібно до цих лідерів, вони майже завжди є ексцентричними персонажами, які змушені були порушувати правила, щоб просунутися вперед. Як і ті, вони не довіряють експертам та елітам, всім тим, хто уособлює старий світ і хто міг би завадити їм реалізувати своє бачення. Як і ті, вони мають смак до дії та є переконаними, що вони можуть ліпити реальність під свої бажання: віртуальність перемагає істину, а швидкість служить сильнішим. Як і ті, вони мають лише зневагу до політиків і бюрократів: вони бачать їхню слабкість і лицемірство й вірять, що їхня ера добігає кінця.
Переобрання Дональда Трампа стало переломним моментом, бо відтоді техногіганти нарешті відчули себе достатньо сильними, щоб вступити у відкритий конфлікт зі старими елітами. Доти конвергенція між екстремістськими лідерами та технологами затулялася тим фактом, що останні не почувалися досить сильними, щоби відкрито кинути виклик еліті блоку Давоса. Багато років техноволодарям доводилося вдаватися до дипломатії, хоча вони палали бажанням довести свою перевагу над динозаврами політики. До Маска був Ерік Шмідт, колишній виконавчий директор Google, чия допомога у таргетуванні виборців у ключових штатах зіграла не менш важливу роль у переобранні Барака Обами у 2012 році, ніж роль південноафриканського мільярдера в переобранні Трампа минулого року. Тільки що, на відміну від Маска, Шмідт залишався здебільшого за лаштунками.
У свою чергу, помірковані політики не зрозуміли, що прихід цифрових технологій був далеким від простого бізнес-проєкту, а закладав основи справжньої політичної революції й, зрештою, зміни режиму. Я вже збився з рахунку, скільки разів у свої дні як політичний радник я був свідком цих ритуалів приниження.
У будь-якій столиці сцена є завжди однаковою. Олігарх сходить зі свого приватного літака, роздратований тим, що змушений марнувати час на племінного вождя, тоді як міг би використати його значно корисніше на якийсь постгуманний проєкт. Після того як його вітають із почестями державного візиту, політик проводить більшість зустрічі, благально просячи його відкрити науково-дослідний центр або лабораторію ШІ, і врешті задовольняється поспішним селфі на виході. Безтурботні ботани, які обіцяли нам майбутнє загального братерства наприкінці 1990-х, змогли перетворитися на страхітливих молохів, що ведуть безжальну війну за планетарне та міжгалактичне панування, без правил і відповідальности, які могли б урівноважити їхню надмірну владу.
Шокуючої пасивности правлячої еліти не вистачить, щоб гарантувати її виживання. Після удаваної поваги до її авторитету техноолігархи поступово нав’язали своє домінування настільки, що почали оспорювати останні атрибути суверенітету правителів: валюту та монополію на силу. Сьогодні справа не в тому, щоб звинувачувати Шмідта в лицемірстві, коли він у 2012 році представляв себе як м’якого прогресивного демократа. Кілька техномаґнатів досі вважають себе саме такими.
Але зрозуміло, що поза індивідуальними симпатіями конверґенція між цифровими маґнатами та націонал-популістськими лідерами є структурною. І ті, й інші черпають свою силу з цифрового повстання, і жодна з цих груп є неготовою терпіти будь-які обмеження свого прагнення до більшого: старий світ і його правила є їхнім природним ворогом, ціллю, яку треба знищити, щоб новий світ розквітнув.
Звісно, Трамп та інші популістські лідери здаються постатями з минулого, а не з майбутнього. Ці фігури неможливо зрозуміти, якщо ми спираємося на політологію останніх десятиліть, тоді як достатньо відкрити латинську класику — Таціта чи Светонія — або навіть сатиру Ювенала чи Петронія, щоб знайти постаті, дуже схожі на тих, хто домінує сьогодні на політичній сцені. Це персонажі, звиклі діяти у світі без обмежень, які черпають силу з несподіваного, нестабільного й войовничого.
Сьогодні ж відродження таких премодерних постатей базується на екосистемі, розробленій технобратією. Доки політична конкуренція відбувалася у реальному світі, на площах і в традиційних медіа, звичаї й правила кожної країни визначали її межі, але тепер, коли вона перемістилася онлайн, публічні дебати перетворилися на джунглі, де дозволено все, а єдині правила — це правила інтернет-платформ. Як наслідок, доля наших демократій дедалі більше розігрується у своєрідному цифровому Сомалі, недієздатній державі розміром із планету, підпорядкованій законам цифрових польових командирів та їхніх міліцій.
Ця логіка добре знайома військовим історикам. Є фази історії, коли оборонні техніки розвиваються швидше, ніж наступальні. Це періоди, коли війни трапляються рідше, бо вартість агресії вища, ніж оборони. В інші часи, однак, переважно розвиваються наступальні технології. Це криваві періоди, коли війни множаться, бо напад стає набагато дешевшим за захист.
В інтернеті кампанія агресії чи дезінформації нічого не коштує, тоді як захиститися від неї майже неможливо. Як наслідок, наші республіки, наші великі й малі ліберальні демократії ризикують бути змитими, як крихітні італійські республіки початку XVI століття. І центром сцени стають персонажі, які, здається, вийшли зі сторінок «Державця» Макіавеллі, щоби слідувати його настановам. У ситуації невизначености, коли легітимність влади є хиткою й може бути поставлена під сумнів будь-якої миті, ті, хто не діє, можуть бути певними: зміни відбудуться їм на шкоду.
