www.ji-magazine.lviv.ua

Андрій Кулик

Однієї ночі 1894 року німецькому філософу Вільгельму Дільтаю наснився дивовижний сон, що залишив глибокий відбиток у його душі:

«Це було понад десятиліття тому. Одного погожого літнього вечора я прибув до замку мого друга в Кляйн-Оелс.

Як завжди, наша філософська бесіда затягнулася до пізньої ночі, і її відлуння ще гуділо в моїй голові, коли я готувався до сну в старовинній родинній спальні.

Мій погляд зупинився на вишуканій гравюрі Джованні Вольпато «Афінська школа», що прикрашала стіну над ліжком.

Я милувався тим, як божественний дух Рафаеля зумів примирити ворожнечу філософських систем у гармонійному діалозі.

Навколо цих величних постатей витала атмосфера миру, що вперше засяяла на зорі античної культури, прагнучи поєднати суперечливі ідеї.

Той самий дух панував у найшляхетніших умах епохи Відродження.

Втомлений, я поринув у сон. Та мить – і тривожний світ сновидінь огорнув мене. Перед очима оживала картина Рафаеля, а наша вечірня розмова перепліталася з видіннями.

Філософи з полотна раптом заворушилися. Удалині, ліворуч, я помітив довгу процесію чоловіків у різноманітних шатах різних епох, що наближалися до храму мудрості.

Кожен, хто проходив повз, обертався до мене, і я намагався впізнати його риси. Там були Джордано Бруно, Декарт, Ляйбніц та багато інших – саме такими, якими я уявляв їх за портретами.

Вони сходили на мармурові сходи храму, але щойно ступали на них, сходи раптово обвалювалися. Новоприбулі змішалися з античними мислителями.

І тоді сталося те, що здивувало навіть у сні. Немов підкоряючись внутрішньому поклику, філософи поспішили об’єднатися в окремі гурти.

Першими рушили праворуч, де Архімед креслив свої кола, а Птолемей тримав глобус. Тут зібралися ті, хто в основу світобудови ставив матеріальну природу, шукаючи єдину причинність у законах фізичного світу.

Вони підпорядковували дух матерії, обмежуючи пізнання методами природничих наук.

Серед них я впізнав д’Аламбера з його витонченим обличчям та іронічною посмішкою, що здавалася насмішкою над мріями метафізиків.

Поруч стояв Оґюст Конт, систематизатор позитивізму, якого уважно слухали мислителі з різних країн.

У центрі скупчилися інші, де вирізнялися Сократ і велична постать Платона, подібна до божества.

Вони прагнули осягнути надчуттєвий світовий порядок, що ґрунтується на божественному началі в людині.

Поруч я побачив святого Авґустина, чий палкий дух невпинно шукав Бога, а навколо нього гуртувалися філософи-богослови.

Їхня бесіда точилася про те, як узгодити ідеалізм християнства з ученнями двох великих греків.

Від натуралістів відокремився Декарт, чия тендітна постать, виснажена силою думки, немов магнітом тягнулася до ідеалістів свободи.

Та раптом усе коло розірвалося, коли з’явився Кант – злегка згорблений, із загостреними рисами обличчя, у трикутному капелюсі й із тростиною.

Великий Кант, який підніс ідеалізм свободи до вершин критичної свідомості, примиривши його з емпіричним знанням.

Назустріч йому енергійно крокував Шиллер, поет свободи, чиє меланхолійне обличчя відбивало глибоку думку й передчуття трагічної долі.

Поруч ішли Фіхте, Карлайл, Ранке, Ґізо та інші історики, які уважно слухали їхню бесіду.

Дивне тремтіння охопило мене, коли серед них я помітив друга своєї юності – Генріха фон Трейчке.

Та не встигли ці групи згуртуватися, як ліворуч, навколо Піфагора й Геракліта, зібралися мислителі, що першими відчули божественну гармонію всесвіту.

Там були Джордано Бруно, Спіноза, Ляйбніц, а також Шеллінг і Геґель, які йшли пліч-о-пліч, як у дні своєї молодості, – найвизначніші уми нашого народу.

Усі вони проголошували всепроникну духовну силу, що живе в кожній частці світу й діє за законами природи, заперечуючи трансцендентний порядок і царство вільної волі.

Їхні насуплені обличчя, здавалося, приховували поетичні душі.

Раптом серед них зчинився рух, і з’явилася велична постать із суворим, але врівноваженим обличчям.

Я здригнувся від благоговіння, упізнавши променисті очі й аполлонічну голову Ґете. Він був у розквіті сил, і його твори – «Фауст», «Вільгельм Мейстер» – немов оточували його аурою думок про закони еволюції, що простягаються від природи до людських звершень.

Деякі постаті стояли нерухомо, інші неспокійно рухалися, прагнучи стати посередниками між позитивізмом, що заперечував таємницю життя, і метафізикою, між детермінізмом і вірою у свободу.

Та марно вони гасали між групами – відстань між ними невпинно зростала. Земля зникла з-під ніг, і вороже відчуження огорнуло всіх.

Мене охопила філософська тривога. Єдність думки, до якої я прагнув, розривалася, бо моє серце належало то одній, то іншій групі.

Філософія розкололася на три, а то й більше напрямів, і ця роз’єднаність роздирала моє єство.

У цій боротьбі покривало сну тоншало, постаті розчинялися, і я прокинувся.

Крізь високі вікна спальні мерехтіли зорі. Безмежність і таємничість всесвіту переповнювали мене.

Я відчув свободу, згадавши втішні ідеї, якими ділився з другом під час нашої вечірньої бесіди»

12 05 2026