www.ji-magazine.lviv.ua

Лекція, виголошена на врученні Нагороди Фундації

 Омеляна і Тетяни Антоновичів

Київ, 26 травня 2000 р.

Перший і вирішальний рубіж, шо його належало подолати, зна­йти ідею, кут зору, який би об’ємно схоплював цілість – стан, стано­вище і перспективи нашого народу. Ідею, що синтезувала б факти, події, повсякденні реалії життя в історичний процес. Так народилася формула – ПРАВО ЖИТИ. Фундаментальна гуманістична ідея, що виводила репресивний ірраціоналізм тоталітарної імперської ідео­логії на денне світло логіки історії, людської правди. Творила істо­ричний контекст, у якому становище людини і доля нації існували як взаємозалежні чинники закономірностей, що визначали завтрашній день. Оптимістичний, мобілізаційний висновок випливав з аналі­тичного погляду на сучасне і минуле країни в їхньому причинно-наслідковому зв’язку, що формував зав’язь майбутнього. Присуд то­талітарній системі був категоричний: нерівноправність українського народу в складі СРСР, феодально-самодержавний характер КПРС, радянське суспільство антагоністичне, антагонізм рано чи пізно до­лається і в цьому велінні історії українці отримують шанс звільни­тися від імперії – створити власну незалежну державу. Зі сторінок монографії об’єктивна дійсність поставала структуралізованою з погляду української правди – з відповіддю на здивування-запитання, що звучить безпосередньо або ж відчувається в тональності та логіці тексту: багатомільйонний народ у центрі Європи, народ, за спиною якого тисячолітня традиція державотворення, – у такому жалюгід­ному стані? Що це означає ідеологічно, політично, практично? Чому окупаційній владі вдається убезпечувати себе демагогією гасел та багатозначністю ідей?

Сьогоднішній український світ має вигляд первозданного хаосу, у якому незатишно й ненадійно. Він дезорієнтовує свідомість і пригні­чує волю. Свобода, демократія і навіть державна незалежність Укра­їни не стали для нас історичною твердю під ногами. «Права людини» обертаються ідеологічною зброєю проти нас. Демократія дає свобо­ду дій завойовникам. Приватизація перетворюється на розграбування державного майна. На книжковому та газетному ринках, в інформаційному просторі країни панує вчорашня імперія, Росія. Культуру вочевидь витісняє індустрія примітивних, бездуховно-наркотичних розваг. Мовна русифікація не слабне, колонізація свідомості триває. У сутінках занепаду блимає, як рятівний вогник, «національна ідея» – щось невловне й хистке – соломинка, за яку хапаємось.

Нині, як і двадцять років тому, дивуємось-запитуємо: чому? чому Україна, політично вже вільна і начебто з добрими початковими можливостями, опинилася в такій глибокій, тривалій і всебічній кризі – економічній, культурній, моральній і, що найстрашніше, де­мографічній – на шляху фізичного ураження та вимирання народу?

Що це – загадка історії? Або ще метафізичніше – таємниця долі? Є й така спроба, вже ближча до раціонального погляду: пояснити минуле та сучасне українське лихо особливостями національного характеру. Очевидно, це гаки реальна проблема – зв’язок натури на­роду з його історичною долею. Проблема, яку можна і слід розгля­дати аналітично, по-науковому. Український кордоцентризм, переважання художнього сприйняття і мислення над конструктивізмом раціоналізму, споглядання – над дією, внутрішньої людини – над зо­внішньою (спрямуванням назовні) – аксіоми нашої духовності, які мусимо враховувати, коли говоримо про стан і перспективи нації. Ця наша своєрідність – культурна перевага, одначе вона входить у су­перечність з егоїстичним практицизмом політичного світу інших – і програє. Українська хитрість, яку міфологія, очевидно, небезпідстав­но, приписує нашій натурі, – енергія розуму, аналітичного сприйнят­тя ситуації й адекватної поведінки, але сильніші, завойовники, таки притлумили наш раціоналізм, загнавши українську увагу в чуттєву сферу – адже удари були надто жорстокі і тривалі. Умови виживання, в яких ми перебували покоління за поколінням, спрямовували ра­ціональну енергію на перемогу над безпосередніми, найближчими обставинами, над ближнім – а найближче був свій... Звідси гріх самопоборювання, м’якше – брак національної солідарності, слабкість загальнонаціональної волі бути й перемагати.