Цей підхід є особливо ефективним перед лицем громадської думки, дедалі більше переконаної, що система загрузла і що голосування за того чи іншого політика не має жодного значення. Якщо в теології чудо відповідає прямому втручанню Бога, який оминає звичайні правила існування на Землі, щоб створити надзвичайну подію, то логіка Трампа та інших націонал-популістських лідерів є дуже подібною. Порушувати правила — і дуже часто закони — аби впливати на проблеми, що мучать їхніх виборців: ось обіцянка політичного дива.
Звідси стратегія Наїба Букеле в Сальвадорі — боротися з кримінальними бандами, замінивши кримінальний кодекс довідником татуювань і вкинувши 80,000 людей до в’язниці без суду. Звідси бензопила Хав’єра Мілєя в Аргентині — для боротьби з марнотратством; та незаконні заходи Трампа для стримування нелегальної імміґрації чи запровадження митних тарифів.
Очевидно, що рішучої дії замало, щоб створити диво влади. Вона також має бути безрозсудною, бо якою була би цінність дії, яка просто раціонально відповідала би на потребу? Це було би не більше ніж актом технократа, одного з тих сірих і жорстких чиновників, які діють від імені вищих зобов’язань, заявляючи, що лише вони є здатними оволодіти ними. Суть влади полягає саме в протилежному. Ґете розповідає історію старого саксонського герцоґа, оригінального й упертого чоловіка, якого радники закликали подумати й зважити перед ухваленням важливого рішення. «Я не хочу ні думати, ні зважувати, — відповів він, — інакше навіщо мені бути герцоґом Саксонії?»
Вершина влади збігається не так із дією, як із безрозсудною дією, єдиною здатною створити шок, на якому ґрунтується влада Державця. Хаотичне середовище вимагає доленосних рішень, які привертають увагу публіки й приголомшують супротивників. Важливим є вплив. Як слушно сказав Мілєй: «Яка різниця між божевільним і генієм? Успіх!» Це кредо популістських лідерів і технобратії, яке сьогодні поділяє більшість виборців, що перестали сприймати правила як гарантію свободи, а почали вбачати в них гігантську аферу, не кажучи вже про змову еліт проти народу.
«Перше, що ми робимо, — давайте вб’ємо всіх юристів», — каже Шекспір. А точніше, Дік М’ясник у «Генріху VI», щоб спровокувати повстання проти уряду англійського короля. За словами Діка, юристи — це прислужники влади, позбавлені моралі й готові підтримати що завгодно й кого завгодно. Вони не вирішують проблем, а створюють їх, завжди мають лазівку, щоб ще більше ускладнити справу. Їх цікавить форма, а не зміст; вони говорять незрозумілою мовою лише для того, щоб обманути бідних і неосвічених; зрештою, вони дбають тільки про власні інтереси.
Популістські лідери зосереджуються на змісті, а не на формі. Вони обіцяють розв’язати справжні проблеми, з якими всюди стикаються люди: злочинність, страх перед імміґрацією, вартість життя. А що белькочуть у відповідь їхні опоненти — ліберали, прогресисти й добродушні демократи? Правила, загроза демократії, захист меншин…
Минулого року Джанан Ґанеш зауважив у своїй колонці FT, що з 1980 року серед усіх кандидатів у президенти й віцепрезиденти США від Демократичної партії Тим Волц, напарник Камали Гарріс, був першим, хто не мав юридичної освіти. За той же період жоден із чотирьох республіканських президентів не мав юридичного бекґраунду: перший, Рональд Рейґан, був актором, а троє інших — бізнесменами.
У США лише юристи змагаються з політиками за звання найбільш ненависної професійної групи. Чи дивно тоді, що партію юристів змело? Що платформа, повністю задумана юристами, зосереджена на захисті демократичних процедур і повазі до прав меншин, головним аргументом якої були позови проти кандидата-республіканця, були змитою звинуваченнями прихильників Трампа: інфляція, незаконна імміґрація, зневага класу?
В Европі технократи, що керують европейськими інституціями та більшістю країн-членів Союзу, поділяють те саме нерозуміння цього наступу, з яким вони стикаються. Вони радше вдають, що виклик Трампа зводиться до переговорів про кілька технічних угод, ніж визнають, що метою Трампа і технобратів є нав’язати зміну режиму й по цей бік Атлантики.
Популістські лідери та технобрати не мають однакового уявлення про майбутнє — одним з найнезручніших моментів у промові Маска на мітингу Томмі Робінсона було те, коли він з блискучими очима згадав про майбутнє роботів прямо зі «Зоряного шляху». Прагнення до зміни режиму поєднує премодерних персонажів, ніби вирваних зі сторінок пізньої Римської імперії, з техноконкістадорами, що вже дивляться у пост-людські горизонти. Суперечка довкола віз H-1B для високо кваліфікованих працівників у США — це лише одна з численних тем, що їх розділяють.
Та є в них спільне — і ворог, і стратегія: «вбити всіх юристів». Разом політичні хижаки й цифрові конкістадори вирішили знищити старі еліти й їхні правила. Якщо їм це вдасться, то підуть геть не лише партії юристів і технократів, а й ліберальна демократія в тому вигляді, якою ми її знали до сьогодні…
*
Джуліано да Емполі, колишній старший радник прем’єр-міністра Італії Маттео Ренці, — є автором роману «Чарівник Кремля». Його нова книга «Година хижака: зустрічі з автократами та техномільярдерами, які захоплюють світ» виходить у Pushkin Press наступного місяця.

для Financial Times, 27.09.2025