www.ji-magazine.lviv.ua

Лекція, виголошена на врученні Нагороди Фундації

Омеляна і Тетяни Антоновичів

Київ. 21 червня 2001 р.

Шановні Пані й Панове,

передусім я хочу висловити свою глибоку вдячність засновникам цієї високої нагороди, вельмиповажаним Тетяні й Омелянові Ан­тоновичам. Мушу відразу визнати, що звістка про цю нагороду за­хопила мене трохи зненацька: усе, що я знав про неї, зводилося до того, що її традиційно отримують значно заслуженіші і досвідченіші письменники; що значною мірою ця нагорода покликана увінчува­ти й увічнювати, бути певним гоноровим підсумком коли не всьо­го творчого сходження, то принаймні якогось визначального його стану. У моєму ж персональному випадку маємо наразі когось, хто продовжує майже бездумно балансувати між помилками молодості та примарами зрілості, з усієї сили хапаючись за перші й так само затято відбиваючись від других, раз у раз повторюючи як заклинання найжорстокіший з українських рефренів про те, ідо молодість не вернеться, і все ж ніяк не бажаючи з ним, з цим рефреном, з його універсальним і неуникненним змістом, змиритися.

Отже, я дякую за несподіванку, влаштовану, чи краще сказати, підлаштовану мені Фундацією Антоновичів та членами журі. Я дякую не тільки за несподіванку: так само й за увагу, високе поціновування, за виявлену мені честь. Але в той же час я дякую за аванс. Я роблю це, не намагаючись наслідувати манеру більшості отримувачів пре­мій, котрі в такий спосіб – говорячи про аванс – натякають на власну скромність. Я ж намагаюся натякати не стільки на свою скромність, з якою, що так скажу, в мене є певні проблеми, скільки на незрілість.

Остання якраз і є причиною того, що я жодним чином не готовий прочитати тут сьогодні лекцію, як це традиційно водиться на Антоновичівських врученнях. Якщо ставитися до цього як до певного жанру (хтось один читає вголос, усі решта незворушно-уважно слу­хають), то я волів би цілковиту жанрову протилежність, можливо, камінгсівську не-лекцію, чи щось тому подібне.

Адже будь-яка лекція передбачає цілковиту упевненість. Лекція передбачає стосунок до слухача радше менторський, радше дидак­тичний. Тим часом я сам волію залишатись учнем, іноді навіть бур­саком з останньої ослячої лави, я сам продовжую потребувати для себе – і для всіх нас – ментора й авторитета, як потребував його і двадцять п’ять, і двадцять, і п’ятнадцять років тому. Я хочу підко­ритись йому, упокорено слухати його і тільки його мову й голос, за­писувати слідом за ним його крилаті й безкрилі вислови, прибирати в його печері, носити за ним зброю, словом, як прийнято зараз мета­форично перебільшувати в колах українського паноптикуму, вибач­те, політикуму, – мити йому ноги.

Бо все, що в мене є, – це мої власні сумніви, найчастіше спри­чинені неадекватним розумінням та реагуванням. До речі, певний дивак переконував мене, що письменник просто зобов’язаний реагувати на все саме неадекватно. Адже це його єдиний шанс пробитися за межі і зазирнути в безодні. А без зазирання в безодні і наслухання демонів письменника, як то кажуть, немає.