У нашій визвольній ідеології (Дмитро Донцов) та практиці (ОУН 30-40-х рр.) психологічний феномен волі заявив про себе як ідея – фі­лософська, ідеологічна основа політичної доктрини, внутрішньої по­літики організації. Український визвольний рух під проводом ОУН, усупереч сумнозвісному «менталітетові» нації, виявив незвичайно високий рівень організованості, активного прагматизму та героїки. До речі, породжена Другою світовою війною українська еміграція, і не тільки галицька, а й наддніпрянська, зуміла, причому негайно, ще в таборах переміщених осіб, створити високоефективний діловий український світ – зуміла добре організуватися потім у країнах своїх поселень і цілеспрямовано працювати над збереженням власної на­ціональної ідентичності, діяти в інтересах України, про що свідчить і патріотична, загальнокультурного масштабу, діяльність добродійної Фундації подружжя Омеляна і Тетяни Антоновичів, зокрема – прису­дження премії їхнього імені.

Та повернімося до філософії волюнтаризму. Звичайно, акцентуван­ня уваги на проблемі волі, на необхідності почуватися і ставати силь­ними напружувало інтелект українців і спрямовувало нашу енергію в діловому напрямку. Але не думаю, що донцовська ідеологія ірра­ціоналізму, тим паче заснованого на стихії негативістських інстинк­тів, відігравала істотну роль у мобілізації патріотичного духу загалу, проте очевидно, що вона, звужуючи простір думки та аргументації, толерантності у сприйняти осмислень, деструктивно впливала на внутрішню політику проводу, аж до саморепресій та розколу, не по­доланого й досі. Організаційними розколами, слабкістю солідарності, консолідації національних рядів «славиться» і сьогоднішнє політич­не українство. Партійний партикуляризм щоразу бере гору. Вожді так званої «потужної» партії таврують решту – «кишенькових», прагнучи підім’яти їх під себе. Радикали ганьблять «демократів». «Демократи», завдаючи шкоди найважливішому – дооформленню та консолідації нації, витрачали свою енергію на цькування «партократів», компар­тійної «номенклатури», начебто відновлена українська держава могла постати й утриматися без успадкованого управлінського апарату, всу­переч його соціальним інтересам. N-не (енне) угруповання «націона­лістів» називає себе «ОУН-державників», нібито інші відгалуження ОУН не державники. В ідеологічному арсеналі українського буття подибуємо ідею помсти. Деякі визвольні видання (зовсім периферій­ні, щоправда) – суцільне шаленство ірраціональної стихії ненависті й ідеологічного погрому. Чули ми в незалежній Україні, в наших рядах, і мову про «запах крові». У цьому поколотому дзеркалі політичного українства народ не бачить себе – свого обличчя, реального стану і перспектив. Національний організм ледь не розполовинений: провід вовтузиться в колі своїх корпоративних інтересів, народ, пригнічений економічно, зосереджений на одному – як вижити. З цих майже авто­номних броунівських порухів загальнонаціональної волі жити – волі до життя – не виникає.

Отже, проблема існує, проблема історичного виміру. Наш до­теперішній визвольний досвід і логіка узагальнень спонукають до висновку, що воля до життя мусить грунтуватися на раціональній основі. Лише на цьому шляху маємо перспективу перемогти. Чуття слабнуть і випаровуються, ідеї залишаються. Матеріалізовані образ­ні уявлення та емоції (мистецтво, відповідної стилістики публіцис­тика) будять дух, ідеї зорієнтовують у лабіринтах історичного буття, конструктивно структуралізують підсвідоме.

Наша найбільша слабкість нині – у сфері інтелектуального, ана­літичного опанування ситуації. Тільки маючи ідею, доктрину, кон­цепцію, лише після їхнього утвердження можливі ефективна дія, послідовність, цілеспрямованість у досягненні мети, загальнонаці­ональна консолідація зусиль. Ми не даємо аргументованої відповіді на запити життя, не відповідаємо з гідністю й раціонально на ворожі виклики в середині країни та з-за кордону. Губимося перед інтелек­туально простими, а політично визначальними колізіями: Вітчизна і демократія; індивідуальне право людини і колективне, історичне, право нації; економічна свобода особи і економічна основа держав­ності; явище інтеграції та глобалізації і доля – сучасна та майбутня – нашого народу, нашої культури...

Щоб розкріпачити свідомість нації, звільнити наш дух (підсвідоме) від інерції песимізму, утвердивши натомість інтенцію конструктивної дії, мусимо насамперед вольовим, доступним нам чином УВІЙТИ В ІСТОРІЮ – розглядати свої проблеми в історичному контексті, витво­рити ідеологію буття і перспектив нації, нашої правди і свободи на основі загальнолюдських цінностей і з урахуванням характеру і тен­денцій світового розвитку. Такий погляд – перша, визначальна ознака АДЕКВАТНОГО реагування на обставини, адекватного – тобто живо­го – реагування здорового організму в особі суспільної еліти. Україн­ське суспільство не бачить і не відчуває такої адекватності, і найперше цим можна пояснити неймовірну кволість українського національно­го відродження в умовах незалежної України.

