www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Сушко, політолог та громадський діяч,
виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження»

ХТО І У ЯКИЙ СПОСІБ ФОРМУЄ СУБ'ЄКТНІСТЬ КРАЇНИ?

ВИРОБЛЕННЯ СУБʼЄКТНОСТІ В ПУБЛІЧНОМУ ПРОСТОРІ.  

Доповідь, виголошена на Круглому столі «Субʼєктність України: державницькі, етнопсихологічні й ціннісні аспекти», що реалізовується Інститутом лідерства та управління УКУ в межах проєкту «На хмарі» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Поняття суб’єктності сьогодні дедалі частіше з’являється в українському публічному просторі, однак досі не має ані усталеного наукового визначення, ані спільного експертного консенсусу. Ми спостерігаємо за спробою концептуалізувати це поняття і, власне, з'ясувати, чим воно відрізняється від інших. Водночас очевидно, що нам потрібно окреслити певні смислові межі –  де саме поняття суб’єктності набуває окремого значення порівняно з іншими термінами, які ми використовуємо.

Для мене як для людини з політологічною освітою було зрозуміло, що цей термін певним чином перегукується з поняттям національного інтересу. Точніше, з практичним аспектом впровадження національного інтересу так, як його розуміють певні носії легітимності. Але водночас суб’єктність містить у собі таке, що виходить за ці межі.

Переді мною постало питання: хто, власне, і в який спосіб уповноважений уособлювати собою суб’єктність? Адже суб’єктність народу – це не «чорна скринька», а сам народ – не якийсь раз і назавжди сформований кам’яний суб’єкт, який у незмінному вигляді кудись рухається.

Насправді так само, як і суспільство, як і держава, народ є динамічним. Відповідно, і суб’єктність, і усвідомлення власного інтересу, власних корінних завдань можуть бути достатньо гнучкими. Ба більше, в плюралістичному суспільстві, в якому ми живемо, відбувається постійна жива конкуренція за те, хто і як буде уособлювати собою національний інтерес. А отже – хто саме уособлює ту суб’єктність, яка певним чином цей інтерес коригує і формує.

Усвідомлення себе спільнотою тягне за собою певні прояви цієї спільноти й приналежності до неї. А це потребує хоча б мінімальної згоди більшості навколо певного набору смислів, цілей і рис, які ми, можливо, повною мірою ще не можемо сформулювати.

Водночас ми бачимо, наскільки різними, часто екзотичними та ексцентричними, можуть бути форми пошуку суб’єктності у світі. Зокрема мова про Сполучені Штати, країни Західної Європи, наших сусідів, країни Глобального Півдня. 

Я ж хочу звернутися до тези про те, що суб’єктність – це не просто «хочу і роблю» (хоча багато хто саме так її і трактує). Насправді ж це певна якість, яка випливає з процесів, що стоять за нею. Людина, навіть керівник держави, не може просто сказати: «Я так хочу, а отже це і є суб’єктність мого народу».

Ба більше, спираючись на досвід, який ми бачимо у світі, можна говорити про хибні форми суб’єктності – такі, що мімікрують під неї, але насправді не досягають потрібного рівня або ведуть у протилежний бік. І внаслідок неправильно виробленої суб’єктності – реальна суб’єктність країни підпадає ризику зниження.

Прикладом може бути сучасна американська політика. Адміністрація президента Дональда Трампа візуально виглядає такою, що може дозволити собі все, що захоче. Вона робить кроки, на які попередні адміністрації не наважувалися через систему самообмежень. Але чи призводить це до посилення суб’єктності американського народу у світі? На мою думку, ні. Навпаки, сьогодні багато хто констатує розмивання американського лідерства, яке будувалося десятиліттями і дозволило США стати державою номер один.

Таким чином ми маємо підстави говорити про своєрідну «злоякісну суб’єктність» – ту, яка мімікрує під силу, але насправді не досягає своїх цілей або навіть призводить до протилежного результату.

Є й інші приклади, більш близького для нас звучання. Дуже показовою є ситуація в Польщі. Там існує низка активних соціальних груп, які претендують на те, що саме вони є носіями суб’єктності польського суспільства. Наприклад, польські аграрії, які організовували гучні акції з перекриттям кордонів і протестами через українське зерно. Припускаю, вони щиро вважають себе тими, хто репрезентує собою польський національний інтерес. Але водночас ми бачимо ознаки монополізації цього права на представництво. Інші групи суспільства можуть не підтримувати такі дії. Тож такий тип суб’єктності множить конфлікти по периметру: «Ми не будемо слухати ні Київ, ні Брюссель, ні Берлін». Але чи посилює це міжнародні позиції Польщі? Чи відповідає це її довгостроковим інтересам? У мене є великі сумніви.