Таким чином, якщо вже й лекція, то сповнена сумнівів, себто вельми сумнівна лекція. Така, що в ній формулюються лише запи­тання. Це на сьогодні, здається, єдине, з чим я можу до Вас усіх звернутися, – мої запитання без відповідей. Бо я вже давно не знаходжу собі ніяких відповідей, точніше, як тільки я починаю їх знаходити, мене цілком слушно і своєчасно ставлять на місце, і я вкотре пере­конуюся втому, що всі мої відповіді хибні. Тому я віднедавна просто відганяю будь-які відповіді від себе. Натомість мене переповнюють запитання, вони страшенно особисті, часом аж до непристойності приватні, але позаяк я тут і сьогодні маю чимось із Вами вголос по­ділитися, то поділюся хіба що деякими з цих запитань. Припусти­мо, ніби я справді письменник (хоч один із моїх найнав’язливіших сумнівів полягає в тому, що це далеко не так), але припустимо, що я все-таки письменник, тож мої запитання с переважно суто професій­ними, але від того не менш приватними, і всі вони наразі вписуються до класичної моделі «що робити?». Як наприклад: що робити пись­менникові в країні, з якої втікають? Залишатися, ні на що не зважаю­чи, чи то пак, нічого «не зауважуючи»? Чи утікати й собі, гордовито назвавши цю втечу «еміграцією»? Яка з поразок є меншою? Яка з поразок є перемогою?

Певний угорський літературознавець не так давно переконував мене у недвозначних плюсах саме другого із запропонованих варіантів. «Ми з тобою походимо з такої частини світу, – казав він, – де письменник при­речений вічно стояти перед вибором – емігрувати чи залишатися. І жодні політичні зміни тут нічого не гарантують, вони назагал примарні. Куди краще емігрувати і стати Джойсом, аніж лишатися й бути замордованим, щоб урешті здобути бронзовий статус національного пам’ятника. Наш вибір – це, по суті, вибір між першим і другим, між таким собі Джойсом і таким собі пам’ятником». Так узагальнював своє: бачення цієї дилеми мій угорський приятель, громадянин США з постійним місцем проживання в Англії. Бракувало хіба що логічного продовження: емігрувати – це про­фесійний обов’язок письменника. Емігрувати – це писати краще. Якщо він боїться писати краще, то йому залишається залишатися.

Безумовно, ще рік тому я знав би, що і як слід на це відповідати, я був би запекліший в обороні не тільки космополітично зневаже­них патріархально-ґрунтових вартостей рідного порога, місця, часу і призначення, але й підданих настільки зухвалому сумнівові вар­тостей молодої демократії в нашій дивній частині світу і, зокрема, в моїй країні, що її я категорично просив би не плутати, скажімо, з Білорусією. Так, рік тому мій запас відповідей, а з ним, вочевидь, і рівень відповідальності ще не був таким катастрофічно вичерпаним, як сьогодні. Я б йому відповів...

Однак за останній рік відбулося безліч усякого, від чого мої за­питання цілковито заволоділи моєю внутрішньою територією, а моя здатність відповідати зазнала серйозних деформацій. І сьогодні я справді не знаю – що робити письменникові в країні, де явна й таєм­на поліція виловлює і кладе людей обличчями на асфальт за єдиною ознакою – якщо ці люди розмовляють його, письменника, мовою. Це ознака, за якою їх було визначено, оперативники знали свою справу. Додаткова ознака: вік (бо молодь – і справді надія України, це я Вам на повному серйозі і тут навіть у мене запитань немає, чи, як сказали б наші найофіційніші чинники, базара нет; саме тому вони й покла­дені були на асфальт обличчями, що вони надія).

Але передусім – мова. Я маю щастя нею володіти, частіше вона володіє мною, я радий перебуванню в її володіннях. Отже, якщо ця мова, мій золотий інструмент, стає особливою прикметою зло­чинця, а надто 9 березня 2001 року, якщо вона стає підставою для затримання по гуртожитках чи, скажімо, поїздах, то чи не пора? Чи не пора й собі податися у злочинці? Моя прикмета завжди зі мною, а всі мої злочини лишаються виписаними чорним по білому – що далі? Боротися за зміну правопису чи відразу за зміну влади? І якщо справді боротися, то як укотре не напоротися? І що це взагалі за слово таке ненависно-примітивне «боротися», з якого ще графоманського лексикону, та ще й у тексті, присвяченому отриманню високої літературної нагороди, себто такому, що весь аж світитися мусить вдячністю, ґречністю, лагідністю і примиренням? Тобто, може, взагалі у жодному разі якраз і не слід боротися, щоб не роз­гойдувати човна? От власне, що краще в нашій летаргійній ситуа­ції – розгойдувати, розпалювати, роздмухувати чи, може, навпаки?