І справа гут зовсім не в «менталітеті» – причина в історії. УРСР ста­ла державою, не маючи власного – національного, тобто українсько­го, – суспільного проводу, сформованого і зрілого політичного класу. З цього вирішального погляду Україна на постімперському просторі була (хіба що за винятком Білорусі) чи не в найгіршому становищі. Друга, комуністична, російська окупація України завершилася фізич­ним винищенням української еліти – політичної, наукової, культурної; істотним підривом виробничого та соціального потенціалу народу (мільйонні жертви голодоморів у наддніпрянській Україні, репресії і масові депортації західноукраїнської людності). Перед цією кривавою реальністю бліднуть окупаційні режими класичних європейських колоній. Було розірвано зв’язок поколінь, спадкоємність і цілісність історичного процесу. Тотальна фальсифікація української історії, яка через це перестала бути самодостатньою; комуністична ідеоло­гія майбутнього, у якому для націй місця не залишалося (звичайно, крім російської); зведення української культурної атмосфери до рів­ня провінційного, декоративного додатка російської; репресивне пе­реслідування будь-якого живого українського вияву – усе це означало, що завойовник досяг неймовірного: ЗНИЩИВ УКРАЇНСЬКИЙ  ІСТОРИЧНИЙ ЧАС. Українці опинилися поза історією; якщо говори­ти мовою біології – без кисню в повітрі. І виною тут не «менталітет» народу, а підступність, жорстокість окупанта. Отож стає зрозумілою причина аморфності, ідеологічної слабкості політичного українства, низької сприйнятливості суспільства до українських національних потреб. Стає зрозумілим, де шукати вихід зі становища, – у віднов­ленні, утворенні українського історичного часу. В усвідомленні своїх історичних прав – того, що територія сучасної України – це етнічна територія українців, наша історична власність (у Криму ми ділимо ці права з кримськими гагарами), і на цьому географічному просторі ми ні з ким не зобов’язані ділити свободу свого національного буття. По­няття «етнічна територія», «корінний народ» (як суб’єкт державного самовизначення), «національні меншини» чи «етнічні групи», «право націй на самовизначення» усе це категорії міжнародного права, які цілком узгоджуються з демографічною та політико-правовою історією наших земель. Від такого раціонального погляду на дійсність, погляду з висоти права та принципів світобудови, український хаос починає кристалізуватися, і нам раптом відкривається неймовірна істина: ми на своїй землі, у своїй державі, нерівноправні; ми на становищі завойованого народу; країна в стані окупації, державна незалежність території не стала підґрунтям, матерією і гарантом української свободи. Мовлю не про спадщину минулого, для подолання якої потрібен час. Стан окупації фактично конституйовано, політична влада у своїй ідео­логії та практичній політиці не уособлює державну суб’єктність укра­їнською народу, реваншизм отримав права громадянства, культурно-мовні завоювання Росії в Україні, по суті, узаконено, зокрема мовною поведінкою державних чинів, які, виступаючи публічно російською мовою, утверджують культурно-мовний розкол України, підживлю­ють реваншистські настрої в суспільстві, гальмують національне від­родження українців.

Українська історична ситуація наприкінці XX ст. – випадок рід­кісний, але закономірний. Здобувши і конституювавши державну незалежність України, ми не завершили визвольного періоду своєї історії. Отож українська національна ідея нині – ідея визвольна, ідея визволення України від наслідків тривалої варварської окупації Ро­сією наших земель, від внутрішнього ворога, у двох його іпостасях – комуністичних реваншистів і тих російських чи російськомовних ліберальних демократів, так званих громадянських патріотів, які об­стоюють чи принаймні лояльні до державної незалежності України, але хотіли б зберегти в ній своє російське панування, увічнити нашу країну такою, якою вона є сьогодні, російсько-малоросійською.

Отже, історія триває, боротьба також. Порівняно з радянським пе­ріодом нове для нас полягає в тому, що раніше ми рухалися в одному загальнодемократичному потоці, і це нарощувало наші сили, а тепер, у жорстких, суворих умовах конкуренції, ми полишені на самих себе. Тобто мусимо ще більше напружити свою волю жити й перемагати. Оптимістично дивлячись у майбутнє. Бо якщо ми усвідомили пробле­му і навіть окреслили її аналітично, то це означає, що ми живі і вже зробили перший, вирішальний крок – ступили на шлях визволення.