Те саме можна сказати й про українське суспільство. У нас існує величезний спектр суспільних уявлень про те, що є важливим і за що варто боротися.

Коли ми говоримо про суб’єктність, то дуже часто стикаємося з тим, що суб’єктом вважають того, кого найбільше видно. Видимість підміняє якісний зміст. Той, хто голосніше заявив про себе, хто зробив щось максимально публічне і помітне, автоматично починає сприйматися як носій суб’єктності. Але чи тотожна ця демонстративна сила дії зрілій суб’єктності? У мене є серйозні сумніви.

Для мене важливо запропонувати бачення шляху, завдяки якому через включену дискусію ми можемо формувати таку якісну суб’єктність, за яку нам усім не буде соромно і під якою могли б підписатися представники дуже різних суспільних груп.

У нашому досвіді вже є приклади такої спільнодії. Насамперед обидва Майдани. Це були моменти, коли фактично неформальні й ніде не прописані альянси людей з дуже різними політичними поглядами обʼєднувалися задля спільної мети. 

Український досвід чітко демонструє та доводить: справжній результат і справжня суб’єктність виникають там, де люди з різними політичними поглядами здатні працювати заради спільного блага, відкладаючи власні ідеологічні суперечності на потім. Так було і у 2004 році, і у 2013–2014 роках. І це величезна цінність. 

Найбільш продуктивні прояви української суб’єктності виникають саме там, де є максимальна синергія, взаємодія та здатність до об’єднання. Ця теза може звучати банально. Заклики до єдності давно набули популярності. Але якщо ми подивимося на сучасний світ, то побачимо, що ця «банальність» стрімко зникає.

Подивімося на демократії, які ми звикли вважати рольовими моделями. Ми бачимо процеси, які розмивають саму їхню здатність бути моделлю для інших. І справа не в тому, яка сторона винна більше – ультраліві чи ультраправі. Сама поляризація суспільства підважує цінність демократії і знижує якість спільної суб'єктності. Коли між поляризованими флангами більше неможливий змістовний діалог, центр перестає бути привабливим. Натомість виникають два табори, які один в одному бачать більшу проблему, ніж в будь-якій іншій зовнішній загрозі.

Для американця з крайньо правого середовища американець із лівого табору часто є більшою проблемою, ніж Китай, Іран і Росія разом взяті. І навпаки. Яка спільна суб’єктність може народитися в такій ситуації? Практично, Трамп у цьому сенсі є радше наслідком такої поляризації, а не її причиною. 

Те саме ми бачимо й у Європі – у Франції, Польщі та в багатьох інших країнах. Поляризація суспільств навколо питань, які вважаються важливими, супроводжується такою мірою ненависті, яка є небезпечною для суспільства, що прагне бути суб’єктним.

Український досвід демонструє нашу іншість в цьому питанні. Ми не шукаємо перемоги одного флангу над іншим – ми намагаємося досягати спільної мети. Але в нас є фактор, який цьому сприяє. На жаль, це Росія. Саме екзистенційна загроза російського імперіалізму сьогодні значною мірою утримує українське суспільство разом.

І тут виникає складне питання: якби цей фактор послабився, через скільки часу ми самі розбіглися б по тих самих поляризованих таборах, які сьогодні розколюють європейські демократії? Чи маємо ми імунітет від цього?

Заздалегідь виробленого імунітету проти такого розколу, на мою думку, ми не маємо. Тому надзвичайно важливо не просто декларативно говорити про об’єднання, а й практикувати його. Лише через постійну практику діалогу – про суб’єктність, національні інтереси, державну політику – за участі ключових стейкхолдерів ми можемо виробити відповідні «м’язи» суспільства.

Ми не повинні приймати політику «зі стелі» лише тому, що так сказав хтось авторитетний. Політика має народжуватися в процесі національного діалогу. Саме з цього проростає зріла і якісна суб’єктність.

Водночас дуже важливо бачити ризики, які цю суб’єктність руйнують. Один із них – коли окрема активна група починає говорити від імені всього суспільства: «Ми – справжній народ, а всі інші менш справжні, тож за визначенням мають меншу легітимність». Це саме той випадок, якого треба остерігатися найбільше. 

Жодна група – ні в суспільстві, ні в бізнесі – не має права ототожнювати свій груповий інтерес із загальнонаціональним.

Саме тому так важливо створювати простір для широкої суспільної розмови, де різні голоси можуть бути почутими. Де люди можуть говорити не лише з однодумцями, а й з тими, хто думає інакше. Тільки тоді можливо зрозуміти, що твоя позиція – не єдина, і що для вироблення спільної суб’єктності потрібно вчитися домовлятися.

І саме з цього, зрештою, народжується зріла суб’єктність – така, за яку нам, ймовірно, не буде соромно.

28.06.2026

https://zbruc.eu/node/124676