Звістка про несподіване здобуття цієї нагороди знайшла мене в одній цілком далекій заморській країні, де я провів попередні дев’ять місяців. Я втішався в ній свободою, віршами, краєвидами і завмирав, часом аж біліючи від безсилля, коли занурювався у ві­сті звідси. «Найбільше боюся того, що доведеться повертатися до цілком іншої країни, ніж та, котру я покинув у вересні», – повто­рював я в розмовах зі знайомими, намагаючись цією фразою охо­пити все: і мої сумніви, і цю летаргію, і змарноване десятиліття, і солодко-небажану перспективу повернення, цей шматок шагреневої шкіри. Як нині з’ясовується, я загалом не того боявся. Най­більше боятися треба було того, що вона, країна, залишиться такою ж, як була. Тією, що в ній більше половини народу, згідно з усіма, соціологічними й тому подібними опитуваннями, як правило, ніко­ли з відповіддю не визначається. Причому з будь-якою відповіддю на будь-яке запитання. Схвалюсте чи засуджуєте? Любите чи не любите? Хочете чи не хочете? Живете чи виживаєте? Є ви чи вас немає? З відповіддю не визначилися.

Я не знаю, гідний я такого народонаселення чи негідний. Не ду­маю, що вони чекають відповідей саме від мене. Як не думаю, що наше очікування взаємне. Але я принаймні знаю, на що мені розра­ховувати. І цей розрахунок – на одну з найпримарніших, найкрихкіших субстанцій існування.

Бо якщо немає відповідей, то мусить бути хоча б надія. А надія – це, як уже було сказано, молодь. Себто сказано було навпаки, проте це саме той випадок, коли від переставляння доданків сума тільки зростає. І якщо я кажу молодь – то це не більше (але й не менше) від десятка тисяч студентів, проте це також нова культура, і нова мова, і нові середовища, і заради цього всього, власне, й варто робити той свій клятий вибір поміж поразкою еміграції та поразкою життя в батьківщині: невидимі книжки накладами в тисячу й менше примірників, театральні вистави у пристосованих приміщеннях для кількох глядачів, альтернативні концерти у клубах для сотні боже­вільних шанувальників, підземні майстерні, презентації для своїх, спілкування посвячених.

Не беруся стверджувати, що це позірне аутсайдерство є таким уже й програшним – провідні ідеології та системи вартостей те­перішнього світу теж починалися з катакомбів – і саме Той, хто відвідає цю землю от уже за лічені дні, підтвердив би таке спо­стереження. Крім того, саме нова, молода культура і тільки вона є по-справжньому нецензурованою, нескорумпованою і – наважуся вжити дещо зоскомлене слово – незалежною. До того ж маю на­дію, що її марґінальність насправді може виявитися чимось значно впливовішим від російськомовної масовості чи патріотичного офі­ціозу. Побачимо.

Поки що ж для мене страшенно важливо знати, що життя триває, і неконвенційні українські вірші пишуться в Харкові, Одесі чи Жи­томирі, радикальні перформенси готуються у Львові, Дніпропетров­ську або Чернігові, а група невідомих екстремістів-музикантів зби­рається на черговий сейшн де-небудь на дні карпатського бункера.

Варто почекати з монументами незалежності. Щиро кажучи, єди­но можливий на сьогодні монумент – це чиєсь обезголовлене тіло, але таких монументів не ставлять, бо це було б надто жорстоко.

Варто почекати з символами і знаками, даймо цій наймолодшій культурі поферментувати ще років десять і все-таки почати змінюва­ти свою країну, водночас і завойовуючи, і тим самим звільняючи її.

І тоді я, можливо, знайду в собі самому всі необхідні відповіді.