www.ji-magazine.lviv.ua

ВЕЛЬМИШАНОВНЕ товариство!

Я дуже вдячна високоповажним пані Тетяні й панові Омеляну Ан­тоновичам й високому журі – пані Марті Богачевській-Хом’як, па­нам – Іванові Фізеру, Миколі Жулинському, Іванові Дзюбі за визнан­ня моєї книги «Збройні сили України першої половини XVII століття» гідною такої почесної нагороди.

Надання наукової нагороди Антоновичів для мене є свідченням плід­ності моєї праці взагалі, яку я прагну спрямувати на сприяння розбу­дові незалежності й суверенності нашої Української держави. Нагоро­да, безперечно, буде для мене значною допомогою й у завершенні но­вої книжки, над якою я працюю кілька років: «Козацька енциклопедія для юнацтва». Друга її назва: «Книга статей про історичне буття укра­їнського козацтва», цю працю я вважаю книгою свого життя.

Козацтво є для мене не тільки пріоритетним об’єктом історичного дос­лідження. За півстоліття воно стало суттю мого єства, пройшло через мій розум, душу й серце, зробило мене патріотом України. Неможли­во займатися вивченням історії козацтва і не бути патріотом України, тому що козацтво є ментальністю українського народу.

Моя перша зустріч із запорозьким козацтвом відбулася в 1944 році. Я повернулася з евакуації, ще тривала війна, але Київ був уже визво­лений, випадково я потрапила до Центрального державного історич­ного архіву в Києві. Директор архіву Кость Григорович Гуслистий, ві­домий історик-архівіст, медієвіст, нащадок запорозьких козаків, розпо­вів мені про них яскраво, емоційно, запально й познайомив мене з архівом Коша Запорозької Січі. Цю унікальну збірку документів тоді щойно привезли до Києва, її перед вторгненням гітлерівців евакуюва­ли з огляду на її величезне значення як історичного джерела. Справ­ді, архів Коша Запорозької Січі – перлина стародавньої української пи­семності, на сторінках його справ закипіла кров подій.

Отже, я, філолог за освітою, переступила поріг Історичного архіву з дуже туманним уявленням щодо історії українського козацтва і архів­них фондів, а вийшла з нього козакофілом, з почуттям невичерпної іс­торичної інформаційної насиченості, знанням архівних документів, а відтак і зарахованою науковим співробітником відділу древніх актів цен­трального Державного історичного архіву.

Я закінчила історико-архівну аспірантуру, захистила кандидатську дисертацію. Кость Григорович запропонував мені тему «Участь запо­розького козацтва у російсько-турецькій війні 1768-1774 років». Ця те­ма не була висвітлена в історіографії, архів Коша Запорозької Січі да­вав багаті й різноманітні дані для її вивчення. Зрозуміло, що залучала ще й документальні матеріали з інших архівів, зокрема з Харківсько­го, Одеського, Московського, Ленінградського. Довелося мені долати хоча б ази військової справи, розбиратися в стратегії й тактиці, орга­нізації козацького війська, його воєнному мистецтві. Студіювала підручники військових училищ, знайомилася навіть з працями, в яких роз­роблялися теоретичні проблеми воєнного мистецтва.

Потім був для мене, протягом 22-х років, Інститут історії Академії на­ук України. Мені доводилося займатися не тільки дослідженням козац­тва, а й, взагалі, історією України XVI-XVII століть, розробляти проб­леми економіки, політики, соціальних відносин, суспільного й гро­мадського життя українського народу тих віків. Однак козацтво завжди залишилося зі мною. Це допомогло мені побачити його в загальноук­раїнському контексті, в світлі міжнародних відносин.

У ході роботи громадилася експериментальна джерельна база дос­ліджень, ширилося коло історичної літератури, що вивчалася, поглиб­лювалося осмислення історичних подій, процесів, виникали різні дум­ки, ідеї, складалися концепції. На кожному етапі мого п’ятдесятиріч­ного дослідницького періоду козацтво виступало в моїй уяві все новими й новими гранями.

Я переконалася, що козацтво було унікальним явищем світової істо­рії і що йому належить найвидатніше місце в історичному розвиткові України. Воно протягом кількох століть відігравало провідну роль у всіх сферах історичного буття українського народу, взявши на себе найваж­ливіші завдання, що стояли перед українською нацією, виступаючи ор­ганізуючою силою в їх здійсненні.

Початковий період мого козакознавства, коли я була ще дуже моло­дою, мав дещо романтичний характер. Я захоплювалася військовою май­стерністю козаків, їхнім високим героїзмом, описувала битви, бої, для мене на першому місці була їхня військова діяльність, що, як мені то­ді здавалося, визначала суть козацтва.

Однак згодом я прийшла до безкомпромісного пацифізму, антимілі­таризму. Війна, особливо громадянська, вже не викликала у мене жод­них романтничних почуттів, я зрозуміла, що війна – це антиприродна форма виживання і самоутвердження держави, уряду, якоїсь соці­альної групи і, навіть, окремої людини. Війни супроводжуються руйнаціями великих матеріальних і духовних здобутків багатьох поко­лінь, а, головне, – загибеллю маси людей, війни перешкоджають розвиткові цивілізації.

А козацтво – це збройні сили України? – можна поставити таке пи­тання. Справді, так. Цю концепцію я означила в назві книжки, в якій висвітлюється один з періодів їхньої історії і яка тепер пошанована на­уковою нагородою.

Однак є ще й інший важливий аспект цієї проблеми, козацтво, що складалося з колишніх селян, зокрема кріпаків різних українських зе­мель, які рятувалися від чужоземного панування і феодально-кріпос­ницького гноблення, залюднило й відродило до життя спустошені та­тарськими ордами українські землі понад Дніпром і Південним Бугом. На цих землях вони могли вільно працювати як хлібороби й особисто розпоряджатися виробленим продуктом, а не віддавати його феодалам. І не за допомогою збройного протистояння, класової боротьби розри­вали вони пута феодального ладу, виходили з-під влади чужоземної дер­жави, а прагнули досягти цього безкровним шляхом. Мене доволі ди­вував фальшивий постулат радянської історіографії, ніби втечі селян і перетворення їх у козаків були виявом пасивної класової боротьби. Але ж класова боротьба, як і війни, несе з собою деструкцію, руїну. А тут селяни не йшли руйнувати й палити маєтки магнатів і шляхти, різати їхніх власників, а відправлялися світ за очі шукати незайняті землі, де вони могли б докласти рук і свого вміння до землеробської праці.

Проте за умов тривожного прикордоння з Диким полем, де шугали ханські орди, втікачам доводилося поєднувати працю на землі зі зброй­ною боротьбою.

У ті найтрагічніші часи своєї історії, коли землі України були пош­матовані й загарбані ворожими державами, наш народ, щоб забезпе­чити своє існування в світі й свій розвиток за таких тяжких історич­них умов, з великим напруженням усіх сил, шукав способів захисту, виробляв форми самооборони, винаходив методи активної воєнної про­тидії. Не маючи своєї держави, український народ утворив могутні збройні сили, що, як відомо, є однією з найважливіших ознак держа­ви. Виконання їхніх функцій покладалося на козацтво, тобто на ту частину українського населення, яка мала напівгосподарський, напіввійськовий характер і в середовищі якого склалися військові традиції.

Збройні сили України – козацтво виробило блискуче воєнне мистец­тво й вело національно-визвольні війни проти султанської Туреччини і Кримського ханства, які загрожували українському народові геноцидом, фізичним винищенням, а також проти магнатсько-шляхетської аристо­кратичної феодально-кріпосницької Речі Посполитої, яка намагалася ополячити й окатоличити український народ, знищити його як націю.

Козацтво врятувало український народ від загибелі, виконало пок­ладену на нього історичну місію, що має всесвітнє значення, адже вря­тування кожного народу нашої планети забезпечує збереження етнофонду людства. І до того слід додати, що український народ, створив­ши збройні сили – козацтво для самоврятування, ніколи за всю свою історію не прагнув загарбати чужу землю, підкорити інші народи, а ви­користовував свою військову могутність для захисту України, для виз­волення своєї землі від чужоземного панування.

Українське козацтво зробило свій внесок у розвиток цивілізації людс­тва не воєнною, а конструктивною, творчою діяльністю. Своєю віль­ною, без феодального примусу й кріпаччини працею на вільній землі козацтво розвинуло передову, інтенсивну економіку На Запорозькій Сі­чі, де взагалі ніколи не було кріпацтва, уперше в Європі склалася прог­ресивна форма багатогалузевого господарства з орієнтацією на ри­нок – запорозький зимівник. До такої ж творчої конструктивної історичної діяльності козацтва слід віднести також його державне будівництво. Запорозька Січ у своїй своєрідності, з послідовним демок­ратичним устроєм була першою в Європі такою республікою.

Козак у своїй особі поєднував хлібороба, промисловця, ремісника й водночас професійного воїна. Сформувався особливий фізичний і пси­хічний, духовний та інтелектуальний тип козака з високими мораль­но-етичними якостями, високим почуттям патріотизму, розумінням найвищої цінності волі й незалежності, фізичною міццю, витриваліс­тю і концентрованою енергією, що закріпилося на генетичному рівні. Кращі риси суспільного типу козака стали одним із найзначніших еле­ментів у формуванні української нації.

Цю свою концепцію про конструктивну творчу історичну діяльність козацтва, а, точніше, зміну наукової парадигми у вивченні й оцінці його історичної ролі я виклала вперше у 1990 році на науковій конфе­ренції, що відбулася під час відзначення на січових землях 500-річчя українського козацтва і в 1991 році в Парижі, у Сорбоні на міжнарод­ному колоквіумі з проблем козацтва.

Коли мене в 1972 році разом з моїми колегами й друзями, видатни­ми вченими – Оленою Компан, Михайлом Брайчевським, Ярославом Дзирою – вигнали з Інституту історії, я після короткого безробіття влаш­тувалася в Центральну наукову бібліотеку Академії наук, де займала­ся тим, з чого починала свою працю в архіві 28 років до того: обробля­ла й описувала рукописні й архівні матеріали.

Займалася й науковою працею, хоча в цьому мені дуже перешкоджа­ли. Оскільки тема козацтва в застійні часи брєжневщини була зарахо­вана до ідеологічно кримінальних, я опанувала два нових наукових нап­рямки: рукописна книга та історія науки – Володимир Вернадський. найвидатніший народознавець XX століття, нащадок запорозьких ко­заків, творець і перший президент Української Академії наук.

Козацтво і в Бібліотеці залишалося зі мною. Тут я підготувала моног­рафію «Рукописна світська книга XVIII століття на Україні. Історичні збірники». Вивчала читацьке середовище, книжковий репертуар та ін­ше. Встановила, що дуже любили українці XVIII століття переписува­ти в свої рукописні збірники козацькі літописи Григорія Грабянки й Са­мовидця, а також копії з історичних документів. Улюбленими серед них були так звані «Гетьманські Статті» – міждержавні угоди між Україною і Московською державою, починаючи з 1654 року, а потім повторяли­ся при обранні кожного нового гетьмана, з великими односторонніми змінами з боку Москви не на користь України. Значна кількість списків-копій статей в рукописних збірниках свідчила про заінтересованість в Україні XVIII ст. проблемами Української держави.

Досліджуючи життя і творчість Вернадського в Україні, його вчен­ня про живу речовину, біосферу, концепцію ноосфери, що поєднує іс­торію і природознавство (між іншим, ці створені Вернадським нові на­укові напрямки зароджувалися на український землі, в Києві й на Полтавщині), я звернулася до його попередника – геніального укра­їнського вченого – Сергія Подолинського, що був автором видатного твору, який випередив свій час: «Людська праця на землі і розподіл со­нячної енергії». Аналіз у контексті ідей Вернадського й Подолинсько­го дає підставу сказати, що українське козацтво зробило крок в ноос­феру. І це виводить українське козацтво на планетарний рівень.

Ще неодмінно мушу сказати про важливий висновок, що українсь­ка козацька державність – Запорозька Січ була історичним антиподом Російській імперії. Запорозька Січ, де не було кріпацтва, а натомість панували демократичні порядки, становила собою історичну альтер­нативу тому шляхові, яким ішла Російська імперія з її феодально-крі­посницьким гнобленням, що мало чим відрізнялося від рабства, з її колоніальною політикою денаціоналізації, зросійщення, з абсолютистськи необмеженою централізованою царською владою. Історія давала шанс народам Російської імперії йти за Запорозькою Січчю шляхом прогре­су, поступального розвитку економіки, соціальних відносин, своєї куль­тури. Тому то царський уряд знищував репрезентанта альтернативно­го шляху, руйнуючи двічі Запорозьку Січ – у 1709 р. і у 1775 р. , коли її було остаточно зліквідовано Катериною II.

Тепер, у першій половині 90-х років, вже в умовах розбудови Укра­їнської незалежної держави, козацтво не тільки легалізовано як тему, а, більше того, національна свідомість відроджується великою мірою на грунті його історії. Я відчула як свій громадянський обов’язок взя­ти участь у поверненні українському народові вкраденої у нього істо­ричної національної пам’яті. Багато пишу, виступаю в газетах, часо­писах з козацької тематики й відчуваю себе щасливою: не тяжить на­ді мною цензура – можу розповідати людям правду про героїчну й трагічну історію українського народу, яка допомагає розумінню того, що діється тепер у нашій країні і, взагалі, у світі. У 1991-1994 роках було опубліковано три моїх книжки: «Розповіді про запорозьких козаків», «Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі», «Українсь- ко-російський договір 1654 р. Міфи і реальність».